Рівненський інформаційний портал OGO.ua

подати
оголошення

30.10.2012, 13:31

Бронзова призерка Паралімпійських ігор 2012 Юлія Галінська: "У спорті місце лише людям з характером!"

На початку осені весь світ із захопленням спостерігав за глобальною подією – Паралімпійськими іграми у Лондоні. Участь у них брали найкращі спортсмени світу, серед яких було і чимало наших земляків. Одна з них – рівнянка Юлія Галінська – здобула на Паралімпіаді "бронзу".
Як їй це вдалося, чого не вистачило для перемоги та про інші деталі її спортивного та особистого життя ми запитали у самої дівчини.

– Юлю, скільки часу ти вже займаєшся дзюдо?
– З вісімнадцяти років, зараз мені вже 24.

– Як для спорту – пізній старт. Чому не з дитинства займалася?
– Я і не знаю. Спочатку вчилася у школі, потім поступила в інститут, і якось не задумувалась над цим.

– До речі, про освіту. Яку спеціальність освоювала?
– Спочатку навчалася у РДГУ на історико-соціологічному факультеті, зараз отримую другу вищу освіту у МЕГУ ім. акад. С. Дем’янчука по спеціальності фізична реабілітація.



– Складно поєднувати навчання зі спортом?
– Звичайно, на час навчання у педагогічному важко було. Сесії припадали на час роз’їздів, потім бігала і здавала все, шукала викладачів. Зараз, у МЕГУ, все простіше – ректор дуже підтримує паралімпійців, нам допомагають, розуміють і йдуть назустріч.

– Повернемося власне до дзюдо. Пам’ятаєш, як вперше прийшла у зал?
– Мене привела мама. Вона сама у паралімпійському спорті, займається пауерліфтингом. Так-от, в мене в команді є Саша Помінов, вони з мамою були знайомі, він і порадив їй привести мене сюди. А я ж така неслухняна тоді була, мама ледве вмовила прийти і хоча б подивитися. У мене до цього був досвід, я займалася карате, та й іншими бойовими видами спорту потрохи. От прийшла я, подивилася, сподобалось і почала займатися.



– Чи виникало колись бажання покинути все?
– Було таке бажання, звичайно. Ми ж дівчата... Мабуть, хлопцям легше. У нас у кожної свій складний характер, а ще й тренує нас чоловік. Є різні нюанси. Спорт – це ж не тільки фізіологія, а й психологія. Буває, приходиш на тренування – а настрою немає. У такі моменти необхідно, щоб тебе підтримали, мотивували працювати далі. Спочатку ми соромилися з тренером розмовляти про різні проблеми, а з часом я вже могла з ним поговорити на будь-яку тему, підійти, якщо в мене якісь проблеми. Зі здоров’ям, наприклад. Він зрозуміє, а якщо ні – все одно знайдемо якість точки дотику і все вирішимо.

– Тобто, головний мотиватор – тренер?
– Так. Звичайно, мама теж допомагає, вона також працює у сфері спорту. Підтримує мене, все-таки мама є мама. Але іноді різниця у віці дається в знаки, і у деяких питаннях вона мене не розуміє. Тоді на допомогу приходять друзі. Ось, наприклад, у мене є подруга-спортсменка, Іванна Крупеня. Ми з нею познайомилися ще на тренуваннях з дзюдо, на той момент я тільки прийшла, а вона якраз покинула. Зараз вона займається боксом, стала чемпіонкою України. От вона така людина, яка мене підтримує найбільше, оскільки дуже мене розуміє – сама-то вона у спорті з дитинства.

– Тобто, дружба між спортсменами є?
– Звичайно, є. Це залежить від людини. Є в мене дві таких найкращих подруги, це вищезгадана Іванка, і Віка Вітковська. Вона зараз діток тренує, теж з нею дуже добре спілкуємось. Це дві такі дівчини, які мене постійно підтримують, які постійно зі мною: і в радості, і в горі. От бувають такі моменти, коли приходиш на тренування, все дістало, настрою немає, ти просто плачеш від якоїсь дрібниці типу «не можу пояс знайти». Всі думають, мабуть, що я якась ненормальна. А от вони ніби з півслова розуміють, що щось не так, і насправді за цим стоїть якась велика проблема.

– Нещодавно ти повернулася з Паралімпійських ігор у Лондоні. Скажи, ти вперше у брала участь у змаганнях такого рівня?
– Ні, це вже вдруге. На минулій Олімпіаді я зайняла п’яте місце. Сподіваюсь, що моя друга поїздка на Паралімпіаду не стане останньою. Хоча життя непередбачуване. Хто його знає, як буде завтра. Не варто загадувати наперед.



– Юлю, мабуть, ти їхала на змагання з якимись певними очікуваннями. Вони виправдались?
– Скажу чесно, я не мітила себе бачити чемпіонкою, тому що розуміла, що я ще недостатньо займаюся, що у мене ще недостатньо досвіду. Але, звичайно, мені хотілося бути в трійці, тому що того разу я стала п’ятою. Так що я на 100% розуміла, що мені треба бути в трійці. Але, якщо чесно, коли я стала третьою, мене охопило розчарування. Звичайно, не можна гнівити Бога, дякую і за те. Але було образливо саме через те, що я програла дівчині, в якої я вже вигравала. І ось мучило розуміння того, що я могла бути і у фіналі. Але пройшло трохи часу, і я зрозуміла, що, мабуть, мені ще не пора, що є ще до чого прагнути. Бо хто його знає, може, якби була золота медаль, то я б уже думала, як заміж вийти, дитину народити і все таке (сміється). А так – у мене ще є ціль у спорті, є до чого прагнути, і слава Богу, що все так сталось, як сталось.

– Опиши графік свого дня на Паралімпіаді.
– Перший день мого перебування у Лондоні почався о сьомій ранку. Спочатку ми пішли на зважування, потім – на сніданок. Далі їхали в зал, і були там до десятої вечора так точно. Закінчили пізно, тому що боролась я, боролась ще одна наша дівчина, Наташа Ніколайчук, яка також стала третьою, боровся Хорава Давид, який став першим. Тобто всі були цілий день в залі абсолютно. Ми були страшенно змучені, але в той же час страшенно щасливі.

– Хвилювалася перед боротьбою?
– Ні. Я навіть і не знаю, чому. Це, мабуть, і погано. Було розчарування, коли програла за вихід в фінал. Прийшло усвідомлення того, що зараз, так само, як і на минулій Паралімпіаді, доведеться боротися за трійку, а це дуже страшно. От коли ти у фіналі – це вже однозначно медаль, чи золота чи срібна. А боротьба за трійку не дає гарантії на медаль, треба докласти максимум зусиль.

– Як вважаєш, чого тобі не вистачило для перемоги?
– Я навіть не знаю. Якщо чесно, я обдумувала це питання не раз. З різних сторін дивилась: і з психологічної, і з фізичної. Сказати, що я не викладалася чи чогось не допрацювала на тренуваннях – ні. Я дійсно працювала на всі сто, на тренуваннях казала: хочу викладатися на повну, щоб потім я себе не мучила тим, що десь просачкувала. Можливо, я психологічно була до цього не готова. Я не знаю, що мені заважало. Мабуть, так мало бути. Мені треба було більше настирності, тому що, коли я вже почала програвати, я бачила, що моя суперниця веде оцінку, але не змогла відіграти. Все ж не вистачило отого настрою, щоб до кінця «дотиснути». Характеру не вистачило. Психологія зіграла свою роль, однозначно.

– Тим не менш, третє місце – доволі-таки хороший результат. Які почуття тебе переповнювали у момент нагородження?
– От коли вже стояла на п’єдесталі – я була щаслива. Переглядала фото нещодавно, так сміялася. Всі такі серйозні, а в мене усмішка до вух. Я була щаслива, що я нарешті там, адже це була моя ціль. Звичайно, хотілося більшого, але сам факт, що я тут... Для мене це вже багато значило.

– Якими якостями, на твою думку, має бути наділений спортсмен, щоб досягти успіху?
– Якщо говорити про психологічні (а психологія у спорті дуже важлива) – це, звичайно, терпіння, наполегливість, бійцівський характер. Адже не можна просто так брати і кидати все зі словами: «Все, я не буду, я не хочу». У спорті місце лише людям з характером. Мені здається, що тим, хто слабкий морально, буде складно у цій сфері, далеко вони не зайдуть. Звичайно, потрібна і фізична праця. Не раз чула, як кажуть: «От, він виграв, йому повезло». Ні, удача це теж важливо, вона теж діє. Але фізично людина має бути підготовлена, щоб її потім не гризла совість, що вона десь недопрацювала.

– Юлю, а були в тебе якісь травми?
– Так. Колись у мене був перелом зі зміщенням, у мене стоїть пластина в руці, залишився шрам. Було дуже образливо, тому що це було не на змаганнях навіть, як це у всіх буває, а на звичайному тренуванні, коли ми щось відпрацьовували. Я стояла з хлопчиком невеликим, не те, що я взяла когось кремезного. І ось десь технічно не допрацювала, він впав мені на руку. Зробили операцію, тренер домовився, щоб мені там все акуратненько підлікували, залатали, і «поставили на руки» (сміється). Я дуже швидко повернулась до тренувань. Уже тижні через 2-3 я виходила на татамі і робила якісь прийоми, тільки цю руку не чіпала. Ноги грузила, прес качала. Працювати рукою почала вже місяці через два. Був дуже великий страх перед падіннями, до сих пір таке буває. Коли є якісь прийоми, де руку забирати не треба, я її рефлекторно забираю, боячись пошкодити.

І от зараз є ще одна травма. Коли боролася на Паралімпіаді за вихід у фінал, «втикнулася» трохи плечем, то зараз теж поки на татамі не виходжу. В нас уже тренування починаються, новий сезон, як то кажуть, але я поки в тренажерному залі тільки, тому що ще хочу підлікуватись трохи. Як то кажуть, треба вкладати в себе, щоб потім були якісь результати. Якщо цього всього не буде - просто почнеш сипатись зі всіх сторін, і все.

– Спортсмени часто жаліються на брак часу. У тебе його вистачає?
– Скажу чесно, я помічаю, що всі скаржаться, ніби немає часу і все таке. Я ж задоволена кількістю свого вільного часу, задоволена своєю роботою. Я знаю, що є люди, які працюють з 8 ранку і до 6 вечора, і нічого в цьому світі не бачать. Я б не сказала, що в мене так. Я вранці йду на 10.00 на тренування, закінчується воно о 13.00, потім в мене є вільний час, потім на 18.00 знову тренування до 20.00. Звичайно, між тренуваннями треба поспати, поїсти і все таке. Так, я не можу вечорами гуляти, тому що знаю, що мені треба зранку на тренування. Потрібно дотримуватися режиму, треба досипати, треба правильно харчуватися.

А щодо вільного часу – мені подобається мій ритм життя. Я не скаржусь. Якщо хочеться десь відпочити – треба просто правильно розпланувати свій час.

– Впливає спорт на особисте життя?
– Звичайно, брак часу іноді дається в знаки. От, наприклад, у твого коханого може бути відпустка, а у тебе її бути не може. І пояснюєш людині, що ти не можеш, що в тебе тренування, а вона цього не розуміє. Я вважаю, що спортсменам найбільш підходять теж спортсмени, адже тоді людина буде близька тобі по духу, буде тебе розуміти, і ти його будеш розуміти. Тоді все буде класно. А так – все добре, на особисте життя я не жаліюся.

– Є якісь спортсмени, які тебе надихають?
– Напевно, ні. Скажу чесно, я не раз чула це питання, і кожен раз не знаю, як на нього відповісти. Я ніколи ні на кого не дивилась, не приглядалась в цьому плані. Єдине, що, як я вже казала, я захоплююсь своєю подругою, Іванною Крупенею. Мені подобається її погляд на спорт. Ось коли мені треба перед боротьбою настроїтись, вона завжди знайде для мене потрібні слова. Це така дівчина, яка все своє життя у спорті. Вона дуже допомагає мені морально і фізично. Так що я беру з неї приклад.



– Ну і давай про плани на майбутнє.
– На даний момент я ще планую тренуватися, і, якщо все буде добре, візьму ліцензію на наступну Паралімпіаду. Є таке в планах, але, як я вже казала, наперед не загадую, тому що ніхто не знає, як воно буде. Найголовніше – здоров’я. А все інше вже як буде, так і буде. Поки таких безумних планів немає. Я живу сьогоднішнім днем і стараюсь не планивати наперед. Адже, як я помітила, завжди коли плануєш – нічого не виходить. Головне – працювати.
Коментарі:

Загрузка...
Останні новини
Новини партнерів