Володимир Варфалюк: “У нашій сім’ї — всі директори”

Зустрілись із Володимиром Миколайовичем ми напередодні чергового засідання постійної комісії облради з питань аграрної політики, яку він очолює. Наш діалог він розпочав серйозним діловим тоном, але згодом розслабився та час від часу задумливо позирав у вікно…

На секретаря парторганізації
не підійшов
— Пане Володимире, як відсвяткували Новий рік та чим запам’ятався минулий?
— І для мене, і моєї сім’ї, і для бізнесу цей рік був успішним. Проводжали ми його у колі сім’ї. А вже на Різдво до нас завітали старший син з невісткою та онуками.
— Така велика кількість святкових днів не завадила роботі?
— Справа в тому, що я як керівник (стаж керівництва у мене вже більше 25 років) намагаюся так організувати роботу, щоб на виробництві лишались люди, яким я довіряю. Основна ж маса працівників мала змогу відпочити, святкувати. Зі свого життєвого досвіду знаю, що після святкових вихідних працівники продуктивніше трудяться.
— Чи важко керувати таким великим підприємством? Вам притаманні такі риси, як жорсткість, наприклад?
— Важко керувати людьми, якщо вони тебе не поважають. Я знаю багато керівників, для яких на першому місці впливовість, жорсткість, а не взаємодія з працівниками. Повірте, ніякого успішного бізнесу такі начальники не будують.
— З чого починалася ваша дорога у бізнес?
— Після закінчення технікуму, інституту одразу поставив собі за мету керувати сільськогосподарським підприємством. Ще коли одружився з Тетяною, казав їй: “Обов’язково стану головою колгоспу” (посміхається).
Уже коли працював головним інженером на одному з місцевих господарств, мене помітили, направили вчитися в Республіканську школу управління агропромисловим комплексом. Після цього поставили в резерв секретарів парторганізації, але на цю посаду біографія моя їм не підійшла… Мій дід був куркулем, батько дружини за Слово Боже відсидів на Соловках сім років. А от на господарську роботу мене затвердили – головою колгоспу “1 Травня” у Радивилівському районі. У 29 років став працювати в колгоспі села Жовтневе.
Коли вже почалися зміни в 90-х роках, мене як активного перспективного керівника направили на професійне стажування до Німеччини. Дружина ж лишилася вдома з першим сином… Жив у німецькій фермерській сім’ї півроку.
На “Крупець” потрапив у 1993 році. Почав з директора птахофабрики.

Син-стоматолог “лікує” комерцію
— З того часу ви встигли розвинути непоганий бізнес. Тобто і на селі можна заробляти гроші?
— Можна заробляти гроші, коли керівник любить свою справу. В Америці, в Європі сам господар підприємства працює на виробництві, їздить на тракторі, оре землю і так далі. У нас же бізнесмени на джипах покупляли підприємства, а що таке земельні роботи — в очі не бачили. Присутність керівника, по-перше, дисциплінує працівників. По-друге, дає йому можливість бачити процес виробництва зсередини, а отже, наштовхує на пошуки нових засобів, технологій тощо. У свою чергу, це підвищує прибутки підприємства.
— Ви згадали, що дід у вас був куркулем…
— Так. У мене дід колись мав величезну пасіку, землю, будинок, з якого після розкуркулення зробили стодолу в колгоспі… Ви ж самі знаєте, як це колись робилось….
— Я, до речі, чула, що ви вивчали свій родовід і дійшли аж до ХІХ століття?
— У мене старший син дуже цим захопився. Ми виявили, що по батьковій лінії наші корені виходять з Польщі.
— Ваш старший син, здається, також працює в “Крупці”?
— І це незважаючи на те, що Вадим спочатку вчився на стоматолога, а взагалі мріяв стати послом (сміється). Та в мене зразу була думка залучити синів до своєї роботи. Адже час проходить, а наступників треба готувати заздалегідь. Для початку я влаштував Вадима на півставки на посаду комерційного директора. Згодом він вивчився у Львівському аграрно-економічному університеті.
— А сьогодні яку він посаду обіймає?
— Він директор птахофабрики “Крупець” та комерційний директор всієї агрокорпорації. Я йому повністю довіряю.
— Тобто у вас вже сформувався повноцінний сімейний бізнес… Невже й молодший син у вас працює?
— Так (посміхається), і Сергій, і моя дружина теж. Молодший син працює у нас за спеціальністю ветеринарний лікар. Сьогодні ми готуємо його на головного технолога “Крупця”. Буде курирувати все птахівництво. Він цю справу вивчав і в Америці, і в багатьох країнах Європи. А Тетяна — виконавчий директор одного з підприємств.
— Конфліктів з синами в роботі ніколи не траплялося?
— Знаєте, коли ситуація дещо напружується, я намагаюся тримати все в собі. Тому що можна дуже швидко відбити охоту до праці, а от до молодих ініціативних треба бути лояльнішим.

Командирський характер виховала мама
— Вам було важко виховувати синів?
— Відверто скажу: їх вихованням займалася дружина. Я не міг вирватись з роботи. Мусив вставати о шостій ранку, постійно керувати виробничим процесом... Але, впевнений, що моя Тетяна успішно справилася з роллю вихователя. Сини виховувалися за принципами поваги до інших членів сім’ї. Це я бачу з тих стосунків, які склалися між старшим сином та нашою невісткою Оксаною.
— Вам доводилось, пане Володимире, іноді карати синів за якісь пустощі?
— Бували випадки. Старшого (сміється). Він ріс дуже жвавим хлопцем.
— Наскільки мені відомо, вас із чотирьох років теж виховувала лише мама…
— Мама виховала в мені командирський характер, завдяки якому я зміг пробитися у житті.
— Пам’ятаєте свій перший заробіток?
— Не повірите — розвантажував вагони (голосно сміється).
— Зараз дозволяєте собі якусь розкіш?
— Якщо чесно, мене не цікавить, наприклад, золото, коштовності. Не будую будинків на Чорному морі, за кордоном. Мені вистачає свого власного будинку у Радивилові, де я живу з дружиною та молодшим сином.
— А автомобіль?
— Джип Mercedes-Benz.

У німців немає “понтів”
— З дружиною в студентські роки познайомилися?
— Ні, пізніше. Їй тоді було 19, мені — 23 роки. Правда, ми довго не зволікали — вже через п’ять місяців одружилися (сміється). Це вже зараз спочатку турбуються про достаток, незалежність, кар’єру. Подих Європи… А колись головним було кохання.
— Якісь божевільні вчинки робили заради дружини?
— Я не сказав би, що божевільні… Возив дружину на морозиво в Броди на своєму мотоциклі “Ява”. А ще любили проводити час у Кременці… Гуляли у старовинних місцях…
— Незабаром у вашої дружини день ангела… Вже підготували подарунок?
— Ні, ще не встиг (трохи знітився).
— А зазвичай, які їй подарунки даруєте?
— Квіти. Багато-багато квітів. Величезні букети чайних троянд… А так дарую все, що забажає дружина.
— Я знаю, ви багато подорожували…
— Так, я був і в Сполучених Штатах, і у Франції, і в Данії. Але, чесно кажучи, такої поваги, як до німців, у мене ніколи ні до кого не виникало. Оця педантичність німецька… І особливо за те, що у німців, навіть людей з достатком, відсутні “понти”…
— То, може, варто майнути до Німеччини?
— Е, ні… Мені і тут непогано живеться…