На жаль, онкологічні захворювання сьогодні – це не поодинокі випадки в медичній практиці. Рак, так називаємо ми цю недугу в народі, – одне із захворювань, про яке людство згадує все частіше і частіше.

Ні вік, ні стать, ні національність не є перешкодою, адже хвороба поширена в усіх країнах. За кордоном рак сприймають не як вирок, а діагноз, що лікується. Тоді, як для більшості українців ціна боротьби з недугою надто велика – майже нереальна. А ви хоча б раз задумувались, що доводиться переживати онкохворим щодня, яке воно життя після невтішного діагнозу та де беруть силу та кошти, щоб вижити?

Про це погодилась розповісти Марія Штиба. 22-річна дівчина майже рік бореться із захворюванням: гострою В-лімфобластною лейкемією. Позитивна та життєрадісна Маша щиро вірить у видужання. Для цього в неї вистачить терпіння і сил, а от потрібних коштів, майже 100 тисяч доларів, у багатодітної сім’ї немає.

Як усе почалося?

– 8 березня 2018 року, коли всі святкували День жінок, хвороба дала про себе знати. Нічого дивного на перший погляд: звичайна втома, а 11 березня піднялась температура, при цьому взагалі ніякого болю в тілі, горлі чи нежитю не було.

Наступного дня здала аналізи. Метушня, всі на нервах. Дивні запитання лікарів: чи були носові кровотечі, скільки разів зупинялася, щоб відпочити допоки піднялася на третій поверх, чи є пітливість, синці на тілі, коли почала втрачати вагу? З перлічених запитань мене взагалі нічого не турбувало. Кровотеч не було, пітливості та синців теж, втому відчула раптово й одразу ж у лікарню та й взагалі я не худнула.

13 березня опинилась у стаціонарному відділенні Рівненської обласної лікарні. Палата №7. І діагноз, написаний на листочку, а не проговорений в голос. Життя превернулось із ніг на голову.

Палатний режим

– Звичний шалений режим життя перетворився в палатний – нестерпний і дуже важкий. Перебування в одному приміщенні чотири місяці втомлювали не тільки фізично, але й морально. Медсестри казали, що в мене пальці «в квіточку», – це від кількості проколів для щоденних аналізів. Відчувала постійну втому, відсутність апетиту, головні болі в супроводі з високою температурою. Одноразова маска стала обов’язковим атрибутом, щоб хоча б вийти на коридор, а про вулицю навіть не йшлось.

З липня почала лікуватись у Львові, де проходила блоки хіміотерапії, які тривають до цього часу. В перервах між ними перебуваю вдома. Відвідувати громадські місця, переохолоджуватися мені суворо заборонили лікарі. Кожного дня вони повторюють: «Потрібно якомога швидше робити трансплантацію кісткового мозку». Я ж не проти, були б гроші, а це 92 тис. доларів…

Надія є

У Марії Штиби насправді їх аж дві: одна – видужати, а інша мама Надія, яка є підтримкою й опорою дівчини. Пережити складний етап у житті їй допомагають батьки, родина, друзі та колеги, які додають віри та сил не здаватись. Вони знають Машу як красиву, талановиту, милу та добру дівчину. А також захоплюються її сильним і вольовим характером.

Шанс повернутись до звичайного життя у Марії Штиби є. Пересадку кісткового мозку пропонують зробити медичні заклади Білорусі. Проте назбирати потрібну суму Маша зможе тільки з допомогою кожного з нас. В цю новорічно-різдвяну пору люди, як ніколи, починають вірити в дива. Давайте зробимо одне з них реальністю, перерахувавши кошти на рахунок Марії Штиби – 4149 4991 1601 7383.