Василь Харковець: “Я із чортом можу домовитись!”

“Знову вчителювати? Ні за які гроші!”
— Як провели тривалі вихідні (наша зустріч з Василем Харковцем відбулася 14 травня – авт.)?
— Перші два дні — на роботі. Було багато урочистостей, пов’язаних із святкуванням 9 Травня. А в неділю був на рибалці з Віктором Йосиповичем та Юрієм Анатолієвичем. (Віктор Матчук – голова Рівненської ОДА та Юрій Благодир – перший заступник голови Рівненської ОДА – авт.) У нас – у Бочаниці. Після цієї поїздки переконався: ще є у нас куточки дикої природи!
— І як улов?
— Та зловив вісім карасиків. Таких — з долоню. Але то вперше в мене такий улов J Я ж не завзятий рибалка. А в понеділок уже відпочивав на дачі. Точніше, трохи попрацював фізично. У мене там такий садочок, за яким я сам доглядаю.
— Як часто вдається “втікати” десь на природу?
— Рідко, дуже рідко. Буває, в Карпати їздимо з родиною. Я ж вчився в Івано-Франківську п’ять років. У педагогічному університеті. Тому там багацько лишилось моїх друзів.
— Не планували повернутися до викладацької роботи?
— Та про що ти кажеш! Ні за які гроші J Я навчителював 22 роки. Коли прийшли вже документи на призначення на посаду голови району, мені якраз лишалося три роки до пільгової пенсії. Всі вмовляли: “Візьми хоча б декілька годин…” Я відмовився.
— Але чому?
— Усе залежить від характеру людини, від її поведінки в житті. Вчителювання – це режимна робота, плани, розпорядки… Коли людина експресивна (така як я), так жити дуже важко. Тих останніх п’ять-шість років, що я працював директором школи №26, — відбув практично без відпусток.
— Тепер же ви голова Гощанської РДА, ще й депутат Рівнеради… Маєте великі політичні амбіції?
— Я тобі поясню так. Зараз закінчую Національну академію держуправління при Президентові, факультет вищих керівних кадрів. Так от: у мене спеціалізація “Управління суспільними процесами на місцевому та регіональному рівні”. От звідси й амбіції… На місцевому і регіональному рівніJ
— Тобто вчать вас впливати на людей?
— Не тільки. Вчать, наприклад, управляти ризиками.
— А ви в своєму житті часто ризикували?
— Та, думаю, все моє життя – суцільний ризик J Ризиком було їхати в Рівне з дружиною та двома маленькими дітьми, коли тут ми навіть квартири не мали. Ризиком було реалізувати себе на посаді голови Гощанської РДА. Це ж був 2006-2007 рік — важкий і суперечливий рік для української політики…

“Співбесіду на посаду голови РДА проходив у Балоги”
— Ви пам’ятаєте, з ким проходили співбесіду на посаду голови РДА?
— До Києва ми їхали з Михайлом Нікітюком (нинішній голова Рівненської РДА – ред.). Пам’ятаю, напередодні був спокійний… Однак, вже о пів на восьму вечора зателефонував Віктор Матчук і сказав, що тет-а-тет про призначення проводитиме особисто Балога. Тоді вже трошечки було хвилююче… Втім, усе пройшло нормально. Вердиктом Віктора Балоги після співбесіди стала фраза: “Якщо клепку в голові маєш — будеш працювати…”
— Тепер можете себе назвати себе впливовим?
— Певною мірою, так. У мене є багато друзів у Рівному, зокрема. Як правило, це бізнесмени.
— З Віктором Матчуком познайомились на політичному “поприщі”?
— Не зовсім. Біля нього я вже фактично вісім років. Ще до пропозиції очолити Гощанщину я був заступником керівника обласного штабу “Нашої України”, тоді як головував Матчук. Але перше наше знайомство відбулося, ще коли я очолював 26 школу, а він керував “РЕНОМЕ”. Ми спільно працювали над різними проектами по школі. Коли вже він пройшов в обласну раду, я був в його команді.
— Я так розумію, він зіграв чималу роль у вашому житті…
— Так. Він та Світлана Богатирчук-Кривко. Завдяки їй я зробив кар’єру на вчительській ниві: вона призначала мене і заступником директора української гімназії, потім вона ж поставила мене директором школи №26.

“Моя душа лишилась у Карпатах”
— Я знаю вас як людину дуже комунікабельну…
— Ой, насправді я холерик. Хоча намагаюсь на людях не зриватися. Особливо це стосується роботи. З іншого боку, я людина дуже жорстка. Для мене існують чіткі дисциплінарні норми. Можливо, тому мені вдається успішно працювати на посаді голови РДА.
— Кажуть, що ті інвестиційні проекти, які реалізовуються на Гощанщині, з’явилися завдяки вашій тісній дружбі з Віктором Йосиповичем…
— Зрозуміло, що має бути комунікація, допомога на всіх рівнях. Але всі інвестпроекти, які в нас реалізовуються, — заслуга команди. От, наприклад, з португальцями. Напередодні їхнього візиту Юрій Благодир позвонив мені і сказав: “Василій Степанович, спробуйте хоч ви. Дай Бог, щоб у вас щось вдалося, бо вони вже рішуче вирішили їхати з України”. Мені це вдалося. Юль, зрозумій, мені доводилось спілкуватися з різними представниками. Звісно, не всі вони лишаються. Але чомусь більшість інвесторів осідають у нас, не дивлячись на те, що є економічно вигідніші райони. У деяких ситуаціях треба просто стукнути кулаком… І, можливо, це нескромно прозвучить, але багато хто скаже тобі, що це завдяки команді Харковця.
— Іноземною мовою володієте?
— Німецькою. Свого часу паралельно з викладанням історії навчав дітей і німецької мови.
— Ви дипломат, я бачу…
— Не без цього. Треба вміти переконувати. За 22 роки вчителювання сам Бог велів вивчити психологію людей…
— У студентські роки забіякою були?
— Та ні… Я ж навчався у 80-90-ті роки, у роки жорсткого тоталітарного контролю. Тим більше, навчався на історичному факультеті. З нас, студентів, “ліпили” партійну номенклатуру. Тому на бешкетування часу не було… Хоча вже з третього курсу очолював університетську збірну з футболу. Грав один рік за Івано-Франківський інститут нафти і газу.
— І зараз граєте?
— Вже другій рік Гощанська адміністрація займає друге місце у першості України з футболу серед державних службовців. Цього року ми програли лише команді Рівненського міськвиконкому…
— У студентські роки чим заробляли?
— Вагони розвантажували. (Сміється.) З капустою. А ще на пивзаводі підробляв. Мене туди друг прилаштував.
— Гроші на гулянки витрачали?
— Рідко. Бувало, що на їжу не вистачало, не те що на гулянки… Хоча вибирались з друзями в Яремче. Останні два роки навчання там зустрічали Новий рік. Там, мабуть, лишилась моя душа…

“Найбільше боюсь зради…”
— Пам’ятаєте історію знайомства з дружиною?
— Я б назвав це доленосним випадком. Бачився з нею два рази, а вже на третій – прийшов до її батьків зі сватами J Це було 29 квітня 1987 року. А 30 квітня я вже мав бути у друга на весіллі. Але мене “понесло” на один день до брата в гості. Якраз через те, що мене “понесло”, я й зустрів майбутню дружинуJ Точніше, спочатку я її побачив. В автобусі. Мені вона відразу сподобалась. Запитав у брата, хто така і звідки. Він нас і познайомив.
— Річницю знайомства відзначаєте?
— Річницю весілля. Цікаво, що весілля ми відсвяткували 8 серпня, а мій день народження — 7 серпня.
— Зараз чим дружина займається?
— Працює у школі №26.
— У дитинстві виховувались під жорстким контролем?
— Так, дуже жорстким. Мама наша (нас у сім’ї було четверо синів, на жаль, найстаршого вже нема з нами…) щодня перевіряла щоденники. Якщо десь з’являлась навіть “четвірка”… Добре отримували на горіхи. Мама сама закінчила тільки один клас, тому всі сили прикладала для того, щоб дати нам освіту.
— Наскільки я пам’ятаю, у вас дві дочки?
— Так, Наталя й Ірина.
— На педагогічний не думали вступати?
— Старша Наталя хотіла, але я сказав: “Тільки через мій труп!”. Її документи сам заніс у технікум економіки та підприємництва. Зараз працює в банківській сфері і, до речі, дуже задоволена. Ірина теж стала економістом.
— Яка з дочок на вас більша схожа?
— Іринка. Така ж експресивна, як я. Вмовити може кого хочеш! Це я завжди Віктору Йосиповичу кажу: “Та я з чортом можу домовитись!”
— Ви суворим батьком були?
— Чесно? Вихованням дітей практично весь час займалась дружина. Я весь час — у русі, в роботі.
— Майбутніх зятів суворо відбираєте?
— Та не так, щоб дуже. От, наприклад, Ірина вже зустрічається три роки з Володимиром. Гарний хлопець, чемний. Щоправда, сам з Росії (з родини військових). Але ж я сам — палкий патріот. Перший час мені навіть заважало, що розмовляти з ним доводиться російською мовою… J
— Ви можете назвати себе щасливою людиною?
— Знаєш, минулого року мені стукнуло 45. Я вже став серйозно задумуватись над тим, чого досягнуто в житті. Дім збудував, дерево посадив… Чудові доньки ростуть. Надіюсь, котрась з них, а краще обидві, подарують мені онуків.
— Чого ж у житті боїтеся?
— Боюсь людей, які говорять одне, думають інше, роблять третє… Тобто боюся зради та розчарування у тих людях, яким довіряю.