Вадим Сторожук: “Не плутайте нахабство зі сміливістю!”

Про березнівську прописку
— Вадиме Павловичу, звідки взялося “Сторожук – вихованець Данильчука”? Ви з ним таки навчалися разом?
— Насправді з Олександром Юрійовичем я по­знайомився у 1995 році, коли прийшов до нього влаштовуватись на роботу. У травні в мене був випуск у Київському державному лінгвістичному університеті іноземних мов. Це вже пізніше я здобув освіту в Івано-Франківському інституті нафти та газу. Там тоді якраз навчався і Данильчук. Але ми вже були знайомі до того.
— Писали, що ви з Данильчуком і в Березнівському технікумі разом навчалися…
— Ні, це неправда. Хоча я справді родом з Березнівщини. Я справжній поліщук. У мене по сьогоднішній день у паспорті березнівська прописка. Незалежно від того, що квартиру маю у Києві і сім’я там. Чому? Тому що я пишаюсь своєю малою батьківщиною. Я, до речі, також член Рівненського земляцтва. Але чомусь Рівне, знаходячись на стратегічному перехресті, відсторонене. Чи це спонтанно, чи стихійно — не знаю. Але на слуху його дуже мало. Рівне чомусь згадується лише, коли говорять, наприклад, про Ігоря Михайловича Бакая, про Луценка і т.д. А от коли хтось з керівників повертається до себе назад на батьківщину, то це викликає здивування і навіть розчарування: “А чого він сюди приїхав?”
— У людей реакція “отже, там не вийшло”…
— Знаєте, якби я розказав, що в мене вийшло за цей період — короткий, не короткий — після навчання, то вийшло дуже багато. Хоча б двійко дітейJ Але всі розповіді виглядали б як самопіар. Знаєте, мене вражає, як у нашому суспільстві здійснюється підміна понять. Ну от, наприклад, нахабство, яке найбільше в людях не люблю, чомусь вважають сміливістю. Або хитрі люди називаються “мудрі люди”. Але це ж не так. Тому, я думаю, людину судити варто лише за її вчинками.
— Наскільки я знаю, на той час Олександр Данильчук мав бізнес у різних галузях...
— Так, він мав тоді дві компанії. Одна з компаній, яка займалася квітами, була спільним українсько-італійським проектом. Одна з його фірм займалася поставкою фруктів. Вона, до речі, мала ексклюзивні права з продажу фруктів компанії “Дель Монте”. Це ще у 1995 році.
— Думаю, ваша березнівська прописка відіграла роль у прийнятті на роботу до Данильчука…
— ЗвісноJ Відіграло те, що, як сказав Олександр Юрійович: “Ну нарешті я з кимось зможу спілкуватися на нормальній українській мові”. Мене перший час в інституті за спиною називали бандерівцем. Питали деякі: “А це правда, що у вас досі з сокирами ходять?” “Чому ходять — я з собою привіз”, — відповідав я, щоб розуміли, яку нісенітницю вони несуть. Якраз в 90-х роках почалися оці студентські хвилі, тому, на щастя, ставлення змінилося.
Про зароблений капітал
— Ви довго думали над пропозицією очолити “Рівнеоблводоканал”?
— Справа ось у чому. Питання мого призначення на цю посаду виникло у січні цього року, а от сама пропозиція — ще на початку грудня 2008 року. Відповідно у мене був час на роздуми. Я свідомо його попросив, тому що розумів: треба все зважити. Колектив на підприємстві, як я не раз говорив, — монолітний. І очолити його — це взяти на себе велику відповідальність. Звісно, що є речі, за якими тепер шкодую. Як можна не шкодувати за тим, що сім’я в одному місці, а ти — в іншому? Це накладає свій відбиток на стосунки, наприклад, з дітьми, які звикли, що тато поряд.
— У вас двійко їх, так?
— Так, старший Денис та Юля, яка цієї осені пішла до першого класу. Я все-таки знайшов можливість і побував на урочистостях з цього приводу (якраз був у відпустці). Та й взагалі, де маю вільну хвилинку — намагаюсь бути з сім’єю. Розумієте, якщо сім’я склалася, а я вважаю, що в мене вона склалася, то в будь-якому випадку дітям важко до такого звикати. Як можна звикнути до того, що мама поруч, а тато десь там далеко? Це як деревце, якому потрібні і сонечко, і вода. Як воно може бути без того чи іншого? Тому в нас постійно телефонні розмови, починаючи з “Доброго ранку” до “Надобраніч”.
— Я думаю, дружина від такої ситуації теж не в захваті…
— З одного боку — так. А з іншого — Ольга все розуміє. Ми з нею разом вирішували, їхати мені сюди чи ні. Авторитаризму вдома в мене немає. Моя трудова діяльність з самого початку була пов’язана з відрядженнями. Тому моя сім’я вже “привита”J, що мене якийсь час немає вдома.
— Все-таки чим аргументували дружині, наприклад, що треба їхати до Рівного?
— Дивіться. Для чого мені потрібен був інститут нафти й газу? Тому що я працював на нафтогазовому ринку, спілкувався з людьми з таких компаній як “Нафтогаз”, “Укрнафта”. І коли ти сидиш і часом не розумієш, про що йдеться — відчуваєш себе бовдуром, правда? Щоб я міг почувати себе вільно, мені необхідні були базові знання. Тепер — ситуація з водоканалом. Я був дотичний до комунальної сфери і в 90-х роках. Наприклад, Львівське теплопостачаюче підприємство, якому ми допомагали розібратися з величезними боргами. Знаєте, один мій гарний знайомий з німецької компанії мене запитав: “Ти розумієш, чому ти за це берешся? Так, ти справишся. Тому що ти соціально досвідчена людина”. Про що йдеться? Будь-яка діяльність — це є досвід. Спілкування з різними людьми, підтримка нових зв’язків — це все працює на тебе. Так, перші місяці було важко. Тому що на підприємстві є люди, які працюють тут більше 40 років! Це, знаєте, як проводити операцію. Якщо тобі допомагатимуть, ти можеш зробити все, щоб оздоровити організм.
— Тобто призначення на посаду директора “Рівнеоблводоканалу” стало для вас свого роду поверненням на малу батьківщину?
— Так. Знаєте, я оце як поїхав у 1990 році до Києва з Березного, так там і лишився. Починаючи з гуртожитку, де познайомився з дружиною, і далі.
— Все ж, як щодо економічного підґрунтя такого рішення?
— Скажімо так. Я б не сказав, що я багатий. Але людина повинна бути самодостатньою. Я у свій час працював сам на себе. І тепер є компанії, які працюють, які дають прибуток.
— Тобто, прийшовши на водоканал, ви за собою вже мали певний капітал?
— Так. Капітал же може бути в чому завгодно виражений. От, наприклад, в Олександра Юрійовича є вислів, вжитий щодо нього особисто, але б узагальнив: якщо би я був “безпризорніком”, то ситуація була б зовсім інша. А так я можу відверто і відкрито показати бухгалтерію, фінансові документи.

Про інвестиції у дружину
— Ходять чутки, що ви збираєтесь йти у політику…
— Та ні. Я наразі не перебуваю в жодній політичній силі і поки що не планую. Пропозицій була маса, навіть у Києві. Я не схильний до того, щоб заходити в політику з позицій директора водоканалу.
— Ви згадали за власний бізнес. У яких галузях?
— В різних. Це і нафтогазова сфера, і машинобудування. Але я не сам керую бізнесом. Я — співвласник. Я людина, яка працює в команді. Тому я і мої компаньйони приймаємо рішення колегіально.
— Цей бізнес у Києві?
— Ні, по регіонах України.
— Назвіть підприємства, в яких виступаєте співвласником.
— Не можуJ Якщо комусь цікаво, все це задекларовано, відкрито, тому… (розводить руками, при цьому посміхаючись – авт.)
— А дружина чим займається?
— Теж приватним бізнесом. Ольга вчилася зі мною в інституті, потім здобула другу економічну освіту. Я тільки “за”, щоб вона не сиділа вдома, а розвивалася.
— Тобто ви інвестували у дружину?
— Можна й так сказати (сміється). Але й Оля немало в мене інвестувала…
— Діти успішно гризуть граніт науки?
— НепоганоJ Якщо взяти до уваги, що вчаться у спеціалізованій школі, де вивчають іноземні мови. Крім того, Юля захоплюється танцями, навіть участь у різних конкурсах бере, а Денис займається карате.
— Тобто і дітей на лінгвістику “підсадили”?
— Та справа не у лінгвістиці. Якось один мій знайомий, з доволі забезпечених зараз людей, мені сказав: “Ти б особливо не хвалився своєю першою освітою…” Тому що насправді для кожної людини незнання іноземної мови — тільки в мінус.
— Оскільки ви з дітьми бачитесь тепер рідше, не виникає бажання їх побалувати?
— Та так, мабуть, і виходитьJ Тим більше, що, зізнаюсь, хлопчика набагато легше виховувати. З ним можна бути суворішим. А з дівчинкою… Вона вже однією посмішкою збиває тебе з серйозного ритму розмови.

Про “добру” заздрість
— Чомусь у нас, на Рівненщині, складається так, що багато успішних людей (вибачте за тавтологію) бояться своєї успішності…
— Бояться про успіх говорити відверто. Тому що “хтось прийде і спитає з тебе…”J Я думаю, цього не варто соромитись. Якщо ти розвиваєшся, щось здобуваєш, чому з цього робити таємницю?
— Тобто ви заздрості не боїтеся?
— Я? Заздрості? Ні. Абсолютно. Тому що я, як людина віруюча, знаю: якщо ти заслужив здійснення якихось негативних побажань, то так і буде. Якщо ні, то в нас є такий захисник, що ніякий людський фактор тут вже не грає ролі.
— В яких випадках ви можете по-доброму комусь позаздрити?
— Людям, в яких горять очі. Які вже чогось досягли, але не зупиняються на цьому, бачать перспективу. Людям, які, незважаючи ні на що, працюють. І на своєму кінцевому продукті ставлять печатку “Зроблено у Рівному”.
— До слова, мабуть, не­звично було змінити столичний ритм життя на рівненський?
— Ой, ви знаєте, мене це навіть на початках дратувало. Те, що люди…
— Спокійні?
— Ні. От бачите, знову йде підміна понять. Не спокійні, а надто розслаблені. Спокійний — це коли впевнений у завтрашньому дні. А розслаблений — коли ти пропонуєш людині якусь співпрацю, а вона або не реагує на це, або реагує із запізненням. Так, можливо, ти неправильно подав інформацію, або ж людина тебе не зрозуміла. Ну якщо якийсь бізнесмен, наприклад, може дозволити собі прокинутись о 12-й годині, коли ж тоді працювати?
— А ви о котрій прокидаєтесь?
— Десь за 20 хвилин до шостоїJ
— Ви, я так розумію, винаймаєте у Рівному квартиру?
— Так. На жаль, трапляється так, що й на вихідні не завжди до Києва їжджу. Втім, став частіше бачитись з батьками. Вони у Березному живуть.
— От, до речі, багато хто каже, що прагнення досягти чогось — у поліщуків у крові…
— Та, мабуть, такJ Полісся — це ж ліси. От поліщуки крізь терни та дерева собі і пробивали шляхJ
— У вас велика родина?
— О, так! У мене є рідна молодша сестра. А у маминих батьків було шестеро дітей, тому двоюрідних братів і сестер у мене вистачає. І в Прибалтиці, і в Польщі, і в Росії. Як збиралися колись, як були молодші, то, звичайно, дуже втомлювалисьJ, але є що згадати.
— Є якісь традиційні речі, які передаються з покоління в покоління?
— Я довгий час виховувався бабусею та дідусем. Вони для мене дуже близькі люди були. Бабуся мала золоті руки. За Польщі в одного пана головною куховаркою навіть була. Та ще й чудово вишивала хрестиком. І я собі так вирішив: взяв вишивані нею серветки, у Києві зробив їм обрамлення, лишив деякі собі, а інші роздав її онукам. На пам’ять.
— Як ще, крім спілкування з сім’єю, відпочиваєте?
— Та знаєте, було б помилково зараз сказати, що в мене є час відпочивати. Мені подобається, як кажуть, що я не розслабляюсь, тому що не напрягаюсьJ Для мене відпочинок, мабуть, — це спілкування. Я ж усе-таки не шахті працюю. Керівник повинен думати, навіть коли релаксує.