подати
оголошення

Ресторан Манхеттен
27.01.2014, 13:36

Рівненський журналіст Микола Несенюк про футбол і свободу: "Ми всі сьогодні "ультрас"

Фото: news.bigmir.net

Здавалося б, навіщо сьогодні про футбол, коли в країні таке діється? Причому тут футбол? Дуже навіть причому. Нехай і не сезон...
Навіть у глухі брежнєвські часи моїх дитинства і юності, коли люди пошепки розповідали політичні анекдоти, слухали зарубіжне радіо під ковдрою, а за вигук «Слава Україні!» можна було отримати кілька років в'язниці, футбольний стадіон був єдиним місцем, де можна було вести себе максимально вільно і голосно кричати все, що завгодно. Або майже все.

Я прожив у тій країні велику поки що частину свого життя - і більше туди не хочу. Та що я? Я не хочу, щоб мої дорослі вже діти жили так, як жили ми в радянський час. Я хочу, щоб вони і їхні ровесники були вільні. Сьогодні ця свобода під загрозою.

Причому тут футбол? А при тому, що вперше в нашій футбольній історії найактивніші футбольні вболівальники з усіх (!) кінців України встали на захист свободи. У різній формі. Хтось зараз на барикадах у Києві, хтось на майданах своїх міст, хтось просто виступив своїм словом на захист народного протесту. І ніде, я підкреслюю, ніде не знайшлося жодного «троля», який би посмів виступити від імені «фанатів», «ультрас», «хуллз» і як там їх ще на захист правлячого режиму, хто б закликав йти захищати Віктора Януковича від екстремістів.

Хокейний клуб "Беркут" відмовився від своєї назви через події в Україні

Скажете, що для цього треба бути божевільним! Не скажіть. Ще зовсім недавно в середовищі футбольних фанатів було по-іншому. Серед них знаходилися провокатори, підштовхували молодих і гарячих хлопців на не зовсім хороші вчинки. Зараз провокаторів немає. Тому що страшно.
Так, страшно не тільки на розі Грушевського і Парковій, куди я кожен день продовжую ходити на роботу. Доводилося й від каміння ухилятися, і газом дихати, і в диму пробиратися, і від «Беркута» драпати, і через барикади з мішком пробиратися. Інакше «на передову» не пускають, це раз, самому приємно допомогти - це два. Намагався по можливості якомога довше там затриматися. Чи не для боїв - який з мене боєць? Для того, щоб зрозуміти, що перетворило цих хлопців в моїх очах з хуліганів в героїв.

Одна справа битися на стадіонах або навколо них, ламаючи і руйнуючи все навколо. Інша справа - протистояти здатним на все звіроподібним організмам у масках і зі щитами. Сам порахував - бігти від барикад до Європейської тридцять секунд. Сам бачив - всім не втекти. Так чому ж ці вчорашні «хулігани» тепер не бояться?

Причин багато. Головну виділити важко. Може, сміливості надають люди похилого віку, які з дивними посмішками постійно блукають навколо барикад? Може, допомагають не боятися дівчатка, що розносять по барикадах «канапки» і чай? Може - присутність поруч таких же, як і вони. Не «фанатів», їх тепер на барикадах меншість (маю на увазі футбольних фанатів). Тому що всі вони зараз там, на морозі, біля колонади «Динамо» - фанати. Фанати волі.

І справа навіть не в безглуздому законі про прохід на футбол з паспортами, прийнятому разом із ще купою таких же безглуздих законів. Ми ж розуміємо тепер, що свобода - вона або є, або немає.

Знаєте, різні люди є серед «ультрас». Але навіть найнеприємніші з них виглядають ангелами на тлі тих, кого привозять на «антимайдан». Тим вже точно не потрібна свобода. Але їх меншість. І якщо такі і були серед футбольних фанатів, сьогодні їх там немає.

Несенюк залишить футбол заради баскетболу?

Сьогодні припинилася Міжклубна ворожнеча уболівальників. Припинилася тому, що була грою у війну. Зараз же війна справжня. І кожне нове повідомлення про підтримку в тій чи іншій формі боротьби за свободу футбольних уболівальників з Харкова, Одеси, Сімферополя, Донецька та інших міст підтверджує те, з чого я починав - футбол і свобода нероздільні. Зараз ми всі фанати, ми всі ультрас.

Подумайте, адже можна було тихо відсидітися - поки все не закінчиться. Сказати, що ми, мовляв, поза політикою, ми з головою по вуха виключно у футболі. Не виходить. Тому що сьогодні бути поза політикою не можна. А політика сьогодні - це захист свободи.

Цікаво в цьому зв'язку мовчання наших футбольних власників. Тих самих, які «дарують» футбол українським уболівальникам, в тому числі і «фанатам» з «ультрас». Їх можна зрозуміти. Поки що спасибі і на тому, що не говорять дурниць або майже не говорять. Хоча ні, один власник футбольного клубу і одночасно депутат радісно голосував руками за ті самі закони. Чи запитають з нього вболівальники? Чи їм все одно, хто оплачує їх футбольне видовище?

П'ятий день дивиться металевий Лобановський з постаменту на Грушевського на те, що відбувається. Не варто припускати, як би він до цього всього поставився. Лобановський залишився для нас світлою плямою часів несвободи, коли футбол його команди нам цю свободу давав. Коли його футбол пробивав вікно в Європу - і змушував європейців нами захоплюватися.

Навіть якщо й сам Лобановський про це не думав, так дійсно було. І те, що вболівальники «Динамо» і всіх інших українських команд сьогодні по одну сторону, по наш бік барикад, доводить: цю свободу не вдасться задушити ні на стадіонах, ні на вулицях, ніде.

Джерело: ОБКОМ
Коментарі:
Бесплатка