Рівненський підприємець Ігор Голод "захворів" горами на все життя [+ІНТЕРВ'Ю]

Відомі рівняни розповідають про свої чоловічі захоплення автору рубрики Віктору Данилову. Що таке вибух адреналіну, знає кожен справжній чоловік. Наші герої крутіші - вони не пасують не тільки перед вертикальними гірськими скелями, але й перед журналістським диктофоном.

- З чого розпочиналося захоплення горами?
- У 1998 році мені запропонували піти в похід у Південному Сибіру на гірський Алтай. Похід тривав 26 днів. Друзі переконали, що трекінг - це якраз те, що мені треба. Із собою рюкзак, спальник, намет - і "повний вперед". Було це на початку серпня. Я вперше попав у гори, де одразу зрозумів, що безпорадний по відношенню до природи.



- А у чому, власне, "безпорадність"?
- На той час у мене було трохи зайвої ваги. До того ж не мав відповідної фізичної підготовки, та й про маршрут не мав жодного уявлення. Відступати було вже запізно. Я потихеньку собі чалапав-чалапав... і нарешті добрався до першого базового табору. Певна річ, що дійшов останнім. У поході пив річкову воду, після чого виникли проблеми зі здоров’ям. Почалися судоми, нестерпний біль. До вечора я вже був надутий, як “водяна бульбашка”.
Наступного ранку категорично відмовлявся іти далі. Просив, щоб мені викликали вертоліт, підігнали коня, що-небудь, аби тільки не йти. Врешті-решт, ситуація повторилася. Єдине, що мені дали — це радіостанцію. Назад шлях був неблизький, а вперед було ще далі. Другий перехід того ж походу був найдовший. На маршруті траплялись і вертикальні підйоми, і відвісні стежки. Для мене, для людини, яка ніколи не була в горах, ці висоти були неприступними.
На другий день походу я зрозумів, що вчора було важко, але у порівнянні з тим, що сьогодні - то була просто прогулянка. І от коли я нарешті добрів до стоянки, мене зустріли з пляшкою коньяку і сказали: "Якщо хто-небудь скаже, що Голод не був у горах, то наживе собі додаткових ворогів" (сміється - авт.). Одразу підсовують мені коньяк, я випиваю і "вирубуюсь" на місці.
Ось так я повівся на авантюру свого друга. Пригадую, тоді він казав: "Ігоре, подивись на мене. За останні роки я кардинально змінився. Я тобі обіцяю, що буде важко, але ти впораєшся".



- Після цього не зламались?
- Наступні два роки я повністю присвятив спортивній підготовці. Скинув зайві кілограми, відновив форму, літав до Москви на альпіністську підготовку. Там ми лазили по акведуках, спускалися на “T-blok” і жумарах, підіймалися з рюкзаками, забивали їх балонами з водою.
У 2000 році знову поїхав на гірський Алтай штурмувати гору Білуха. Загалом, на Алтай літав п’ять разів, щоб підкорити "Акімський хрест".
Гора Білуха - найвища точка гірського масиву Алтай. Її висота біля 4800 м. Це культова гора, про яку свого часу багато писав Реріх. Чимало релігійних поклонінь бачила ця гора. Різні конфесії там моляться, як, наприклад, на Тибеті.
Тоді нас гора "не пустила" до повного штурму через погодні умови. Та й взагалі там є обмеження, щоб до неї потрапити. Навіть такий відомий альпініст, як Меснер, підійшовши до Акімської стіни, що є відвісною від Білухи, сказав, що вона його не пускає і він не буде на неї йти. Там різко континентальний клімат, стрімкі зміни погоди.
Гора закрилась на три доби. Цей час ми прожили на льодовику і чекали погоди для штурму.



- Які вершини вдалося ще підкорити?
- Того ж року, в листопаді, ми летимо на Кіліманджаро в Африку. Запланували 28-денний тур до Кенії, Танзанії. У Зімбабве був рафтінг по Замбезі.
Кіліманджаро - це була моя перша підкорена вершина (5895 м). Відтоді частіше літаю до Москви, використовую альпіністське спорядження.
У 2001 році полетіли в Узбекистан. Зробили "закидку" через Самарканд, переїхали на таджицьку сторону до Фанських гір. Там ще й музей В. Висоцького є.
Це були мої перші гірські вершини за категорійністю підйому, які вважалися складними. Перед нами йшов скелелаз, який тягнув з собою багато знаряддя, робив станції. За ним ми з рюкзаками прикріплювались до альпмотузки і підіймалися на гору. Найважче нам далась Велика Ганза. Востаннє підкоряли цю гору альпіністи в 60-х роках. Кожна експедиція після підкорення вершини намагається розмістити там якийсь знак. На підтвердження, що ти був на цій вершині, береться попередній запис. Він реєструється у базовому таборі. Тебе записують у журнал, що ти туди пішов і повернувся, підтверджуючи і факт попередньої експедиції.
На шляху до Великої Ганзи складним був перевал Батхана, де ми пішли по маршруту, прокладеному десь у 70-х роках. За той час маршрут змінився. Ми пішли по "натьочному" льодовику. Зверху там присипана галька, яка постійно сповзає. Завжди присутній страх, що скотишся донизу.
Також були підйоми у Киргизії, на Тянь-Шані, Хантенгрі. На Кавказі підкорили Ельбрус й облетіли всі вершини ущелини Адилсу. За день робили сім спусків. Я спускався на сноуборді. Тоді нам пощастило, бо була трохи відлига, шар снігу підмерзлий, він не провалювався, тому не було такого страху сходу лавин. Отримуєш велике задоволення, коли їдеш у безодню з невідомим тобі маршрутом.



- Розкажіть про рафтінг і джампінг.
- На річці Замбезі ми здійснили рафтінг. За три дні пройшли 40 найвідоміших порогів цієї річки. Це був сплав на великих гумових човнах. За допомогою весел, рятувальних жилетів люди спускаються великою течією, річковими порогами. Від цього отримуєш велике задоволення, адреналін зашкалює.
Банджо-джампінг спробував у Непалі. Це стрибки з великої висоти за допомогою резинового каната.
Свінг - це коли тебе прив’язують на трос і ти летиш до 200 м вільно вниз і метрів 150 вперед. Страх як такий я не відчував. Можливо, вже виробився імунітет.



- А серйозні травми були?
- Було, що з нашої групи зірвався один чоловік. Але добре, що ті, хто йшли попереду й позаду, "зарубили" лід. Обійшлося лише обдертим одягом, руками, обличчям. По сипучці він з’їхав 15-20 метрів.
На гірському Алтаї були обмороження під час походу у 2002 році.
- Що порадите початківцям?
- Найперше потрібно бажання. У мене, наприклад, спочатку була невідомість, а бажання виникло вже пізніше. Має бути характер і хоча б середнього класу фізична підготовка. Якщо людина відчує від цієї справи насолоду - вона "захворіє" горами на все життя. Відсутність кисню на висоті дає свої позитивні ознаки внизу. Людина впадає в приємну ейфорію, відчуває фізичний приплив сил.
- Яку мету ставите перед собою?
- Мені подобається відчувати вибух адреналіну в організмі. Без цього не уявляю свого життя. Ніколи не стояв на місці. Думаю, що й надалі щось для себе вигадуватиму.
- Тобто, походи, підкорення вершин спонукають Вас і до успіхів у повсякденному житті?
- Цілком вірно. Люди, які відчули подібне, по-іншому сприймають стосунки між людьми, своє особисте життя. Я усвідомлюю, що я не "цар природи", а лише маленький гвинтик в її системі.



- Якими видами спорту ще захоплювались?
- Сноубордом захопився випадково. У Києві, у "Протасовому яру" запитував в інструкторів, що варто спробувати. Запропонували сноуборд, бо там менша ймовірність отримати травму. Цей вид спорту давався мені важко, займався майже місяць. Згодом їздив у Татри, Закопане, щоб підтренуватися ще.
Раніше любив бігати. У тиждень пробігав 30 км, тричі по десятці.
На гірському велосипеді почав їздити після травми хребта. Якось я потрапив в автомобільну аварію. Налетів на гравій, який насипано було на асфальт. Автомобіль розкрутило, мене викинуло з машини десь на 40 м. Після цього випадку впевнився, що все ж таки над нами є ангел-охоронець. Свідомості, до речі, не втрачав, тому пам’ятаю фактично все. Відняло праву ногу. Був повністю розбитий другий хребець хребта. Спинний мозок сочився, тому операції було не уникнути. То було моє "друге народження". Все, що я міг, - це лише говорити. Фактично за рік я став на ноги.
Людям, які стикаються з подібними життєвими ситуаціями, для одужання потрібно, в першу чергу, непереборне бажання.
Після цього в нагоді мені стали велосипед і природа. Бігати вже не міг, бо та конструкція, яку мені вставили, була декомпресійна. Далі була друга, третя операція, кожна несла за собою якісь зміни. Як би там не було, але бажання насолоджуватись життям фізично і морально перемогло.

- Розкажіть про експедицію на Камчатку.
- Ще одне моє захоплення - це риболовля на хижу рибу. Зловивши - відпускаю на волю, собі не залишаю.
За кордоном я рибалив на Занзибарі. Це була морська риболовля, яка мені мало сподобалась своєю неактивністю. А от від спінінгу на лососеві породи отримуєш ні з чим не зрівнянне задоволення. Там, куди ледь долітають вертольоти, ти один на один з природою, повна відсутність цивілізації.



Камчатка, до речі, видалась мені доволі українізованою. Багато наших земляків туди свого часу переселились. З Якутії, наприклад, українці всі виїхали, там залишилась російськомовна частина людей. На Камчатці все навпаки: українська діаспора саморозвивається. Це стосується і культури харчування, одягу, ведення господарства.



- І що, комарі дали порибалити?
- На Камчатці комарі великі, кусючі, але і з ними можна домовитись (сміється - авт.). З нами була одна цікава жінка, завідувачка лабораторією, яка розмовляє зі всесвітом. На перший погляд - містика. Вона пропонувала дозволити вкусити себе одному-двом комарам, ставитись до них з любов’ю. Вона робила це на якомусь нематеріальному рівні, і вони її не кусали. Можливо, що це через довготривале перебування в тому середовищі. А ми що б не робили, які б засоби від комарів не використовували - нічого не допомагало.
На Камчатку ми поїхали не наловити риби, а зловити трофейну рибину. Це був період міграції королівського лосося чавича, приблизно середина червня. Його розміри можуть сягати до 60 кг. Мені пощастило піймати лосося біля 25 кг. Наші туроператори сказали, що в них є один австралієць, який три роки приїжджає, оплачує сам весь трансфер і жодного разу не зловив рибину навіть до 20 кг. Риба ця рідкісна, ловити її складно, бере вона дуже в’яло. Лосось не їсть риби, це не хижа риба, він атакує тільки заради збереження свого майбутнього роду.



- І наостанок, що порадите чоловікам?
- Частіше відчувати справжній вибух адреналіну в крові. Життя має бути насиченим цікавими, непередбачуваними подіями та вчинками.


Анекдот від гостя:
Зірвалися в прірву два альпіністи - оптиміст та песиміст.
Песиміст:
- Падаю...
Оптиміст:
- Лечу!