подати
оголошення



24.08.2015, 18:45

Лідер гурту "Фіолет" Сергій Мартинюк: "Я не знаю жодної ноти"

Сергій Мартинюк, соліст гурту "Фіолет", народився 28 грудня 1987 року у місті Дубно. Творчий, талановитий, амбіційний. «Я пишу пісні за 5 хвилин, ніколи довго не сиджу над словами, вони просто самі приходять в голову – це потік думок» - каже Сергій.
Закінчивши навчання у Луцьку, залишився там працювати. Інтенсивно працює над собою та гуртом, крім цього має ще декілька музичних проектів і, звісно, віршує. Він робить те, що йому подобається, а людям подобається те, що він робить.

- Ким ти мріяв стати у дитинстві? Невже футболістом?
- Фоксом Малдером. Як це, ти не знаєш? Ти що, не дивилась серіал «Секретні матеріали»? Він є агентом ФБР і розслідує різні паранормальні явища, зокрема НЛО і таке інше. Ну ось я і мріяв, що коли виросту, то стану агентом ФБР Фоксом Малдером – буду виводити на чисту воду владу і доводити світу, що прибульці існують! :)

- Цікаво. Тобі, напевно, як і будь-якій творчій людині, подобається подорожувати, чи не так? Ти багато де був? Можливо, ти мрієш десь побувати конкретно?
- За кордоном я був лише в Білорусії з концертною програмою, більше ніде не доводилось бувати. Просто, таке життя було останні роки. Дуже активне в плані фестивальної та концертної діяльності. Але я обов’язково хочу побувати в Європі, Америці, на Сході. А в Україні багато де бував, навіть виключно в концертних турах. Ми дуже багато де об’їздили. І мені подобається Україна. Деколи люблю просто проїхатись 5 годин в автобусі від Луцька до Києва, читаючи книжку.

- До речі, що ти полюбляєш читати?
- Я читаю художню літературу. Мені подобаються психологія і філософія у межах трилеру. Так, як це роблять Чак Паланік, Стівен Кінг. Я люблю контркультурну прозу і Кінга, який дуже глибоко копає у людські страхи та підсвідомість. Його не дарма називають королем жахів.

- Ти підтримуєш спілкування з своїми однокласниками? Можеш поділитись якимись спогадами?
- На жаль, дуже слабо підтримую контакти з однокласниками. Дуже слабо. Але є дуже багато яскравих спогадів. Пригадую той момент, коли у десятому класі я приходжу до школи після літніх канікул. Підходжу до товаришів і так гордо заявляю: «Пацани, в мене є нова крута музичка – Limp Bizkit і Linkin Park ». Тоді це був 2002 рік і вони просто порвали свідомість «прошарених» у музиці людей. Вони були новим диханням в альтернативі.. І я пам’ятаю, що на цьому моменті один із моїх однокласників каже: «Відстій. Я слухав улітку набагато кращу музику». Я запитую: «Яку?», він мені відповідає: «Shakira» - і тут я б’ю кулаком прямо йому в лице, після чого він б’є мене (сміється - авт.). Але минуло пів року і пів мого класу все ж слухали Limp Bizkit, Rammstein, Linkin Park і інші команди такого типу. Вони так і не одягнули на себе «конверси», не пробили брову, так як я, величезною шпилькою, не одягнули футболку «Sex Pistols». Вони ніколи цього не робили, але вони десь трішки розуміли мене і мене це радувало.

- А як саме ти почав займатись музикою? Ти ходив у музичну школу?
- У шкільні роки, замість того, щоб займатися в музичній школі – я займався футболом, ходив на різні секції футболу, займався наукою… Я писав наукові роботи з історичного краєзнавства, які в свій час мені дозволили, поза конкурсом, поступити у свій ВНЗ на державну форму навчання. Вже десь у 2006 році, коли я почав займатись організацією фестивалів у Луцьку (такі як «Форпост», «Бандерштат») - я зрозумів, що можна займатись не тільки технічною роботою, а й спробувати трішки співати. Ми з товаришами зібрали невелику акустичну групу для себе. Варто сказати, що ми тривалий час грали для самих себе, вчилися хто грати, хто співати. Особисто мені потрібно було вчитися співати, бо коли починаєш грати з нуля і без музичної освіти, то це особливо важко. З часом приєднувались інші музиканти і я почав здобувати музичну освіту. Але не ту, яку дають музичні навчальні заклади (з нотною грамотою і т.д.), а безпосередньо на практиці. По сьогоднішній день я не знаю жодної ноти. Ось так.

- Мені цікаво, а яку музику слухаєш ти сам?
- Абсолютно себе не обмежую, слухаю те, що подобається. У моєму плеєрі є все – від класики до рок-н-ролу. З нетерпінням чекаю на новий альбом Земфіри (розмова відбувалась ще до його виходу - прим. ред.). І взагалі, Земфіра – це людина, яка мене надихає на творчість, на музику… З нетерпінням чекаю на той день, коли буду на її концерті. Я з нею з 1998 року. Відтоді, як вийшов її перший альбом і я придбав собі її касету за ті гроші, які наколядував в своїх бабусі і дідуся – я живу від альбому до альбому.

- Зараз трішки поговоримо про "Фіолет". Якщо не секрет, скільки разів змінювався склад гурту?
- Спочатку змінився гітарист, який був всього пів року, а замість нього прийшов інший, який у гурті по сьогоднішній день,а ще було два трубачі. Але той склад, який є зараз, він вже два роки і я думаю, що він ще довгий час буде незмінний, не зважаючи на те, що ми всі дуже різні люди. У нашого басиста, наприклад, троє дітей, барабанщику 33 роки, а гітаристу 21, здається – він наймолодший. Сім’я!

- А чому ви обрали саме такий стиль в музиці?
- Не знаю, я не задумувався. Я роблю ту музику, яку виходить робити. Я не належу до тих музикантів, які ще не зібралися, а вже знають, що хочуть грати. Це просто мейнстрімний потяг до тої чи іншої музики. Ось, наприклад, декілька років назад, коли почав входити в моду пост-хардкор, купа контор починали грати цю музику тільки через те, що це мейнстрім, без абсолютного розуміння для чого вони це роблять, без будь якої ідейності. Я не до кінця сприймаю таких музикантів, адже вважаю, що музика повинна творитись у вільному пошуці, а не загнана в якісь стилістичні рамки. Той, хто слідкував за нашою творчістю і буває на наших концертах, то знають, що ми по-одному звучимо на студійних записав, а на концертах зовсім по-іншому. Ще дехто знає, що у нас є окрема джазова програма. Мені здається, справжні музиканти це ті, які не закладають себе у рамки.

- Як ти вважаєш, коли найбільше вас почали сприймати люди? Коли саме відбувся цей скачок вверх?
- Я думаю, десь рік – півтора тому. Коли в нас почали з’являтись перші студійні записи. Звісно, вони і до того в нас були, але, на мій погляд, вони були трішки не тими. Десь рік – півтора тому, ми об’їздили, по суті, всі українські фестивалі, на які нас запросили. Ми грали з "Тартаком", "Бумбоксом" і іншими командами такого плану. Чуючи від наших колег-музикантів, які вже мають певний досвід, хороші відгуки - ми розуміли, що ми рухаємось в правильному напрямку. Завжди в музиці є любитель і не-любитель і це потрібно нормально сприймати. Комусь ця музика залегка, комусь заважка. До цього потрібно завжди бути готовим. Ми нормально до цього ставимось. Ми цінуємо тих людей, які з нами.

- Зараз у тебе тури, робота, потрібно рости вверх і це зрозуміло. Але хотів би ти колись повернутись у Дубно?
- Я б не хотів сюди повернутись. Якби я повертався у якийсь спокій, я б повернувся у село, де жили мої покійні бабуся та дідусь. Там зараз стоїть пустенька хата, я там дуже давно не був. Туди б я дійсно повернувся, сів би і писав книжку. А в Дубно – ні. Тут забагато людей. Я б повертався у спокій, де мінімум людей і кринична вода. В моєму селі така смачна вода, я таку тільки в Карпатах пив…
Коментарі:




Бесплатка
Останні новини


Новини партнерів