Тарас Більчук: “Американці не вміють колядувати”

А я тим часом залишила захоплену публіку — пішла поговорити з організатором виставки, відомим художником, який повернувся в Україну після 13-річного перебування в США, Тарасом БІЛЬЧУКОМ.

З роду генералів, з “генеральської столиці”

— Пане Тарасе, ви пам’ятаєте, коли почали займатися творчістю?
— З дитинства. Це, мабуть, з генами пов’язано. Мій батько малював. У мене навіть лишилися батьківські замальовки з часів світової війни… Тільки так склалося, що він дуже рано пішов з життя, але його захоплення мистецтвом передалось мені. Я сина назвав на його честь — Миколою.
Пам’ятаю, що в дитинстві дуже любив малювати на козацьку тематику. Мабуть, тому, що з другого класу читав “Кобзаря”. На той час це була недозволена література. Але її читав мій тато, і, звісно, я теж читав (посміхається).
Уже набагато пізніше, у 1978 році, я закінчив у Рівному арт-студію.
— Який найяскравіший дитячий спогад?
— Оце зараз споглядаю, що надворі коїться (у день нашої зустрічі мрячив дощ — авт.), і згадую, як колись взимку випадало снігу, що лежав метровими кучугурами. Не можна було з хати вийти. Або, бувало, дід водив мене сніг розчищати, то ми ходили по ньому, як по горах. Казка, одним словом…
— А де саме ви народилися?
— У селі Коршів, за дев’ять кілометрів від Здолбунова. Ми напівжартома називали рідне село “генеральською столицею”. Адже за давніх часів там проживало три генерали. До речі, в мене в роду теж генеральська кров тече. Тому і батько, і його сестри — всі свого часу потрапили до заслання у Сибір.

В Америку взяв лише пензлі, полотна і рамки

— Зараз вам скільки років? Якщо не секрет…
— 25 (сміється). Принаймні на стільки я себе почуваю. І жартуючи, і серйозно мене в Америці завжди називали “forever twenty five”.
— До речі, як ви в Америку потрапили?
— Початок державного відродження України, перші творчі об’єднання, перші студентські братства. Період, коли відбувалися перші політичні мітинги, маніфести тощо. Я на той період навчався у Львові, у Львівській академії мистецтв.
До речі, я зараз із задоволенням гайнув би на свою другу рідну землю — Львів — та забувся у тій красі на дні так зо два.
У той час я поєднував навчання та роботу, мав фірму “Калина”, основною роботою якої була організація художніх виставок. Першим моїм проектом стала виставка “Світ очима молодих”. Цей міжнародний конкурс проходив у Львові у кілька турів. Разом з тим, ця організація об’єднувала радикально налаштовану студентську молодь. Ми навіть власну газету видавали “Горнило”.
Власне, у тій газеті, в якій я мимоволі став редактором, почалася моя співпраця з багатьма дисидентами. Пізніше я брав участь в одному з перших голодувань на майдані у столиці.
А в Америці на той час мав родичів: там проживав мамин брат. Отримав запрошення до Сполучених Штатів якраз перед захистом диплома. І з “ГКЧП” порадили не висуватись, бо ще посадять і таке інше… Крім того, на той час я вже одружився, мав дочку.
Але невдовзі після закінчення академії все-таки потрапив у США. Вже через півроку перебування в Америці я організував першу виставку. Пам’ятаю, що як їхав у в США, то практично нічого з собою не брав: тільки пензлі, десять метрів полотна та рамки. На митниці довго вишукували, чи, бува, не замотав я туди якоїсь контрабанди (посміхається). Мене питають: “Де ж ваші гроші?”, а я кажу: “Ось вони. Цим я заробляю”…
— Як там відреагували на українське мистецтво?
— Я виставлявся в Нью-Йорку вперше (було виставлено до 50 робіт) якраз у той період, коли митці старої генерації: Мороз, Гординський, Левицький — відійшли трохи від цієї справи. І мені, можливо, вдалося зайняти своє місце. Після цієї виставки запропонували зробити серію виставок по всій Америці.
До слова, якраз ось та моя перша американська виставка відбулася у новорічно-різдвяні свята з 1993 на 1994 роки.
— А чому так довго не поверталися на Батьківщину?
— Згодом в Україні до влади прийшов, як нині люблять казати, “кучмівський режим”. А мій батько, знаючи, що я в політиці завжди був активістом, порадив мені поки що не повертатися. Я тоді боровся, і нині борюсь. Я дуже корив себе, що не можу повернутися додому. Але батько настоював: “Я тебе знаю, ти ж не всидиш спокійно. Тобі ще голову скрутять, а в тебе як-не-як двійко дітей росте…”. Так я і лишився. Через півтора року життя в США забрав до себе дружину з дітьми. На жаль, довго ми не прожили разом — розлучились.

Мій стиль — вільний художник

— Важко було звикнути до американського менталітету?
— А воно практично не звикається. Можливо, дітям було трошки легше. І то, мені було страшенно приємно, коли донька сказала моїй колишній дружині: “Мамо, навіщо ти проміняла Львів на ось це?” (сміється).
— А де саме ви проживали?
— Спочатку в Нью-Джерсі. А згодом я вже об’їздив стільки міст в Америці, що й не перелічити. Адже я, так би мовити, кочував зі своїми виставками. Перші роки в США, звісно, працював на мистецькі фірми, організації. Згодом зрозумів, що все-таки мій стиль — це вільний художник, який шукає натхнення в усьому, що його оточує. Я часто, бувало, гостював у багатих знайомих, на розкішних віллах… Але за той час жодної картини так і не створив…
— Я так розумію, що в Америці мистецтво більше цінується?
— Ви знаєте, я так не сказав би. Мені спочатку багато й американців, і українців говорили, що одним мистецтвом я ніколи не проживу. Тому перші роки перепробував різні варіанти облаштувати своє життя. Але доля все розставила по місцях і я повернувся до того, з чого почав — до творчості. І якщо в Америці творчість вище оцінюється доларовою вартістю, то в Україні творчість набагато вище оцінюється духовно.
Найбільше сумував за нашими колядками
— А ви пам’ятаєте Різдво в Америці? Саме святкування Різдва?
— Знаєте, за чим я найбільше сумував у Різдво? За нашими колядками! За тим, яке дійство розпочиналося на Батьківщині у день Різдва: колядники були бажаними гостями у кожній хаті! Американці цього б не зрозуміли. У них святкування Різдва більше схоже на якусь церемонію…
— Американці ж переважно усі 25 грудня святкують Різдво…
— Не всі. Все залежить від штату. В одному переважають католики, в іншому — православні. Звісно, ми відзначали і 25 грудня Різдво, але це було умовно. Справжнє свято влаштовували собі у січні. Варили кутю… Її, до речі, можна було навіть купити готову і в українських, і в польських, і єврейських магазинах.
— Найбільше, що вас дивувало в Америці?
— Та, мабуть, все… Але ні, найбільшою дивиною для мене, без сумніву, стали нетрадиційні стосунки або між хлопцями, чи дівчатами… (голосно сміється). Після “закритого” режиму радянських часів і початку 90-х побачити, як на вулиці посеред білого дня цілуються двоє дівчат чи двоє хлопців — для нас, емігрантів, було справжнім шоком.
— Насамкінець, пане Тарасе, чого чекаєте від Нового 2009 року?
— Надії та віри в себе для кожного українця. Знаєте, в американців є така чудова риса — як би там погано не було, зажди відповідати “все о’кей”. Ось і нам треба навчитися любити та гордитися своєю землею, втрачати нарешті комплекс меншовартості й боротися за краще.