Щоб у нас було краще, ніж у Німеччині!.. [+Фото]

За день до запланованої зустрічі з Олегом Червонюком я дізналася, що інтерв’юер у мене буде не один – повернувся з Німеччини син Олега Казимировича Дмитро. І виявив бажання взяти участь у бесіді. Ну, що ж – чудово! Розмова вийшла дуже цікавою, змістовною, душевною… Двоє чоловіків – мудрих (навіть Дмитро у свої 19!), красивих, харизматичних – уголос відверто розмірковують про сім’ю, освіту і справу всього життя.



- У Німеччині Дмитро опановує фах «Текстильна технологія», тож зрозуміло, що продовжуватиме вашу, пане Олеже, справу. Чия це була ідея?

Олег Казимирович: Так, Діма навчається у Німеччині, в місті Ройтлінген, там закінчив коледж і вже один семестр університету. Чия була ідея? Коли людині 16-17 років, батьки мають брати активну участь у її житті. Ми ж не сподіваємось на те, що дитина самостійно вивчить літери, сама почне читати й писати. Так і з вибором фаху. Батьки повинні висловлювати свою думку. Але мусять пам’ятати, що дитина вже доросла і може самостійно приймати рішення. Тому це була ідея нашої родини – моєї дружини, моя ідея. Ми порадили Дмитру вибрати таку освіту, таку спеціальність. Він хлопець у нас наполегливий, самостійний, незалежний. В нього були сумніви, він радився з нами. Це абсолютно нормально. Ми всі в 16-17 років у пошуку себе і свого майбутнього. Тож, відчувши вагання Діми, я сказав синові: обирай, ким би ти хотів бути, – і на «Льонокомбінаті» для такої професії теж знайдеться місце. Адже у нас є робота навіть для журналістів. Але пройшов певний час, Діма спробував кілька напрямків, які є в нас на виробництві, і зрозумів, що та порада, яку дали йому ми, батьки, дійсно варта уваги.

Дмитро: Закінчуючи 11-ий клас, звичайно, я не знав точно, чого саме хочу, куди спрямувати свої сили, яким я бачу своє майбутнє. Тому прийшов за порадою до батька, попросив спрямувати мене. І батько дав пораду опанувати спеціальність «Текстильна технологія» в Німеччині. Намалював моє потенційне майбутнє. Мені стало цікаво, але я довго роздумував, бо хотів обрати професію, яка б все життя приносила задоволення. Я вагався навіть тоді, коли вже вчив німецьку мову, й навіть коли був у коледжі. І от після завершення першого університетського семестру розумію, що прислухавшись до батьківської поради, таки вчинив правильно. Я хочу продовжувати навчання, у майбутньому повернутися в Україну і працювати тут, на «Льонокомбінаті». Сумнівів більше немає.



- Відчувається, що для Дмитра важлива думка батька, батьківський авторитет. Олеже Казимировичу, у Вас із сином дружні стосунки чи все ж таки субординація?

Звичайно, дружні. Дмитро – дорослий чоловік, у нього є своя думка. Коли вона співпадає з моєю, чудово – ми працюємо разом. Якщо ж вона не співпадає, то в цьому теж нічого немає страшного. Все таки молодь випробовує ті шляхи, які й ми свого часу пробували. Мені вже 41 рік, в мене є власні традиції, напрацювання, своє бачення, стиль роботи. Але це не означає, що інший погляд, інше бачення – погані. Я знаю це, бо маю великий досвід управління. І в моїй команді є різні керівники, які абсолютно по-різному роблять свою роботу, у них різний підхід до людей. Тому і я прислухаюся до рішень Дмитра. Буває, звісно, що й наполягаю на своєму, раджу зробити так, як я бачу. Але, якщо вдалішим виявляється інший підхід до справи, то вмію це визнати. До прикладу, я пишаюся тим, що в нас на підприємстві є 25-річний керівник, молода дівчина, яка сміливо підписує контракти на мільйони доларів, вже не питаючи мене – правильно це чи ні. До молодих варто прислухатися.





- Діма, розкажи про своє життя у Німеччині.

У Німеччині в університеті я вивчаю, як загальні предмети – економіку, математику, фізику, так і фахові: ткацтво, в’язання і виробництво нитки – весь процес від квітки до бавовни. Вчитися не важко, навпаки, цікаво. До того ж багато всього я вже бачив у батька на виробництві, тому маю уявлення, що і як працює. Адже в батька найновіші технології і обладнання – вже в дії. У вільний від навчання час ходжу в тренажерну залу. У цьому семестрі складав іспити на водійське посвідчення. Це забрало багато часу і сил. Адже в Німеччині не можна пропускати жодного заняття. Тому три дні на тиждень після занять я відвідував автошколу.

- Оселився у гуртожитку?

Ні, батьки винаймають мені невеличку однокімнатну квартиру.

- З ким товаришуєш?

У нашому університеті вчаться люди різних національностей. Є турки, є ще українці, які там вивчають фах «Мода і дизайн». Але переважно все ж німці. Звичайно, мені легше спілкуватися з людьми, які говорять українською чи принаймні російською мовою. Але я намагаюся якомога більше спілкуватися і з іноземцями, щоб розширювати кругозір, покращувати знання мови.

- Не виникало бажання залишитися в Німеччині й будувати своє життя закордоном?

Я щодня спостерігаю за німцям. Вони живуть у іншому суспільстві – більш вихованому, культурному, освіченому. Важко усвідомлювати, що всього цього дуже мало в Україні. Та я хочу жити і працювати саме, у рідній державі. Мрію повернутися в Україну і впровадити тут європейський досвід… щоб у нас було ще краще, ніж у Німеччині.





- Пане Олег, у Вас є ще й 10-річна донька – Ольга. Вона теж після школи вчитиметься закордоном? Про яку професію мріє Оля?

Однозначно, освіта в Європі – це зовсім інший підхід та інший рівень знань. Я вважаю, що нині в Україні вищої школи просто не існує. У середній школі – так, ще можна отримати непогані знання. Але віддати свою власну дитину й дозволити, щоб вона 5 років викинула зі свого життя, протираючи штанці й не отримуючи ніяких знань, не розумно. У Німеччині, хочу доповнити слова Діми, навчання безкоштовне. Мій син платить на рік 100 євро, але натомість використовує всю найсучаснішу техніку, яка треба для опанування фаху. Німеччина платить за його освіту. Це ще можна зрозуміти: може, німці намагаються таким чином свої технології впроваджувати у світі, можливо, підшуковують хороших фахівців, щоби залишити їх у своїй державі. Але найцікавіше, що німці ще й годують студентів власним коштом. Похарчуватися в студентській їдальні коштує 10 євро – це перше, друге, десерт і кока-кола. Так, Діма? (Дмитро ствердно киває головою – авт. ) Але ти показуєш студентський квиток – і це все вже коштує 2 євро. Виходить, 8 євро кожного разу Німеччина додає до його обіду чи сніданку. Це гідний приклад. Я би хотів, щоб і в нас так було. Натомість же люди останніх телят ріжуть, щоб заплатити за університет, віддають останні гроші, зароблені важкою працею, а наші псевдопрофесори людям посміхаються і роблять вигляд, що дають дітям освіту вищу. Це негідники, яких треба гнати. Яка ж це вища освіта, якщо сьогодні в Україні я не можу для свого підприємства знайти гідного технолога?! Викладачі самі не знають того матеріалу, який викладають студентам. Це казки, які вони розповідають, а потім самі ж не можуть втілити на практиці. Україна витрачає на освіту 16 млрд. в рік. І врешті діти отримують що? – картонні книжечки… Україні час задуматися, чи треба нам стільки університетів, чи варто їх всі утримувати. Наприклад, технологів з текстилю в рік треба максимум 5 чоловік. А сьогодні ж тільки Київський національний університет технології та дизайну випускає понад 2 тисячі таких фахівців. А ще ж є вуз у Херсоні. Це кілька тисяч людей, яких просто обманули…
(Олег Казимирович на мить зупиняється, замислюється… і посміхається – спочатку до Дмитра, а згодом і до мене, – авт. )… Я ж мав про Олечку розповісти! Моїй дочці зараз 10 років. Вона вже може спілкуватися англійською мовою. Тому, звісно, ми будемо шукати для неї гідний навчальний заклад за кордоном. Мені треба, щоб у моїх дітей були знання, щоб вони могли під час роботи на підприємстві показати реальний результат. Оля добре малює (Олег Казимирович вказує поглядом на стіни свого кабінету, де висять картини – корабель і дерево, всипане білим цвітом – авт.), вона ходить у художню школу. В Олі є хист і бажання до цього. Тому я докладаю всіх зусиль, щоб у майбутньому вона стала дизайнером. Це серйозна робота. Адже сьогодні можна виготовити будь-що, але якщо в ньому не буде належного дизайну, це неможливо продати. Це всього стосується – одягу, авто, холодильника, стільця… Людям нині менш важливі технічні характеристики, аніж зовнішній вигляд того, що вони купують.



- Ваша дружина – відома людина у себе на батьківщині, в Хмельницькому. Розкажіть і рівнянам, чим займається пані Галина, яка вона?

У нас же два підприємства: одне тут, а друге – «Едельвейс» у місті Хмельницьку, звідки я й починав. Там ми заробили кошти, щоб придбати «Льонокомбінат». І ще й нині звідти його фінансуємо. Так, «Льонокомбінат» як підприємство прибутковий вже два роки, але цього поки замало, щоб так потужно розвиватися, як ми це робимо зараз. На підприємстві у Хмельницькому два виробництва – швейне і виробництва верхнього трикотажу. Там працює близько 400 чоловік, якими й керує моя дружина. Основне її завдання – швейне і трикотажне виробництво, але додатково – і ринок збуту, в якому вона гарно орієнтується. Таких фахівців, як моя дружина, в Україні мало – може, ще одна-дві людини, які розуміють, що таке ринок збуту легкої промисловості в нашій державі. Моя дружина гарно орієнтується в напрямках моди, але крім того ще й має можливість виробляти це все. Можна сказати, що сьогодні ми вже працюємо як одне підприємство… Моя дружина з колективом дизайнерів у Хмельницькому розробляє всі наші колекції одягу. Галина Василівна має гарний смак і практичний досвід. Ми кілька років возили одяг з-за кордону, тому знаємо, чого хочуть люди, ми знаємо тенденції. Наші колекції – дуже вдалі. І це підтверджує той факт, що у нас реалізація близько 6-7 тисяч виробів за добу.

Дмитро: Мама особлива людина. Дуже добра, любляча… Щоправда, вона шалений трудоголік. Інколи я сперечаюся з нею з цього приводу, бо дуже хочу побути з мамою більше часу. Я прошу, щоб вона приходила додому раніше. Але вона – невиправна! Тож я розумію, що це робота, відповідальність, обов’язки...

- Олеже Казимировичу, упродовж 5 років ви фактично живете на два міста – Хмельницький, де мешкають ваша донька і дружина, та Рівне, де знаходиться «Льонокомбінат». Як вдається зберегти родинну цілісність, злагоду в сім’ї, романтичні стосунки з пані Галиною?

Я живу навіть не на два міста. Бо більшу частину часу проводжу за кордоном, спілкуюся там з партнерами, шукаю, вивчаю нові технології. 30 відсотків часу дійсно живу в Рівному, а 10-15відсотків – буваю в Хмельницькому, з дружиною, з сім’єю, це переважно вихідні. У дружини відрядження теж займають десь 50 відсотків часу, але ці відрядження більше в Україні – Харків, Одеса... Ми разом вже 20 років, офіційно. До речі, саме в цьому році нам виповнилося 20. А ще два роки зустрічалися до весілля. Це, тривалий час, і вже сама цифра говорить про те, що наші стосунки чисті й щирі. П’ять років ми живемо в різних містах – це теж багато про що каже, адже, незважаючи на це, ми разом. Але маючи два такі підприємства, які працюють цілодобово, чесно скажу, до романтики не завжди доходить. Романтичні тижні ми дозволяємо собі рідко, але завжди проводимо цей час разом. От кілька тижнів тому ми відпочивали в Греції – з донькою, з дружиною. Коли ми разом, ми романтики. Але тільки тоді, коли далеко від виробництва. (Сміється - авт).

- Коли Ви вирішили одружитися, були 90-ті роки. Поділіться спогадами, як робили пані Галині пропозицію?

Так, це був 93-ій рік. Тоді я ще був студентом. Тож кричати з гелікоптера «Я тебе кохаю!» і випускати гелеві кульки не було коштів, їх не було, мабуть, й на одну гелеву кульку. Пригадую таку історію: мій одногрупник одружився на рік раніше від мене. От я його питаю: «Андрій, скільки треба, щоб сім’ю утримувати?» Він назвав певну суму, вже не пам’ятаю точно яку, але тоді я не міг зрозуміти, чого ж так багато грошей треба! А товариш пояснює: «Ми ж студенти – треба зошити, книжки, в кіно раз у тиждень піти, в другий тиждень на каву, бо тільки так – разом і на каву, і в кіно – дорого. І хоча би раз в тиждень дружині «Снікерс» купити». А я йому: «Андрію, ти що? Кожен тиждень «Снікерс»?» Це були настільки шалені кошти на той час! Хоча ящик горілки на весілля і обручки я купив за свої гроші. Кишенькові кошти в мене завжди були, бо я з дитинства захоплювався фотографією, у 7-му класі вже рибками торгував, водоростями. Після першого курсу працював вантажником. Я не просив у батьків кошти, та й не було що просити. Люблю дарувати дружині квіти… Ще з тих часів дарую тільки великі й найкрасивіші червоні троянди. А ще пишаюся тим, що дружина вперше в своєму житті побувала в ресторані саме зі мною. Так мені пощастило!..

- У дитинстві Ви захоплювалися фотографією. А нині у Вас які захоплення?

Я щаслива людина – моє захоплення це «Льонокомбінат». Хоча давайте проаналізуємо, що таке захоплення?! Хтось каже, що любить верхову їзду. Я теж люблю їздити верхи, був би час! У мене й свої власні коні є. Був час, коли я захоплювався риболовлею. Ось нещодавно ми їздили на Дністер, я вчився там ловити сома. Був період, коли захоплювався полюванням. Зараз ходжу в басейн, але це ж не захоплення, це необхідність, це користь. Коли тебе чиновники «накрутять», ідеш у басейн, 45 хвилин поплаваєш – і виходиш зовсім іншою людиною. Вже сам їх «накручуєш». (Сміється – авт.) Але справжнє захоплення – це абсолютно інший процес. Наприклад, ви захотіли створити, скажімо, сукню, ви починаєте вивчати, як це зробити, пробуєте, вам не вдається, ви знову пробуєте – вдруге, втретє, починає щось виходити… і врешті ви отримуєте результат. Оце справді захоплення! Щиро вам кажу: найбільше моє захоплення – це виробництво тканин. Турки вже не витримують конкуренції з нами. Їх светр, наприклад, на ринку «7-и кілометр» коштує 140 гривень, а наш – 85. Тож зараз вони закривають свої контейнери і їдуть з України. Це кайф! Турки сьогодні не виставляють на українському ринку ціну на тканину, доки ми її не виставимо. Крок за кроком ми все ближче до своєї мети. Оце захоплення!