На думку народного депута-
та Олега Салміна, який до
приходу у парламент очолював ВАТ “Укрнафта” і найчастіше з’являвся під вогнем критики з боку преси (як підприємець), журналістів потрібно захищати від тиску й переслідувань. “Для цього було б непогано зібратися представникам законодавчої, виконавчої і четвертої влади і домовитися про взаємодію. З одного боку, держава має стежити за безпекою журналістів. З іншого, преса повинна відмовитися від публікації матеріалів, що мають на меті натиснути на підприємців або політиків. Необхідно знайти золоту середину для ЗМІ і для бізнесу” — говорить Салмін.
Саме вбивство Михайла Коломійця, якого по праву можна назвати творцем вітчизняної школи економічної й ділової журналістики, сподіваємося, стане каталізатором, що підніме всі суспільні сили на такий діалог. І тут предметами обговорення, на нашу думку, повинні стати чотири пункти. По-перше, не правильно починати одну справу, не закінчивши попередньої і тому головною метою має стати розслідування, хто і за що вбив Михайла Коломійця. Тільки після внесення ясності і покарання винних можна приступити до пошуку відповіді на друге питання: як можна забезпечити безпеку преси в Україні? Третій параграф стосується об’єктивності висвітлення проблем і інфраструктури аналітиків — експертів. І нарешті, четверте питання, це як самим ЗМІ бути об’єктивними у висвітленні тих або інших проблем.
Чи буде
смерть Михайла Коломійця даремною?
Реакція на смерть Михайла Коломійця у журналістському співтоваристві, м’яко кажучи, не адекватна. Перші шпальти газет присвячені призначенню нового прем’єра, відставці голови Нацбанку, але ніяк не загибелі власного колеги по журналістському цеху. Велика частина співробітників українських ЗМІ спробували дистанціюватися від проблеми чи замовчати її.
На жаль, усім нам властива наївна віра в те, що з нами нічого подібного не може статися. Вірив у це до останнього моменту й Коломієць. Інакше, він би не переховувався у Білорусі, у країні, де доноси в КДБ на знов прибулих пишуть навіть сліпі або безрукі каліки, а швидше за все попросив би політичного притулку в тих же Штатах (як це свого часу зробила Мирослава Гонгадзе).
Отже, для журналістів замовчування смерті Михайла Коломійця — це гірша з усіх можливих ліній поведінки. Тому що преса, яка мовчить, не вимагає публічного розслідування, яка не обороняється, це не більше ніж віл, якого ведуть на забій. Автори матеріалу закликають усі здорові сили в Україні долучитися до незалежного розслідування справи Коломійця і до того, щоб зробити все від нас залежне для покарання винних. Тільки так ми зможемо довести покидькам, які вбили Михайла, що безкарно знищувати журналіста в Україні не можна. І зробити смерть Коломійця не даремною.
Однією з основних версій загибелі шеф-редактора є отримання ним компрометуючих матеріалів. На користь цього говорить і поспішність, з якою Михайло залишив Київ і нарешті, файли знищені ним у себе на комп’ютері. Можливо, отриманий компромат генеральний директор “Українських новин” вирішив показати обвинувачуваним особам, щоб отримати їхню думку перед публікацією. Але реакція виявилася неадекватною, пішли погрози й Коломієць вирішив сховатися. Тут є ще один урок для усіх нас: ніколи, за жодних обставин не брати в руки “компру”. Навіть з рук надійного джерела. А якщо вже одержав такого роду матеріал, то не тікати з країни, а привселюдно заявити про те, що є в матеріалах, зробити компромат надбанням громадськості і відкрито заявити, кому вигідно ваше вбивство після його опублікування.
Що робити
пресі, щоб бути об’єктивною
Як вважає народний депутат України, Анатолій Толстоухов, “інформаційне поле вимагає сьогодні великої відповідальності. Як із боку споживачів інформації, так і з боку журналістів. Питання в тім, що несуть ЗМІ звичайним читачам. І що читачі бачать у пресі. Чи бачать вони справедливий, об’єктивний підхід до проблем?”.
Дійсно, іноді ЗМІ можуть бути надто однозначні і прямолінійні. Позначається старе партійне загартування, школа радянської журналістики, коли ідеологічний штамп навішували не запитуючи думки обвинувачуваного. Журналістам насамперед самим варто усвідомити, що вони не шавки, що гавкають стандартним набором гортанних звуків, а свого роду судді, що дозволяють висловитися постраждалому, обвинуваченому і, нарешті, присяжним в особі експертів, аналітиків з того чи іншого питання.
Під час опитування депутатів Верховної Ради, проведеного 19 листопада, вдалося з’ясувати їхню думку про те, які ЗМІ вони вважають найбільш об’єктивними за стилем подачі матеріалів. Як сказав Олег Салмін, свобода слова в Україні звичайно існує, приклад тому, та ж газета “Дзеркало тижня”. За словами Салміна правильно розглядають теми, такі видання як “БІЗНЕС”, “Компаньйон”, розділ “Ділові відомості” у “Київських відомостях”, тобто вся ділова преса. Ті ж “Українські новини”, треба віддати їм належне, завжди відрізнялися рівними формулюваннями й подачею думок обох сторін конфлікту. А незадоволені депутати були насамперед роботою власної газети “Голос України”. “Відчувається однозначність і тенденційність подачі матеріалів цього видання, а також замовний характер деяких з них” — говорить Олег Салмін. Схожа оцінка пролунала і з вуст законодавців із фракції НДП.
Західні стандарти написання текстів, про які, цілком можливо, невідомо авторам “Голосу України”, мають на увазі наявність думки двох сторін у будь-якому конфлікті. Третину матеріалу має складати оцінка експертів, аналітиків, причому кількох. Інша справа, що інститут консалтингових компаній широкого профілю, які можуть бути третейським судом, в Україні, м’яко кажучи, не розвинутий.
Висновки,
що ми маємо зробити
Смерть Михайла Коломійця має стати уроком для всіх. Для преси в тому, щоб залишатися об’єктивними, уникати різких висловлень і компромату. Для тих, про кого пишуть, уроком толерантності щодо ЗМІ. Як сказав народний депутат України Михайло Потебенько, навіть якщо журналіст висвітлює факти необ’єктивно, є тільки один законний спосіб поправити його — це судовий розгляд. Інший тиск на пресу — не тільки не припустимий, але й протизаконний.
Одночасно всім зрозуміло, що варто додатково захистити українські ЗМІ і від нападок влади, і від неадекватних дій читачів із защемленим самолюбством. На думку Богдана Губського, народного депутата України, “у країні є серйозні проблеми в роботі преси й журналістів. Над цими проблемами треба працювати насамперед виконавчій владі. Тут необхідно внести серйозні зміни до законодавства, щоб воно захищало журналістів”.
Крім змін у законодавство, існує ще кілька легальних методів захисту журналістів. У випадку будь-якої об’єктивної небезпеки автор повинен мати можливість звернутися у якийсь громадський Комітет, що складається з народних депутатів, представників правоохоронних органів і західних спостерігачів. Допомога тут може бути різною, починаючи від судового захисту і закінчуючи виділенням особистої охорони. І, нарешті, у крайньому випадку будь-який журналіст повинен бути упевнений у підтримці країн Євросоюзу і США, якщо вже ці держави претендують у нашому світі на еталон демократії й свободи слова. Але тут потрібна однозначна позиція посольств Штатів і країн ЄС, які повинні бути готові в будь-який момент швидко надати політичний притулок українському журналістові, якого переслідує влада.
