Радянський період, за яким чимало людей, на жаль, досі ностальгує для України ознаменувався жорстокими й безглуздими репресіями, якими сумно відоме XX століття. Переслідувань зазнавали не тільки українці, але й інші народи, які мешкають на території України. Приміром, поляки.
Про жертв репресій згадували на зустрічі Центру польської мови та культури ім. Князів Любомирських, який діє у Рівному.
До розстрілу засудили понад 400 людей
Анатолій Шемейко розповів трагічну історію свого діда.
«Мій дід Павлійчук Едуард Павлович був поляком. Він не зміг мені розповісти про своє походження, культуру. І це дуже тяжко. На жаль, мого діда розстріляло НКВД. Він народився 1907 року, працював на Житомирщині залізничником, займав керівну посаду в містечку Білокоровичі. Воно відоме за радянських часів було тим, що там стояли ракети шахтного типу стратегічного призначення. Ядерні ракети, тобто таке величезне зло. І, на жаль, це зло відбилося на долі мого діда. В 1936 році дід одружився з моєю бабусею Анастасією. Через рік, в 1937, в них народилася донька. Життя складалося, складалося гарно. Він ще не встиг перевезти сім’ю і з Білокорович його в 1938 році НКВД забрало в тюрму в Житомирі. Бабуся намагалася дізнатися про долю діда. Її не допустили і так тривало до того часу, доки не помер Сталін, його місце зайняв Хрущов і моя бабуся почала писати у відповідні служби, аби розуміти, яка подальша доля її чоловіка. І в 1960 році отримала повідомлення від військового трибуналу Прикарпатського військового округу про те, що справа щодо нього була відмінена і мого дідуся реабілітували посмертно», – розповідає Анатолій Шемейко.
Також отримали свідоцтво про його смерть, де повідомлялося, що він помер від кліщевого енцифаліту.
«З цією думкою ми жили аж до розпаду Радянського союзу. Але це була брехня. Як і різні прізвища під якими був записаний мій дід», – каже Анатолій Шемейко.
Чимало довідатися вдалося вже з початком Незалежності України. Виявилося, що Павлійчука Едуарда Павловича звинуватили в участі в Польській військовій організації (POW). Ця організація припинила свою діяльність фактично у 20-х роках ХХ століття, але її роботу “продовжили” чекісти для виправдання репресій.
Справа Польської військової організації – сфабрикована справа, появу якої спричинила відмова більшовиків від раніше проголошеної політики «коренізації». У статті в Вікіпедії щодо цього, зокрема, ідеться: «Схема «підривної діяльності» «ПОВ», за «оперативно-чекістською» версією, була приблизно такою. Для обґрунтування непорушності тогочасних кордонів Польщі, доведення історичних прав на українські землі (ішлося про кордони Польщі 1772) та створення потужної людської бази, спроможної взяти збройну участь під час майбутньої війни проти СРСР і діяти в тилу РСЧА, «ПОВ» нібито розгорнула через свої осередки активну роботу щодо полонізації українського населення, штучного завищення кількості поляків в УСРР, необґрунтованого створення польської адміністративної і культурно-освітньої інституцій, керівництво якими захоплювали члени «ПОВ». Стверджувалося, що найвизначніші «пеовяки» інфільтрувалися «зі шкідницькою метою» до компартії, захоплюючи вирішальні ділянки «польської партійної й радянської роботи […] За заниженими даними ДПУ/НКВС УСРР, лише упродовж 1933 у сфабрикованій «справі» «ПОВ» (за груповими обвинуваченнями) були заарештовані 225 осіб (не рахуючи одиничних арештів), з яких 2 були страчені, 211 відправлені до таборів і на заслання, 12 тимчасово звільнені».
«Мого діда звинуватили в участі в організації, яка не існувала й звинуватили у злочинах, яких реально не було. Так брехала радянська влада», – підкреслює Анатолій Шемейко.
За постановою трійки при УНКВС по Житомирській області від 23 вересня 1938 року засуджений до розстрілу. Того дня за одним протоколом трійки до вищої міри покарання засудили 429 осіб. І навпроти кожного стояв один і той же вердикт — «розстріляти».
«Ми в родині пам’ятаємо про діда, хоча моя бабуся нам мало про нього розповідала – вона боялася. Все життя боялася репресій від радянської влади. Це демонструє, що і тоді, і зараз Росія була злом», – підкреслює Анатолій Шемейко.
Кохання, народжене по дорозі на «вічне поселення»
Подібних історій на зустрічі прозвучало чимало. Родини, в яких переплелися польські й українські корені, також виселяли як «неблагонадійних» у «віддалені райони СРСР на вічне поселення». І хоча саме транспортування у вагонах до місця вічного поселення було смертельно небезпечним, усе ж в цих небезпечних умовах вдалося народитися справжнє кохання. Історію своєї родини розповів постійний учасник Центру польської мови та культури ім. Князів Любомирських Дмитро.
Родини Миколи Солтиса і Миколи Малевича їхали в одному вагоні місяць. Там познайомилися їхні діти й це знайомство переросло у міцний союз, який тривав довгі роки. Хоча
«Там вони перезнайомилися, поки їхали, пізніше взяли шлюб. Пізніше у Сибіру я й народився», – говорить Дмитро.
Пам’ятати – важливо
Присутній на зустрічі консул ГК РП у Луцьку Марек Войцеховський зазначив у своєму слові про те, що дуже важливо, що присутні відшуковують історії своїх родин, пам’ятають про своє коріння.
«Усі ваші історії, вірші, які прозвучали на цій зустрічі мене зворушили, торкнулися до самого серця. Це прекрасно, що ви відшуковуєте свої корені, розповідаєте про них», – підкреслює Марек Войцеховський.
Сьогодні дуже важливо пам’ятати уроки минулого. І подібні зустрічі, де звучать історії тих, чиї долі понівечила тоталітарна машина, є вкрай важливими.
