Рівненщина знову переживає важкі дні. Цього вересня громади області проводжають в останню дорогу своїх земляків, які віддали життя, захищаючи Україну. Для когось звістка про загибель прийшла після місяців невідомості, а хтось повернувся додому лише через понад рік після загибелі.
Це історії Володимира Токаря з Костополя, Дмитра Зеня зі Здолбунова, Сергія Кравчука з Деражного та Валерія Лобача із Сарненської громади. За кожним із цих імен – окреме життя, родина, робота, друзі, мрії та люди, які чекали.
Володимир Токар – 29 місяців очікування
15 вересня Костопільська громада провела в останню путь Володимира Токаря. Воїн понад два роки вважався зниклим безвісти.
Володимир народився 7 травня 1989 року в Костополі. Навчався у школі №5, працював у Києві та Запоріжжі, займався утепленням фасадів, а згодом опанував каменеобробку у рідному Костополі.
Строкову службу він свого часу не проходив через проблеми із зором. Але коли Україна потребувала захисту, Володимир не став шукати причин залишитися осторонь.
24 березня 2023 року він отримав повістку. Після військової підготовки у вересні вирушив на Куп’янсько-Лиманський напрямок. Служив стрільцем-санітаром у складі 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Після одного зі штурмів Володимир отримав подяку від бригади за мужність і сумлінну службу. Із березня 2024 року виконував бойові завдання на Покровському напрямку.
Востаннє рідні говорили з ним 11 квітня 2024 року.
«Він телефонував, сміявся, як ніколи, і казав, що все буде добре», – згадує сестра Ірина.
Наступного дня, 12 квітня 2024 року, Володимир загинув під час бойового завдання у Покровському районі Донецької області. Родина чекала на нього 29 місяців. 22 липня 2026 року з’явився перший збіг ДНК-профілю, а на початку вересня родині повідомили про остаточне підтвердження загибелі.
Навіть у період, коли Володимир вважався зниклим безвісти, його військова бригада відзначила захисника медалями «Ветеран війни», «Учасник бойових дій» та нагрудним знаком «Хрест воїна-єгеря».
«Володимир був дуже доброю людиною. Він нікого не ображав, завжди підтримував і допомагав, чим міг. Добрий, щирий та усміхнений», – розповіла мама Наталія.
У Володимира залишилися мама, тато, сестра та племінники.
Дмитро Зень – йому був лише 21 рік
Ще одна важка звістка надійшла до Здолбунівської громади. Дмитро Зень, якому було лише 21 рік, загинув, захищаючи Україну.
З липня 2026 року Дмитро вважався зниклим безвісти. Згодом підтвердилося, що 7 липня 2026 року він загинув на Луганщині. Його життя обірвалося надто рано – попереду у молодого воїна мало бути ціле життя.
Прощання із Дмитром відбудеться 19 вересня у Здолбунові. Громаду закликають долучитися до коридору шани та провести захисника в останню путь із державною символікою.
За оприлюдненим графіком, зустріч воїна у Здолбунові запланована на 9:00–9:30. Далі відбудеться прощання громадськості на площі Героїв Майдану, літія біля будинку, громадянська панахида, відспівування у Свято-Іоанно-Богословському храмі та поховання.
Сергій Кравчук – понад півтора року дороги додому
Підтверджено також загибель Сергія Кравчука, жителя села Деражне. Сергій Олександрович народився 12 серпня 1978 року в селі Звіздівка.
Він служив стрільцем-санітаром десантно-штурмового відділення десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти батальйону морської піхоти. З перших днів повномасштабного вторгнення Сергій став на захист України та до останнього залишався вірним військовій присязі.
1 березня 2025 року він загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Срібне Донецької області. Понад півтора року захисник вважався зниклим безвісти. Лише тепер його тіло повертається до рідної землі, де Сергій знайде свій останній спочинок.
Валерій Лобач – «Апостол», який завжди був людиною праці
Сарненська громада отримала звістку про загибель військовослужбовця Валерія Лобача. Валерій народився 30 вересня 1980 року в селі Удрицьк. Згодом переїхав до Сарн, де навчався у ВПУ №21 та здобув професію водія-тракториста.
Після строкової служби працював трактористом на Дослідній станції, згодом – у військовій частині. Рідні та знайомі згадують його як роботящого, відповідального та доброзичливого чоловіка, який не боявся труднощів.
У червні 2022 року Валерій вступив до лав ЗСУ. Спочатку служив у Барі на Вінниччині, а згодом перевівся до 82-ї окремої десантно-штурмової бригади. Побратими знали його за позивним «Апостол».
6 лютого 2025 року під час бойових дій у Курській області Валерій зник безвісти. Рідні понад півтора року чекали на його повернення та сподівалися на добру звістку. На жаль, результати ДНК-експертизи підтвердили загибель захисника. У Валерія залишилися мама Тетяна Михайлівна та брат Василь.
Для рідних, друзів і побратимів він назавжди залишиться не лише військовим із позивним «Апостол», а передусім доброю людиною, надійним товаришем і тим, хто до кінця виконував свій обов’язок.
Їх чекали вдома
Чотири різні історії, чотири різні долі – і одна спільна трагедія. Володимир, Дмитро, Сергій та Валерій стали на захист України й заплатили за її свободу найдорожчим – власним життям.
Для їхніх родин війна не закінчується повідомленням про підтвердження загибелі чи днем поховання. Залишається пам’ять, фотографії, голоси у телефоні та слова, які вже ніколи не вдасться сказати одне одному. Сьогодні громади Рівненщини схиляють голови перед своїми захисниками.
Вічна пам’ять Володимиру Токарю, Дмитру Зеню, Сергію Кравчуку та Валерію Лобачу. Герої не вмирають. Вони залишаються у пам’яті тих, заради кого віддали життя.
