День з головним поліцейським Рівненщини Сергієм Князєвим: замах на вбивство, розбійні напади, «штатні скаржники» [Частина 1]

День з головним поліцейським Рівненщеини Сергієм Князєвим: “бардак” у райвідділі, проблемні наркомани, шахрайство [Частина 2]


“Заступників призначив за один день, швидко і відкрито, щоб не було ніяких питань і “рішал”

Йдемо до Сарненського райвідділу ніжками, так як це недалеко.

— За що ви цього начальника так відчитували? Що він не так зробив?

— Він мав вийти і доповісти обстановку мені, як командиру. А замість того він з дєвками десь сидів. То що б вони про мене подумали? Тепер не знаю, що з ним робити.

— Ви сказали тій жіночці, у якої дочка наркозалежна, що в Закарпатті нема такої біди. Хіба бувають регіони, де нема проблем з наркотиками?

— Бувають. В Ужгороді, Мукачево і Хусті оце недавно тільки ця проблема почала з’являтися. А раніше не було взагалі.

— А від чого це залежить?

— Від міцності родинних зв'язків і виховання.

— Серйозно? А там родинні зв'язки міцніші?

— Там люди більш набожні. Щонеділі — в церкву обов'язково. Там навіть магазини всі відкриваються лише після служби.

Біля Сарненського райвідділу начальник зустрічає полковника біля входу і доповідає обстановку.

“Уже з ВДСО, мабуть, доповіли про прецедент” — думаю собі.

— Це рівненська журналістка, вона сьогодні мій "хвостик", — Сергій Князєв представляє мене поліцейським. — Я пообіцяв їй весь день - від зорі до зорі.

Прямуємо в штаб, у якому розміщуються молоді кремезні хлопці зі спецпідрозділу полку “Дніпро-1”, яких відкомандирували на Рівненщину для боротьби з незаконним видобутком бурштину.

У них якраз гаряче. Хлопці доповідають, що десь у лісі правоохоронці натрапили на клондайк, хтось зі старателів кілька разів вистрелив у повітря, близько 300 людей обступили бійців…

— Ми не можемо направити підмогу, бо не знаємо точного місця, де вони знаходяться. Дуже багато часу займе, щоб туди доїхати. Зараз головне витягти наших людей. Тому наразі домовилися, що хлопці не будуть нікого чіпати, нічого вилучати, а дадуть час людям спокійно зібратися і розійтися по домівках, — говорить боєць з “Дніпро-1”.

Поспілкувавшись з хлопцями, та попивши з ними чаю, Інна з Людою повертаються до Рівного, а я з Сергієм Князєвим їду у Зарічне.

— Ви вже всі райони області об'їздили? — запитую вже в машині.

— Ще не всі. Ось у Зарічному не був ще, зараз з тобою перший раз побуваю.

— Я читала, що ви замінили своїх заступників. Причому призначили усіх місцевих. За яким принципом ви їх обирали?

— Призначення заступників — це окрема історія. Ніхто з них до останнього моменту не знав про призначення. Я придивлявся певний час до їхньої роботи і в один прекрасний день викликав до себе в кабінет. Але нікому не сказав причину. Поки вони чекали за дверима, я в цей час проводив звичайну нараду з тодішніми заступниками. Вони теж не знали, що має відбутися. Обговоривши нагальні питання, я попросив їх залишитися на кілька хвилин і запросив до себе тих, які сиділи в приймальні. Я посадив їх за стіл один напроти одного і почав пропонувати посади. Повертався до кожного, простягував руку: “Я пропоную вам посаду заступника начальника Головного управління Національної поліції в Рівненській області, начальника слідчого управління…”. І так кожному. Вони від несподіванки не зразу знайшли що сказати, але відповідали: “Служу народу України”. Одразу ж і колишнім сказав: “А вам дякую за службу, ви вірно виконували покладені на вас обов'язки в такий нелегкий для країни час…”, потис всім руки. То що вони мали сказати? Одразу ж викликав до себе керівника медслужби, сказав, щоб вони негайно пройшли медогляд. Того ж дня посадив їх всіх в один автобус і відправив в міністерство писати рапорти. Отак швидко і відкрито, щоб не було ніяких питань і “рішал”. Наступного дня телефонували мені різні люди, мовляв: “А візьми того чи іншого працівника заступником”. То я відповідав, що взяв би, але у мене вже всі заступники призначені. Так ми за один день зробили те, на що зазвичай тратиться два місяці.

По дорозі до Зарічного полковник час від часу відповідає на телефонні дзвінки замміністрів, доповідає про зроблену роботу, і сам телефонує підлеглим, суворо роздаючи вказівки і нагадуючи, що “не сделаете — уходите в бега!”.

«Він бере простягає ту дитину на руках перед собою і «Куди ти лізеш, не бачиш, тут дитина?!».

Біля в'їзду у ліс помічаємо поліцейський автомобіль. Сергій Князєв просить “напарника”, який за кермом, зупинитися. Поліцейські одразу впізнають командира, підходять, віддають честь. Я цікавлюся у них, як їм тут працюється, як місцеві їх сприймають.

— Ліс великий, — відповідає правоохоронець, — Всіх не знайдеш. А вони навчилися вже маскуватися, накидають маскувальні сітки, щоб навіть зверху не видно було. Місцеві нас не люблять, кажуть: “Це наша земля, ми маємо право. А ви їдьте до себе додому.

Вирушаємо далі, я роздивляюся з вікна ліс навколо.

— Так шкода, що природу понищили. Але це і небезпечно тут шастати: з поліського болота ще жодного трупа не підняли ніколи.

Полковник здивовано оглядається на мене.

— Чого ви так на мене підозріло глянули? — сміюся.

— Я глянув, а ти собі думай ))) — жартує полковник.

— Ну якби ви мене тут залишили, то наші депутати і чиновники багато б вам заплатили.

— А ти така язва трохи, да? )))

— Трохи? Ні, я не трохи, я так дуже )))

— Он дивися який клондайк, - показує з вікна Сергій Князєв повністю розрите поле.

— Капєц, прямо біля дороги, не ховалися навіть у лісі.

— А он ті “на шухері”, — показує на чоловіків, що сидять під деревами. — Як побачать міліцію, то зразу попередять, і поки ми доїдемо, то нікого уже не буде.

Доїхавши до Зарічненського райвідділу, беремо з собою провожату, працівницю райвідділу, щоб показала нам дорогу до сільради, де живуть бійці закарпатського "беркуту". Поки їдемо, жінка розповідає нам про місцеву природу, звичаї, вузькоколійку, відпочинок на Нобелі.

— Я дзвонив хлопцям годину тому, що ми через 40 хвилин будем. Це я, звісно, поспішив, — говорить Сергій Князєв, дивлячись на бруківку, по якій доводиться їхати.

До місця призначення доїжджаємо десь за півтори години. Бійці "беркуту" нас уже чекають з польовим обідом: смажена картопля зі свіжиною.

— Ааа, це ж ваші рідні хлопці із Закарпаття, — кажу полковнику.

— Ну звичайно. Зараз подивимося, як вони тут живуть.

Миємо руки під саморобною конструкцією з пляшок. Сідаємо за стіл, а хлопці розповідають, як ловлять місцевих старателів.

— Вони завжди плачуться, що у них роботи нема тут, — кажу бійцям, — але це ж неправда.

— Звичайно, неправда. Тут пропонують корів пасти за 700 гривень на день! І ніхто не хоче.

— Ого. То це з Рівного сюди на заробітки можна їздити ))) Це ви завжди собі отак готуєте їсти тут?

— Ні, нас годують у місцевій школі. Ми приносим їм продукти, а вони нам готують. Одним словом, не жаліємся.

Пообідавши, чи то уже повечерявши, полковник прощається, потиснувши кожному руку.

— Люблять вас "беркутята", — кажу вже в машині.

— То не в мене треба питати.

— Люблять. То я просто констатую факт. А хлопці з інших регіонів теж тут живуть?

— Ні, тут тільки закарпатські. Я їх знаю, впевнений в них, тому поселив в такий віддалений регіон. Ти ж бачиш, скільки часу ми їхали сюди з Зарічного. Тут на підмогу чекати не варто. А з інших областей живуть хто де: у морзі в Сарнах, у військовій частині…

— А з рівненським "беркутом" ви познайомилися уже?

— Я з ними познайомився ще на війні на блокпостах.

— І як враження?

— Толкові хлопці. І “соколята” теж. “Напарник” мій он (вказує на хлопця, який за кермом, - авт.) — з “Сокола”. Заверни-но до прикордонників, — звертається до напарника, — познайомимось.

Звертаємо з дороги, їдемо до кордону. Полковник знайомиться з місцевими прикордонниками і домовляється з ними про співпрацю.

Поруч гуляють місцеві мешканці, і вільно перетинають кордон до Білорусі: для цього потрібен лише український паспорт.

— Вони тут, напевно, один до одного в гості ходять через кордон постійно, — каже Сергій Князєв.

— І швидше за все магазини у них завалені білоруськими товарами.

— А давай подивимся, — пропонує полковник і заходимо в магазин, що поруч. Білоруських товарів там не знаходимо, зате очільник поліції одразу помічає порожні пляшки під магазином і робить зауваження продавщиці.

— Що це таке? Це ж лице України!

Продавщиця прибирає пляшки і “причитає” сама до себе, що “Петрович такий-пересякий”, понакидав сміття, і що вона йому завтра викаже.

День з начальником міліції підходить до завершення, на вулиці темніє, а дорога назад ще довга.

Близько 23:00 Сергій Князєв виходить біля Рівненського обласного управління, а мене завозять додому.

День з головним поліцейським Рівненщини Сергієм Князєвим: замах на вбивство, розбійні напади, «штатні скаржники» [Частина 1]

День з головним поліцейським Рівненщеини Сергієм Князєвим: “бардак” у райвідділі, проблемні наркомани, шахрайство [Частина 2]

Джерело http://efir.media/post/145250351045/den-knyazev-3