“Ніколи не їжджу додому до клієнтів”

Про зміни
Неоніла Бештинарська почала працювати нотаріусом у 2000 році. З тих пір нотаріат суттєво змінився. Збільшилась кількість господарських угод, їх суть.
— Якщо у 2000 році міг, наприклад, з’явитися один договір про передачу корпоративних прав, то нині це масово, — розповідає пані Неоніла. — Тепер масовими стали шлюбні контракти. Їх укладають не лише молоді люди, а й старші. Особливо після поїздок за кордон. Очевидно, тамтешні традиції починають вкорінюватися і у нас.

Про заповіти
Самотні люди укладають договори довічного утримання. Другу сторону в такому процесі приваблює можливість успадкувати майно. Але у цій сфері відносин багато зловживань.
— Мала у практиці ситуацію, коли жінка вимагала від доглядальника новий телевізор, інші блага, які виходили за рамки договору, — згадує нотаріус. — У таких випадках, зазвичай, друга сторона намагається розірвати угоду. Але раніше це можна було уладнати у нотаріуса, тепер — тільки через суд.
Траплялося, що заможні люди оформляли заповіти на чужих людей, але таких випадків один-два на рік. Найчастіше — на дітей, зокрема на того з дітей, у кого матеріальна скрута. Взагалі заповіт — для багатьох неспокійний крок.
— Одним здається, що це кінець життя, інші приходять укладати заповіти в середньому віці, бо часто їздять за кордон, подорожують, — продовжує пані Неоніла. — Укладають, щоб бути спокійними. Нині трапляється багато випадків, коли заповіти оскаржуються в суді, коли є впевненість, що інтереси порушені. Почастішали й випадки оскарження в судах дій нотаріусів щодо укладання заповітів.

Про табу
Коли працювала викладачем, студенти на екзамени йшли без квітів, бо знали, що у Неоніли Олександрівни алергія. Ніколи не ставила за мету когось із студентів “зрізати”. Якщо знав хоча би щось, це вже була “трійка”. Сьогодні у неї інші табу.
— Ніколи не їжджу додому до клієнтів укладати договори. Якось були випадки, що привозили до таких немічних людей, які не могли не те що говорити, а навіть й руки підняти, — згадує співрозмовниця. — Я зрозуміла, що цей підпис і воля будуть недійсні. Вважаю, що заповіт повинна укладати людина тверезомисляча, дієздатна. А ще при мені сторони, які укладають угоду, ніколи не ведуть розрахунки. Тут я не свідок. Де вони розраховуються — їхня справа.

Про конкуренцію
Приватний нотаріат, на думку пані Неоніли, не означає кишеньковий. Він сам себе забезпечує приміщенням, технікою, персоналом і, зрештою, працює на своє ім’я.
— Сім років людина працює на авторитет, створює свій імідж, а потім імідж усе життя ходить за нею, — розмірковує жінка. — Тому коли приватний нотаріус має певний імідж у місті, його конкуренти не лякають. Якщо для нього заробіток не самоціль, а робота для людей, то буде і заробіток.
Неоніла Бештинарська вважає, що приватний нотаріус працює більш творчо і не боїться закону, на відміну від державного. Приватник не відмовить людині й не покаже свою зверхність. Щодо цін, то вони визначаються за домовленістю з людьми.

Про Хіларі та Карпачову
Як голова Рівненської обласної міжнародної організації “Жіноча громада” Неоніла Бештинарська була делегатом світового конгресу жінок. Вона приїхала на конгрес у вишиванці, вигаптуваній власноруч, і всі одразу кинулися до неї із запитаннями: “Фром Юкрейн?”
Виступала там і Хіларі Клінтон. Потім у її резиденції був прийом.
— Це було так демократично, — згадує пані Бештинарська. — Кожен ходив там, де хотів, не було ніяких наглядачів, ми не бачили ніяких псів. Сама Хіларі справила на мене чудове враження. Нічого кричущого в одязі, не так, знаєте, як у нас: “цо мам — то виставлям”. Вона говорила дуже просто. Мудра жінка. У перервах “на каву” я спілкувалася з нею через перекладача, бо моя англійська погана.
Вона часто спілкується з Галиною Жулинською, Марією Драч, керівником “Жіночої громади”. Знайома з колишнім омбудсменом (правозахисником – авт.) Ніною Карпачовою. До речі, недавно та згадувала її у виступі по радіо, а пані Неоніла дізналась про це від знайомих.
— Я люблю різне спілкування з людьми, тому ще й очолила “Жіночу громаду”. Якщо комусь потрібна правова допомога, я завжди готова зробити це безкоштовно.

Про учнів
Сьогоднішній керівник ВВіРу Лілія Драпчинська — її колишня студентка. Інша вихованка Іванна Мреглот працює начальником паспортного столу у Березному. Петро Тишкун — головний юрист фірми “ОДЕК”. Багато учнів працюють у Києві. Син Олександр теж став нотаріусом, онук, теж Олександр, закінчив другий курс юридичного факультету в РЕГІ.
— Їх приваблює робота юриста — отже я працювала недарма, — резюмує жінка.

Про Кучму
З колишнім Президентом України Неоніла Бештинарська зустрічалася шість разів. Востаннє Леонід Кучма вручав їй орден Княгині Ольги. Вона йшла до нього з букетом троянд і колосків. Він здивувався і сказав, що це він їй квіти повинен вручити.
— Я відповіла, що це два символи — життя і любов, вручила йому букет. Він так розчулився, що обійняв і розцілував мене, — згадує співрозмовниця.

Про книги
Неоніла Бештинарська має багато книг із дарчими надписами відомих людей. Володимир Литвин подарував свою книгу “Уряди України ХХ століття”, а Володимир Яворівський — “Чорну книгу України” про Голодомор. Інколи прокидається о другій ночі й читає свої улюблені книги. Серед них — історичні твори, енциклопедії.
— Мій ранок починається зі свіжої преси. Це місцеві газети, також люблю “Зеркало недели”, “Факты”. Читаю багато, щоб бути в курсі подій і підтримувати свій рівень, — каже вона.

Про секрети працездатності
У неї чудова пам’ять на дати, імена. Каже, особливих секретів працездатності і енергії не має. Просто працює і не відчуває плину років. Дитинство було важким, повоєнним, а юність запам’яталась нестатками, картковою системою. Тож звикла до будь-якої праці, труднощів. Навчилась мудрості.
— Коли працюєш з людьми, мусиш зважувати кожне своє слово. І мене обурює, коли деякі відомі люди дозволяють собі інколи такого намолоти! — каже Неоніла Бештинарська. — Я маю натуру оптиміста. Працюючи з людьми, треба тільки такою й бути, доброю енергією обмінюватися.
Щонеділі пані Неоніла ходить до церкви. Любить дні народження, театр, концерти. Нещодавно повернулася із загальноукраїнської науково-практичної конференції нотаріусів. З нагородою — медаллю “За заслуги перед нотаріатом”. Цієї відзнаки на Заході були удостоєні тільки два номінанти. Одна з них — наша землячка.
Про комп’ютер
“Дружити” із комп’ютером бабусю Неонілу навчив онук. Каже, що це було ще десять років тому, а найважче було порозумітися з мишкою.
— Вона трохи неслухняна була, — жартує жінка. — Але довго за комп’ютером працювати не можу, для цього є секретар. Є і мобільник. Як же я поїду десь і не знатиму про своїх?!
 
... Під час нашої розмови до кабінету зайшов син Олександр. Вибачившись, з’ясував номери потрібних документів, перекинувшись з матір’ю професійними термінами, зробивши помітки на паперах. Словом, робоче вклинення в інтерв’ю було настільки швидким, що мимоволі позаздрила енергії цього тандему. А коли виходила, у прийомній була вже ціла юрба людей.