Подати
оголошення

Ресторан Манхеттен
29.09.2016, 19:00

Як вчителька стала мені і мамою, і свекрухою

Зворушливу та щиру сповідь молодої жінки опублікувала газета "ОГО".
Життя прожити – не поле перейти. Тут, на земному шляху, зустрічаються сотні негараздів, чорно-білих смуг, розчарувань та людської жорстокості. Але є на світі й те, заради чого хочеться жити. І після найтемнішої ночі – завжди настає ніжний світанок.

Мати, яка позбавила дитинства

Я довго блукала осіннім парком та відчувала приємний трепет. Сьогодні я дізналася, що ношу під серцем нове життя. Ото вже Ромко зрадіє. І Алінка теж – буде їй братик. І мама, моя рідна та кохана мама – моя вчителька і свекруха. Я була щаслива.

Однак не все в моєму житті завжди було так добре. Зростала я без батька. Коли мені було вісім років, він важко захворів та незабаром пішов із життя. Мати з тієї жалоби почала пити. Спочатку вона виправдовувала себе горем, з яким не могла впоратися. А потім просто скотилася на дно.

Я для неї перестала існувати. Та й вона для мене теж. Я не впізнавала у матері тієї статної вольової жінки із завжди гордою ходою. Її зовнішність з кожним роком деформувалася, постава погорбилася, обличчя завжди було розпухле, шкіра зморщилася. Час від часу на її всохлому тілі з’являлися синці та рани. Я не завжди розуміла, що з нею відбувається, але точно знала одне – це через випивку.

Я й досі звинувачую матір у тому, що вона забрала у мене дитинство, не підтримала у важкий перехідний період життя, не втручалася у мої справи. Вона пропивала все, що можна було пропити. Виносила з дому все, що траплялося під руку, навіть батькові речі, які були для мене як пам'ять. Вона все зіпсувала.

У дні найважчих її запоїв я сиділа у кутку своєї кімнати і пошепки клялася собі, що обов’язково виберуся з цієї трясовини. Що мої діти не будуть так страждати через мене, що матимуть щасливе дитинство.

Ще нестерпніше стало згодом, коли мати почала приводити додому своїх дружків-наркоманів і таких самих пияків. Вони могли днями навіть не виходити з квартири, дебоширили, іноді билися між собою, і тоді діставалося й матері. Я часто чула, як із сусідньої кімнати доносилися крики п’яної матері, і знала, що там відбувається. І це було нестерпно. Я ставала старшою і починала все розуміти. Але втікати мені не було куди...

Школа стала прихистком від домашніх негараздів

Я старанно ходила у школу. Там знаходила тимчасовий спокій. Старалася гарно вчитися, щоб після школи вступити хоча б у технікум чи якесь училище, тільки б швидше втекти від матері-п’яниці. Тож я часто засиджувалася у нашому класі допізна, щоб відтягнути момент повернення додому.

Те, що відбувалося у моєму житті, почала зауважувати вчителька літератури. Галина Петрівна щоразу робила нові й нові спроби поговорити зі мною.

Намагалася делікатно підібратися до мене та зазирнути в душу. Вона ніколи не сварила мене, навпаки – завжди старалася підбадьорити та заохотити. І якось, залишивши мене після уроків, заговорила зі мною.

– Олю, мені дуже сподобалися твої роздуми у творі, який ми писали минулого тижня. Ти так прониклася долею героїв і так гарно висловила свої думки, – почала було Галина Петрівна.

– То навіщо залишили мене після уроків? Я вже думала, що хочете мене насварити чи зробити зауваження, – я виклично перебила вчительку.

Галина Петрівна нахмурилася. Тоді, мабуть, вона зрозуміла, що зі мною буде нелегко, адже я була закритим в собі підлітком п'ятнадцяти років.

– Знаєш, я тут тобі дещо принесла. Помітила, що тобі подобається читати і вирішила подарувати тобі книгу зі своєї бібліотеки. На, почитаєш, як матимеш час, – вчителька простягнула мені книжку з яскравою обкладинкою і чекала на реакцію.

– Дякую, – я чомусь почала тремтіти. – Мені ніколи не дарували книжок, а купити їх я не маю змоги.

Очевидно, даруючи книжку, вчителька сподівалася заслужити мою довіру. І їй це таки вдалося. Я відчувала ледь не фізичне тепло, коли відкривала ту збірку оповідань сучасного українського автора, про якого ніколи не чула. Але мені сподобалося читати таке.

Згодом, на шкільному подвір’ї, коли я вже збиралася йди додому, мене гукнула Галина Петрівна і спитала, чи я вже прочитала книжку.

– Олю, ну як справи? Вже прочитала? Які враження? – засипала мене запитаннями вчителька.

– Так, прочитала. Цікаві оповідання. І написані незвичайно. А що це за автор, я про нього ніколи не чула? – запитала я.

І якось так ми заговорилися з Галиною Петрівною, що я не зауважила, як ми вийшли зі школи і брели весняним парком уздовж алеї. Вона розповідала мені книжки, про письменників, про літературу. Я зі щирою цікавістю слухала вчительку.


Вилила душу вчительці

Вже незабаром я відчула нестримне бажання розказати їй про себе, про батька, якого ледь пам’ятала, але любила, про матір-алкоголічку, яка відверто мене ненавиділа. Я відчувала, що знайшла людину, яка мене підтримає, пожаліє, якій можна довіряти.

І розказала Галині Петрівні про всі жахи, які чекали на мене вдома. Я довірила їй усі свої таємниці та переживання, розповіла про мрії. Я не раз плакала у неї на плечі, а вона лише шепотіла заспокійливі слова та гладила мене по голові.

Ми з нею дуже зблизилися. Вчителька теж почала мені розповідати про себе. Галина Петрівна, виявилося, теж мала нелегку долю. Спочатку тягла на собі хворих батьків, потім чоловіка, який сидів на шиї і ніде не працював.

– Він завжди виправдовувався тим, що не міг знайти застосування своєму таланту. Він був поетом-невдахою, а працювати на десь на заводі чи двірником не хотів, мовляв, це непрестижно. А я все терпіла. А коли народився Ромчик, наш син, стало ще важче, – зітхнула Галина Петрівна. – Поки була в декреті, то перебивалася тимчасовими заробітками, перекладала тексти, редагувала рукописи і дописувала у кілька газет. Але того все рівно не вистачало. В якийсь момент я вигнала чоловіка, бо тягти на собі велике і мале дитя більше не мала сили.

Згодом її чоловік запив і загинув у якійсь п’яній бійці, а син Роман вчився на лікаря і часто їздив по за кордонах на конференції і стажування. Тож до матері навідувався нечасто, але трохи допомагав грошима.
– Дарма, що не одружився ще. Була там у нього якась дівчина, але щось не склалося. А він ще й нічого толком не розповідає. Так, кілька слів сказав – поставив перед фактом, і все на тому. От і залишилася я сама у сорок п’ять років, – бідкалася вчителька.

Наша дружба з вчителькою тривала і до закінчення мною школи. У старших класах я часто приходила після уроків додому до вчительки, і ми могли годинами розмовляти, обговорювати нові книжки чи журнали. Вечірні чаювання стали хорошою традицією для нас обох, тож продовжилися вони й після випускного. От тільки бачилися ми все рідше.


Перше кохання зустріла завдяки вчительці

Я вступила до медичного коледжу і вже другий рік вчилася на стоматолога. Саме туди вдалося вступити на бюджет. Бо оплачувати моє навчання в університеті мати й не збиралася. Я все рідше навідувала у рідне містечко, але коли зрештою приїжджала, то найперше бігла до вчительки. Я навіть мала ключ від її квартири. Тож якщо її не було вдома, я могла приготувати вечерю і за книжкою чекати на неї.

...Того травневого вечора я, як завжди, просто з електрички побігла до будинку вчительки. Галина Петрівна попередила мене, коли ми зідзвонювалися, що вона, можливо, запізниться, тож я сміливо дістала ключ із сумки і почала відкривати двері.

Увійшовши в помешкання, я почула приємну неголосну музику, яка линула десь нетрів квартири. Залишивши речі в коридорі, я пройшла на кухню і встала мов укопана від несподіванки. За столом просторої кухні вчительки сидів незнайомий мені молодий чоловік і пив чай, щось клацаючи у ноутбуку.
– Ой, – зойкнула я. – Вибачте, я прийшла до Галини Петрівни, а тут… А ви? А її ще нема? – обличчя пашіло, і я не могла нормально вимовити ні слова. Тільки щось лепетала. – Я, мабуть, піду.

Чоловік трохи глузливо посміхнувся, а потім почав мене заспокоювати.

– Та заспокойтеся, все нормально. Мама попередила мене, що ви прийдете і я маю пригостити вас чаєм, – невимушено заговорив він і встав з-а столу, аби поставити чайник. – Сідайте. Я Роман, син Галини Петрівни, – простягнув руку молодий чоловік.

– Я Оля. Ми з Галиною Петрівною дружимо, вона була моєю вчителькою. Тож заходжу до неї, як буваю у місті. Вона розповідала про вас, – вже спокійніше вимовила я.

Слово за слово, і ми розговоритися. Роман виявився цікавим співрозмовником, тож з ним було приємно поспілкуватися. Незважаючи на свою негуманітарну професію, він, як і я, любив книжки. А читати нас привчила одна людина – Галина Петрівна.

Іноді мені здається, що то вона підлаштувала все таким чином, щоб наші з Романом долі перетнулися. Але то вже не має значення. Ми з ним щасливі вже не один рік. Ростимо донечку і тепер, як мені щойно стало відомо, чекаємо, мабуть, на братика для Алінки. Ромко вже не їздить за кордон, адже відкрив власну клініку у нашому містечку. Я теж там працюю стоматологом.

Я рада, що з поріднилася з Галиною Петрівною. Вона спочатку замінила мені матір, а тепер, коли стала моєю свекрухою, я відчуваю, що любить мене ще більше – по-материнському. Ось так вчителька стала мені і мамою, і свекрухою.

"ОГО" № 40 від 28 вересня 2016 року

Щоб прочитати онлайн версію (PDF версію) останнього номера газети "ОГО", перейдіть ЗА ЦИМ ПОСИЛАННЯМ.

Якщо ви маєте, що сказати на сторінках газети "ОГО", надсилайте свої історії нам на за адресою Газета "ОГО", вул.Шкільна, 2, м.Рівне, або на електронну адресу info@ogo.ua.
Коментарі: