Микола Красько: Я двічі починав життя спочатку

— Пане Миколо, розкажіть про своє дитинство. Цікаво, яким воно було у генерала?
— Народився я в с.Круповому Дубровицького району в 1953 році. Дитинство пройшло у мальовничому поліському селі серед лісу, полів. Як і більшість сільських дітей, весь час був прив'язаний до роботи. Мама часто брала в поле обробляти льон, якого кожній колгоспниці наділяли до трьох гектарів.
Наша сім'я в основному жила за рахунок заробленого в колгоспі та лісу. Збираючи влітку ягоди та гриби, ми заробляли собі гроші на одяг, зошити-підручники. Понад усе в дитинстві я заздрив одноліткам, які випасали гусей. Вони мали найбільше свободи та часу грати у футбол.
— А чим вам запам'яталася школа?
— У пору мого школярства всі були в захопленні від космонавтики. Я й сам любив малювати літаки. Та й поспостерігати за їх польотом неодноразово траплялася нагода, оскільки через наше село щоденно літав "кукурузник" "Рівне-Дубровиця-Зарічне". Пам'ятаю, вчитель показав, як можна зробити ракету, а ми з хлопцями назбирали пороху з іржавих патронів, які тоді нескладно було знайти, начинили ним ракету і запустили. Вона пролетіла десь метрів 800 і впала в стигле жито. Добре, що неподалік були односельчани, вони й допомогли загасити житнє поле, а дільничний інспектор міліції вперше прочитав лекцію на кримінальну тему.
Закінчивши вісім класів у своєму селі, вступив до Дубенського медучилища. Але вже через місяць зрозумів, що це не моє. Довелося училище покинути і віднести документи в Сарненську середню школу №1. Тут я здобув хороші знання. У школі працювала моя тітка, яка попросила вчителів займатися зі мною додатково з хімії, фізики, математики, суспільствознавства. Так що школу я закінчив з гарними знаннями і вирішив, що піду вчитися на льотчика. У 1970 році вступив у Калінінградське військове авіаційне училище.
— Що ж було потім?
— У небі, яке я безмежно люблю, і сталася аварія, що перекреслила мою долю військового. Два довгих роки лікарі боролися за моє життя. Довелося заново вчитися ходити. У рідне село я повернувся інвалідом Радянської Армії. Той період, напевно, був найскладнішим у моєму житті. Було дуже важко і фізично, і морально. Опускалися руки, здавалося, це — кінець. Але Бог дав мені сили і віри і я крок за кроком відновлював функції свого молодого організму.
— І все ж, до льотної справи ви так і не повернулися?
— Звичайно, ні. Невдовзі вступив до Української сільськогосподарської академії у Києві, на лісогосподарський факультет. Повернувшись у Сарни, пішов працювати техніком-лісоводом у Клесівський лісгоспзаг, який тоді очолював нинішній голова Сарненської райдержадміністрації Олександр Юркевич. Він став першим моїм учителем на виробництві, за що я йому дуже вдячний. У цей час доля звела мене із Сарненським райкомом комсомолу.
Якось, будучи в Рівному на одній конференції, мене представили начальнику УВС — комісару міліції Карпунчеву, який після співбесіди запропонував роботу у виправно-трудовій колонії в Катеринівці. Я не відмовився, оскільки в глибині душі ще жевріло бажання одягти військову форму. У колонії пропрацював дев'ять років.
Керівництво УВС оцінило мою роботу і запропонувало поступити на навчання в Академію МВС СРСР в Москві. З України разом зі мною поступило 11 чоловік. Я був наймолодший на курсі, та ще й у званні капітана. Разом вчилися заступники начальників УВС областей, замміністрів Киргизії та Казахстану. Цей був один з найкращих періодів мого життя. Практично всі вихідні і вільні години проводив у бібліотеках, театрах, концертних та спортивних залах. Найбільше любив відвідувати театр оперети і спортивне товариство "Динамо". З товаришами побував у багатьох туристичних куточках не лише Москви, а й Підмосков'я. Неодноразово бував на лекціях в Загорській духовній академії. Саме в Москві я відкрив для себе мистецький і казковий світ.
— Напевно, вам доводилося бачити і керівників колишнього Союзу?
— Звичайно, доводилось. Оскільки академія була елітною, нас часто залучали до служби охорони громадського порядку під час проведення всіляких державних заходів. Під час виконання своїх обов'язків не раз доводилося бачити членів Політбюро ЦК КПРС, керівників інших держав та багатьох заслужених і знаменитих людей країни. Назавжди запам'яталася мені зустріч з американською дівчинкою Самантою Сміт, яка була присутня на 12 Всесвітньому фестивалі молоді і студентів, де брав участь в охороні громадського порядку.
Найбільше ж роки перебування в академії ціную тому, що вони змінили мій світогляд і мене самого.
— Закінчити академію МВС у Москві на той час було престижно. Мабуть, вам світила велика посада?
— Мене направили на роботу старшим інспектором політвідділу МВС України, але завдячуючи генералу міліції Єрміну, я повернувся на Рівненщину, де став директором дитячої виправно-трудової колонії на Дубенщині. Там вдалося налагодити на високому рівні культуру виробництва і коли у 1989 році був всеукраїнський огляд дитячих виправно-трудових колоній, ми посіли перше місце. На той час я був у відрядженні в Югославії. Коли ж приїхав, то довідався, що начальник УВС генерал Єрмін вніс пропозицію в МВС України призначити мене на посаду начальника відділу виправно-трудових установ УВС області. Це були напружені роки роботи. Виїзна колегія Міністерства внутрішніх справ України, яка проходила в області, за показниками роботи визнала нас кращими.
Але у 1994 році, з приходом нового керівництва УМВС мене вижили з посади, хотіли навіть принизити і я був змушений перейти на іншу — заступником начальника училища міліції з навчально-методичної роботи в Городку. Це було ще одне випробування долі. Давно вже ті керівники на пенсії і рани на серці загоїлись, Бог їм тепер суддя.
Може, працював би в училищі і донині, якби у вересні 1997 року голова облдержадміністрації Микола Сорока не викликав до себе і не сказав: "Досить тобі сидіти на теорії, пора переходити на практичну роботу" і запропонував очолити штаб цивільної оборони і надзвичайних ситуацій області. Зазначу, що цю роботу я тоді знав поверхово і були певні сумніви, подумалось, що знову доведеться починати все спочатку. Так я втретє став полковником Збройних сил, адже до цього був полковником внутрішньої служби та полковником міліції.
— Коли ж ви зрозуміли, що ця робота для вас?
— Моїм першим, так би мовити, бойовим хрещенням стала стихія у Корці. З її наслідками ми впоралися за тиждень, тодішній міністр Кальченко належним чином оцінив нашу роботу. Саме тоді зрозумів, що це — моя робота. У 1998 році штаб було перейменовано в управління, а згодом — в головне управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення. Значна частина людей, які працювали у штабі цивільної оборони, звільнилася, бо працювати потрібно було напружено, з відповідальністю і по-новому. Нинішній колектив без перебільшення називаю золотим фондом.
— Робота-роботою, пане генерале, але, напевно, маєте ще й якийсь вільний час. Як ви його проводите?
— Вільного часу у мене практично немає. Якщо ж і трапляється така година, то намагаюсь відвідати батьків у Круповому. Людина я сільська і тому не пропускаю нагоди побути біля землі на невеличкій дачній ділянці в Омеляні. Там у мене є навіть два вулики. Завжди була в мене мрія мати бджоли. Ходжу біля них, наче біля малої дитини. А ще дуже люблю природу, інколи навіть виїжджаю на полювання.
— Маєте навіть якісь трофеї?
— Найзначимішим був дикий кабан позаминулого року, минулого — лис, а в нинішньому — заєць. До речі, полювання на зайців мені подобається найбільше.
— А як щодо чуток про те, що генерала Красько отримав завдяки зв'язкам у столиці?
— Звання генерал-майора я отримав за показники у роботі. Надзвичайних ситуацій за цей час в області зменшилось у 26 разів. Зрештою, у системі нашого міністерства обласними головними управліннями керують аж п'ять генералів. Звання генерала я отримав аж з третього подання за підтримки керівництва області.
Минулого року міністр МНС Василь Дурдинець запрошував мене у Міністерство на посаду начальника одного з департаментів, але я відмовився. І на те було кілька причин. По-перше, я дуже люблю Рівненщину, тут мешкають батьки мої і моєї дружини, до яких треба часто навідуватись, бо який же я тоді син і зять? Зрештою, можливо найбільшу роль відіграло те, що мене просто втомили ці переїзди. Адже за свої роки довелося не раз переїжджати з місця на місце. Донька вчилася у трьох школах. У Рівному ми вже тринадцятий рік, і тільки тепер зникло відчуття, що ми тут тимчасово.
— Розкажіть про свою сім'ю.
— Дружина Тетяна все життя працює у громадському харчуванні. Донька Оксана та зять Віктор — в обласному ДАІ УМВС України в Рівненській області. До речі, донька у мене — капітан міліції, юрист, пішла батьковою стежкою — закінчила академію МВС України. Понад рік тому у нас з'явилася внучка Аня. Усі разом мешкаємо у трикімнатній квартирі. Це є кажу для того, щоб не подумали, що генеральська сім'я купається в розкошах. Минулого року міністерство виділило управлінню чотири квартири, і ми їх віддали тим офіцерам, хто взагалі не мав житла.
Зрештою, щастя не у квартирі, не в грошах, а в хорошій сім'ї, яка тебе чекає з роботи, щоб були повага, порядок, дружба, любов. Повірте, я б ніколи не був генералом Краськом, коли б не мав такої дружини і такої сім'ї, вчителів і наставників. Колективу, який очолюю, підтримки ОДА і облради, моїх друзів і людей, з якими іду по життю.