30 липня Богдану Гордійчуку виповнилося б 43 роки. Але вже понад три роки цей день у родині означає не свято, а спогад. Рівнянин, доброволець, учасник війни на сході з 2014 року та повномасштабного вторгнення з 2022-го, загинув, виконуючи бойове завдання на Харківщині.
У день його народження мама, рівненська письменниця Людмила Марчук, опублікувала звернення до сина. У ньому — не хроніка бойового шляху, а те, що лишається з матір’ю після втрати: дитячі спогади, риси характеру сина та розмови, які, за її словами, тривають і після його смерті.
Звичка, яку не стерла втрата
Роками в родині цей день ділили на двох — вітали і сина Богдана, і онука Степана, названого на його честь. Звичка збереглася й тепер, коли привітати можна лише одного з них.
«Моєму синові було б сьогодні 43. Проте через агресію Москви доля відміряла йому лише 39 з половиною», — пише Людмила Марчук.
За її словами, вона й досі плутає імена сина та онука:
«Так було щороку: після вітання Степанку йшло вітання Богданку. Досі плутаю їх імена. Не раз Степана називаю Богданом. “Мої синочки” — колись казала…»
Характер, який проявився ще в дитинстві
У своєму дописі мати згадує обставини народження сина — важкі пологи, коли пуповина тричі обвилася навколо шиї немовляти, і те, як він, за її словами, впорався з першим у житті випробуванням. Саме тому хлопчика назвали Богданом — Богом даним.
Її спогади торкаються й пізніших років — зокрема епізоду з дитинства, коли трирічний Богдан під час родинної поїздки в Крим відповів родичці, яка над ним пожартувала, з несподіваною для його віку серйозністю. Мати наводить це як приклад гідності, яка була притаманна синові з малих років.
Про дорослого Богдана вона пише так:
«Ти був гордим Гордійчуком. Правдолюбом. Був веселим. Тобі було притаманне почуття гумору… Ти був гарним товаришем, умів підтримати в біді, розрадити як добрий психолог».
А про його вибір і вірність собі — так:
«Ти не зрадив ні собі, ні своїй Вітчизні. Ти справжній син України. Пишаюсь Тобою, дорогий мій лицарю честі, лицарю духу».
Два періоди служби
Богдан Гордійчук народився 30 липня 1983 року в селі Золотолин на Рівненщині. Навчався в Золотолинській школі, згодом — у Рівненській гімназії №10, а після дев’ятого класу продовжив здобувати освіту в Рівненському автотранспортному технікумі.
Читайте також: Від телекамери до окопів: історія Костянтина Гнітецького, якого посмертно нагородили Комбатантським хрестом.
У 2014 році він добровольцем приєднався до Збройних сил України, воював у складі загону спеціального призначення одного з добровольчих батальйонів. Коли у лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Богдан знову, без вагань, став до строю.
4 січня 2023 року Богдан Гордійчук загинув під час виконання бойового завдання на Харківському напрямку. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Восени 2025 року на фасаді гімназії №10 у Рівному, де він навчався, відкрили меморіальну дошку на його честь — у межах міської програми вшанування загиблих захисників «Рівне — місто Героїв».
Розмови, які тривають
В основі допису Людмили Марчук — не лише пам’ять про минуле, а й опис того, як вона проживає теперішнє без сина. За її словами, внутрішній діалог із ним не припиняється: вона ділиться з ним новинами про онука, згадує спільні моменти життя.
«Ми з тобою щодня розмовляємо. Щодня згадуємо різні миттєвості нашого життя. Час нічого не стирає, синку. У вічності немає часу», — пише вона.
У день народження сина мати традиційно приходить до місця його поховання з квітами, розуміючи умовність цього ритуалу:
«Сьогодні, 30 липня, у день твого народження йду із квітами до тебе. Хоч знаю, що там тебе нема. Там лише твоє тіло. А висока душа витає у високому Всесвіті. І вона мене чує. Відчуває. Тож я розповідаю їй про те, чим живу. Про Степанка. Інколи молюся до Тебе, як до Господа й прошу помочі. Духовної підтримки в тяжкі миті.
Шлю обійми Тобі, мій рідний! Через час, простір, у невідомі високості. Та мої обійми такі ж теплі. Моя любов така ж велика й щира, як і тоді, коли ти був маленьким і простягав до мене малі рученята. Коли боялася покинути тебе, сплячого у візочку, навіть на хвилину. Навіть на подвір’ї сільської хати».
Читайте також: Побратими називають його «Горою»: військовий із Костопільщини отримав високу відзнаку
