26 серпня 2026 року минуло два роки від дня загибелі Олексія Меся — українського військового льотчика з позивним «Мунфіш», який став одним із символів боротьби України за сучасні винищувачі F-16. Він загинув під час відбиття масованої російської атаки у 2024 році. У березні 2025-го Олексію Месю посмертно присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Його знали за позивним «Мунфіш». Для України він був бойовим пілотом, одним із тих, хто допомагав відкривати шлях західній авіації до українського неба. Для родини — чоловіком, батьком, сином і онуком, який любив приїжджати до бабусі й дідуся, допомагати по господарству та мріяв про небо ще задовго до того, як став військовим льотчиком.
Від мрії про космос — до військової авіації
Олексій Месь народився 20 жовтня 1993 року у Шепетівці на Хмельниччині. У школі навчався на відмінно й закінчив її із золотою медаллю. Ще в дитинстві захоплювався космосом, небом, радіозв’язком, а також бджолярством.
Його дідусь Василь Дацюк у інтерв’ю для видання Суспільне згадував, що Олексій у старших класах отримав на родинній пасіці п’ять вуликів. Хлопець доглядав за ними, забирав мед і роздавав його друзям та родичам. Згодом навіть захистив наукову роботу про бджільництво в Малій академії наук, де на обласному рівні посів друге місце.
Водночас у дитинстві він відвідував радіоаматорський гурток, організований дідусем. Олексій вчився передавати інформацію на далекі відстані, знав англійську та брав участь у встановленні радіозв’язку з різними містами України і навіть Південним полюсом.
Вибір військової авіації, за словами дідуся, спочатку був радше випадковістю. Завдяки золотій медалі Олексій мав можливість вступити до Харківського університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Він скористався цією можливістю і згодом закінчив університет із відзнакою.
Так розпочався шлях, який зрештою привів його до винищувача F-16.
Пілот, який допомагав Україні отримати F-16
Олексій «Мунфіш» Месь був одним із тих українських льотчиків, які після початку повномасштабного вторгнення не лише виконували бойові завдання, а й стали голосом України у світі.
У червні 2022 року разом із Андрієм Пільщиковим «Джусом» він відвідав США у складі української делегації, яка працювала над рішенням про передачу Україні західних винищувачів.
Згодом Олексій очолив першу українську групу льотчиків та авіаційних інженерів, яка вирушила на навчання до Данії. Після повернення в Україну він став одним із перших українських пілотів F-16.
Для нього сучасний винищувач був не просто новим літаком. Олексій пояснював різницю між радянською та західною авіацією через просте порівняння: перехід на F-16 він називав переходом «як з кнопкового телефону на новий iPhone».
Останній бій
26 серпня 2024 року Росія здійснила масовану повітряну атаку по Україні. Ворог застосував 127 ракет і 109 ударних безпілотників. «Мунфіш» виконував бойове завдання із захисту українського неба. За даними Повітряних сил, під час останнього вильоту він знищив три крилаті ракети та один ударний безпілотник.
Після цього зв’язок із його літаком було втрачено. Винищувач зазнав катастрофи, а пілот загинув.
Причини катастрофи розслідували спеціальні комісії. Водночас у матеріалах Міністерства оборони зазначалося, що аварія не сталася безпосередньо через удар російських військ.
Олексію Месю назавжди залишився 31 рік.
«Олексія ми завжди сприймали особливим Сонечком»
За межами військової форми та кабіни винищувача залишалася людина, яку рідні пам’ятають передусім доброю, відповідальною і працьовитою.
Його дідусь Василь Дацюк розповідав, що навіть ставши офіцером, Олексій під час приїздів до бабусі й дідуся не сидів без діла. Міг одразу взяти відро й піти по воду, бо вважав, що має допомагати старшим.
«Олексія ми завжди сприймали особливим Сонечком», — згадував дідусь.
Останню зустріч із онуком Василь Дацюк пам’ятає особливо. Вона відбулася приблизно за місяць до загибелі Олексія. Чоловік зізнавався, що тоді не міг «набутися» поруч із ним.
Про небезпеку служби родина знала. Проте деталей Олексій не розповідав — військова професія вимагала мовчання. На запитання дідуся, чи знає він усе необхідне для безпечного виконання завдань, відповідав: «Якщо я щось не знаю, то навчуся».
«Я знала його як ніжного та скромного Льошу»
Для Юлії Олексій назавжди залишиться не лише військовим пілотом, який став першим українцем на F-16, а передусім чоловіком і татом. Людиною, з якою вони мріяли про звичайне сімейне життя, але якого через постійні відрядження, службу та війну їм так і не вдалося прожити сповна.
«Я знала його як ніжного та скромного Льошу… Неідеального, впертого й завжди зайнятого, проте люблячого та уважного чоловіка», — розповідає Юлія.
Родинна історія
Їхня історія почалася ще у шкільні роки, коли вони познайомилися під час захисту робіт Малої академії наук. Перше враження Юлії від Олексія було далеко не романтичним — він здався їй зарозумілим і надто самовпевненим. Та згодом їхні дороги почали дедалі частіше перетинатися, а перше побачення змінило ставлення одне до одного.
Коли Олексій вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил на льотний факультет, їхні стосунки перетворилися на життя між двома містами. Юлія навчалася у Києві, тому часто їздила до Харкова. Вони гуляли містом, багато розмовляли й навіть жили у військовому готелі «Зірка».
«Нас не зупиняли труднощі. Ми жили у славнозвісному військовому готелі “Зірка”, багато гуляли й любили одне одного», — згадує вона.
Після одруження Юлія сподівалася, що нарешті розпочнеться спокійне сімейне життя. Проте служба Олексія постійно визначала їхній маршрут: Франківськ, Київ, Луцьк, знову Київ. У них народилася донька, але часу, який вони могли проводити разом, залишалося небагато.
Війна лише посилила цю відстань. У перші місяці повномасштабного вторгнення Олексій постійно виконував бойові завдання, перелітаючи з одного аеродрому на інший. Деталей дружині не розповідав.
«Чи розповідав щось? Час від часу отримувала повідомлення — “Працюю. Все норм”. Зрідка — спілкувались, без подробиць, аби лише почути голос. Льоша ніколи не казав, що їм важко чи страшно…»
Юлія зізнається: іноді її навіть дратувало, що інші дружини знали про службу своїх чоловіків більше. Олексій же свідомо мовчав, бо не хотів наражати родину на небезпеку.
Навчання на F-16
Особливо теплим спогадом для неї залишилися три місяці в Данії, куди вона разом із донькою приїхала під час навчання Олексія на F-16. Вперше за довгий час вони могли бути родиною щодня: він повертався ввечері додому, вони разом проводили час, а Юлія могла просто бачити його поруч.
«Ці 3 місяці були найдовшим періодом, коли він щодня був поряд. Мав змогу ввечері приходити додому. Це був чудовий час», — говорить Юлія.
Вона боялася його повернення в Україну, адже розуміла, що після навчання на F-16 на нього чекатиме бойова робота. Олексій заспокоював її, жартував і намагався не дозволяти страху визначати їхнє життя.
Останній вечір удома Юлія пам’ятає до найменших деталей. 25 серпня Олексій приїхав дуже пізно. Наступного ранку йому потрібно було рано бути на службі, тому він навіть запитував, чи варто залишатися ночувати там. Але все ж приїхав додому.
Юлія побачила його з донькою з балкона. Він, як завжди, був у телефоні — комусь відповідав, вирішував робочі питання. Вона написала йому: «Скільки можна? Давай додому!» Олексій підняв голову й усміхнувся.
Вони пішли гуляти в парк, випили кави. Перед сном Олексій помив доньці волосся, висушив його та поклав дитину спати. Здавалося, це був звичайний сімейний вечір.
«Це насправді дуже трепетні моменти», — говорить Юлія.
Згодом почали заходити «шахеди». Олексій зібрався і поїхав на службу. Близько сьомої ранку він написав дружині останнє повідомлення. Відповіді вже не прочитав.
Пам’ять, яка залишилася на Рівненщині
Місце загибелі Олексія Меся на Рівненщині стало одним із місць, де його пам’ятають не лише побратими та рідні.
Подружжя Людмили та Василя Лавриків власноруч встановило там пам’ятний хрест, облаштувало територію, посадило берізки та квіти. Для родини Лавриків Олексій — людина, яка в останні секунди польоту могла відвести пошкоджений літак від населеного пункту.
Напередодні Дня Героїв України до пам’ятного місця приїжджали мама Олексія Оксана та його дружина Юлія.
Для матері важливо не те, наскільки великим чи монументальним буде пам’ятник. Важливо, щоб пам’ять про сина жила.
Адже за образом льотчика-винищувача стояла звичайна людська історія — дитинство, родина, любов до неба, бджіл і радіозв’язку, мрії, які поступово перетворилися на справу життя.
Герой України
14 березня 2025 року президент України Володимир Зеленський підписав указ про посмертне присвоєння Олексію Месю звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Так держава відзначила його особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.
Для родини ця нагорода не поверне Олексія. Але вона стала ще одним офіційним підтвердженням того, що його життя і служба не були марними.
Минуло два роки від дня, коли Олексій Мунфіш Месь востаннє піднявся в українське небо. Його ім’я залишилося не лише в історії української авіації. Воно — у пам’яті родини, побратимів і людей, яких він захищав.
І поки над Україною продовжують літати її захисники, пам’ять про льотчика з позивним «Мунфіш» залишається частиною цієї боротьби.
Читайте також: Три покоління Героїв: у Рівному вшанували полеглих захисників України.
