Жити, допомагати і вести за собою — це не просто слова, а життєвий принцип директорки рівненського закладу дошкільної освіти «Вишенька», громадської діячки та волонтерки Ірини Кухарчук. Уже багато років вона об’єднує людей навколо добрих справ та власним прикладом показує, як залишатися сильною навіть у найскладніші часи.
За плечима — непрості життєві випробування, десятки років педагогічної праці, громадська діяльність та допомога тим, хто її потребує найбільше. Попри труднощі, Ірина Кухарчук продовжує працювати для дітей, підтримувати військових і вірити у мирне майбутнє України.
Родина, яка навчила бути сильною
Ірина Кухарчук народилася у Рівному в багатодітній родині та була найстаршою з чотирьох дітей.
— Народилася я пів століття тому у Рівному. Маю двох сестер і брата. Наші батьки дуже рано пішли з життя, тому нам довелося швидко ставати самостійними. Але Бог подарував нам чудову бабусю Любу та велику родину, яка підтримувала нас у непрості часи, — розповідає Ірина Кухарчук.
Школу вона закінчила на відмінно, здобула дві вищі освіти, працювала вчителькою у сільській школі, а згодом — вихователькою у дитячому садку.
Особливе місце у її житті займає родина. Разом із чоловіком Анатолієм вони прожили 30 років у щасливому шлюбі. Та три з половиною роки тому жінка пережила важку втрату — чоловік трагічно загинув у ДТП.
— Знайшла в собі сили жити далі, бо маю двох чудових дітей та онука. Донька Галинка живе у Польщі, а ми з сином Тарасом залишилися тут, у нашому найкращому місті та в нашій рідній Україні.
Виховувати не лише знаннями, а й добротою
Сьогодні Ірина Кухарчук очолює заклад дошкільної освіти «Вишенька». Вона переконана: найголовніше у роботі з дітьми — виховати в них людяність.
— Дуже багато залежить від того, що ми закладаємо в дитину змалку. Доброта, співчуття, повага до інших, уміння жити серед людей — усе це надзвичайно важливо. Для нас головне не лише навчити дитину читати чи писати, а навчити бути людиною.
Своїх вихованців у садочку лагідно називають «Вишенятами». Тут прагнуть створити атмосферу підтримки, довіри та гармонії.
— Ми хочемо, щоб діти вчилися співпереживати, допомагати одне одному та не боялися мати власну думку.
Дошкілля під час війни: нові виклики
Війна суттєво змінила роботу освітян.
— Найскладніше сьогодні — знайти однодумців і людей, які готові працювати в дошкіллі. Заробітні плати невисокі, а відповідальність велика. Багато хто змушений залишати улюблену справу через життєві обставини, — розповідає Ірина Кухарчук.
Додатковим викликом стали повітряні тривоги.
— Під час тривоги потрібно швидко розбудити дітей, одягнути їх, провести до укриття, заспокоїти та організувати. Але наш колектив справляється з цим дуже добре. Ми вже навчилися діяти злагоджено та впевнено.
Допомога як поклик серця
Хоча сама Ірина Кухарчук не любить називати себе волонтеркою, допомога людям давно стала важливою частиною її життя.
— Ще з дитинства помічала за собою бажання допомагати людям і вести їх за собою. Напевно, це просто частина мого характеру.
Разом із колективом, друзями, сусідами та небайдужими людьми за роки повномасштабної війни вдалося надати допомоги більш ніж на два мільйони гривень.
Підтримку отримували військові, внутрішньо переміщені особи, поранені захисники та тяжкохворі діти.
— Сьогодні закривати збори стає складніше, бо люди втомлюються від війни. Але поруч завжди знаходяться ті, хто готовий допомогти. Іноді підтримка приходить зовсім несподівано, — ділиться Ірина Кухарчук.
Натхнення — у захисниках та родині
Найбільше Ірину Кухарчук надихають українські військові.
— Наші захисники й захисниці щодня роблять неймовірні речі. Серед тих, хто віддав життя за Україну, є й мої знайомі та близькі люди. Саме вони дають сили не здаватися і продовжувати працювати.
Важливою опорою залишається і родина.
— Найбільше мене підтримують мої діти. Особливо син Тарас. На його 25-річчя я хочу лише одного подарунка — щоб настала перемога і мир, — ділиться Ірина Кухарчук.
У чому секрет сили
Попри життєві труднощі та проблеми зі здоров’ям, Ірина Кухарчук продовжує активно працювати, займатися громадською діяльністю, співати в кліросному хорі Свято-Покровського собору, очолювати первинний осередок міської громадської організації «Просвіта» імені Тараса Шевченка та брати участь у благодійних ініціативах.
— Іноді сама дивуюся, звідки беру сили. Думаю, це любов до життя, підтримка дітей, друзів, колективу та родини.
Я просто намагаюся робити те, що вмію: чути людей, підтримувати їх і мотивувати власним прикладом.
Мрія, яка сьогодні є спільною для всіх
Попри активний ритм життя, Ірина Кухарчук знаходить час і для мрій.
— Хочу більше подорожувати, працювати ще краще та бачити Україну мирною. Сьогодні найбільша моя мрія — це мир і перемога.
А коли сил стає менше, допомагають прості речі.
— Мені допомагає молитва і віра в Бога. Сили дають спілкування з моїм маленьким онучком Матеушем-Анатолем, усмішки наших вихованців, дзвінки від сестер, зустрічі з друзями та фотозвіти від військових, яким ми змогли допомогти. Саме тоді розумію, що все було недаремно.
Життєва історія Ірини Кухарчук — це приклад того, як навіть у складні часи можна залишатися опорою для інших, знаходити сили допомагати та власним прикладом об’єднувати людей навколо добра.
