Подати
оголошення

Ресторан Манхеттен
30.10.2020, 16:45

«Антиконституційний суд України»: історія формування

Здавалося, що після місцевих виборів 25 жовтня темою номер один для обговорення залишатиметься поразка пропрезидентської партії «Слуга народу» чи потрапляння до місцевих рад Сходу та Півдня України одіозної партії Шарія.
Але, 27 жовтня 2020 року стався інформаційний вибух, зумовлений рішенням Конституційного Суду України визнати антиконституційність цілої низки норм антикорупційного законодавства. Наслідком цього рішення стала фактична руйнація системи антикорупційних органів влади. Зокрема, Національна агенція із запобігання корупції (НАЗК) була змушена закрити декларації державних чиновників для широкого доступу громадян і тепер не може ініціювати кримінальне переслідування за приховування ними своїх статків.

Навіщо створювався Конституційний суд та які його повноваження?

Перед авторами української Конституції 1996 року стояло складне завдання вибудувати реально функціонуючу систему стримувань і противаг. Одне з ключових місць у цій системі мало бути відведене Конституційному суду України (КСУ) – єдиному органу влади, який міг трактувати Конституцію України. З метою зробити цей суд максимально незалежним від діючої політичної кон’юнктури, процес формування персонального складу КСУ диверсифікувався. По 6 членів Конституційного Суду призначали Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів. Поряд з іншими кваліфікаційними вимогами до кандидатів на посаду судді КСУ, такої диверсифікації здавалося достатньо для забезпечення неупередженості рішень суддів Конституційного Суду. На виконання окремих положень Конституції України в 2017 році Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про Конституційний Суд України». Цей закон, як вважають експерти, і надалі зберігає можливості політичного впливу на суд.

Від першого до останнього: неконституційні рішення Конституційного Суду

Підстави задуматися про наявність можливостей реалізувати політичний вплив на діяльність та рішення Конституційного Суду, вперше ми могли спостерігати за президенства Л. Кучми.

У далекому 2003 році КСУ виніс рішення, яким фактично дозволив Л. Кучмі втретє балотуватися на пост Президента України. І це при тому, що Конституція чітко регламентує можливість лише двічі підряд обіймати цю посаду. Аргументація суддями цього рішення здивувала багатьох експертів з конституційного права. У рішенні йшлося про те, що після ухвалення Конституції 1996 року Леонід Кучма був обраний президентом у 1999-му році вперше, а, отже, у 2004 році мав би розпочатися його другий термін. При цьому президентство Кучми 1994-1999 рр. взагалі не бралося до уваги. Лише під тиском міжнародної спільноти (зокрема Німеччини) Кучма був змушений пообіцяти не балотуватися на пост Президента втретє.

За президенства В. Ющенка спроби втягнути КСУ в політичні «розбірки» продовжилися. В 2007 році тлумачний словник української мови був «доповнений» новим значенням таких слів як «тушка» та «тушкування».

Відбулося це завдяки способу формування конституційної більшості, який тоді практикували Партія регіонів, СПУ та КПУ. Бажаючи зупинити цей процес, Віктор Ющенко проголосив дострокові парламентські вибори. Це, звичайно, не сподобалося ні тодішньому голові ВРУ Олександру Морозу, ані прем’єр-міністру Віктору Януковичу. Консенсус між тодішніми основними гравцями не був досягнутий – Кабмін відмовився виділити гроші на нові вибори, а парламент саботував президентську ініціативу. Політичну кризу був покликаний вирішити Конституційний суд, де було відкрито провадження щодо конституційності указу Ющенка про розпуск парламенту. До рішення справа так і не дійшла, що продемонструвало нездатність суддів КСУ бути «над» політичними баталіями.

Криза вирішилися завдяки першому і останньому в історії українського парламентаризму, масовому складанні депутатських мандатів (депутати «Нашої України» та «Батьківщини» солідарно здали мандати, ВРУ стала недієздатна).
Однією із найбільш скандальних історій українського конституціоналізму за участі КСУ, є скасування політичної реформи 2004 року. Ця реформа стала можливою завдяки досягнутим політичним домовленостям між тодішньою владою (на чолі з Л. Кучмою) та опозицією (очолюваною В. Ющенком). Цей компроміс дозволив безкровно завершити процес передачі влади та домогтися третього туру президентських виборів, які завершили активну фазу «Помаранчевої революції». Реформа змінила баланс сил – посилила повноваження парламенту та відповідно послабила інститут президента.

Досягнутий баланс сил не задовольнив нового Президента В. Януковича, який руками 252 народних депутатів звернувся до КСУ з поданням на відповідність політичної реформи 2004 року Конституції України. Рішення КСУ стало вершиною конституційного цинізму – судді визнали рішення парламенту 2004 року неконституційними. Таким чином, КСУ фактично скасував дію окремих положень Конституції, вчергове порушивши Основний закон України. Адже, лише ВРУ має виключні повноваження вносити зміни в Конституцію, жоден інший орган влади не наділений такими повноваженнями.

Колапс політичної системи у період 2013-2014 рр. (руку до якого приклали також судді КСУ, розширивши повноваження Президента) призвів до необхідності відновити конституційну легітимність та нової конституційної реформи. Елементи цієї реформи торкнулися насамперед системи правосуддя в Україні в загальному, та КСУ зокрема. Проте, спокуса залишити контроль та вплив на рішення Конституційного Суду не залишили шансів посилити конституційне судочинство (причому самих суддів КСУ, які голосували в 2010 році за зміну Конституції, ні по квоті Президента, ні з’їзду суддів не було звільнено за порушення присяги).

За часів президенства В. Зеленського КСУ продовжив виносити неконституційні рішення. Спочатку визнав конституційним Указ Президента про розпуск Верховної Ради України, підігруючи новому Президенту (за переконанням багатьох експертів законних підстав для розпуску ВРУ в Зеленського не було). Потім почалася клопітка і рутина робота над демонтацією антикорупційної вертикалі в Україні: від рішення по НАБУ до уже згаданого нами незаконного збагачення.

Отже, варто пам’ятати – початок формування антиконституційного статусу Конституційного Суду України потрібно шукати ще за часів президенства Л. Кучми. Всі ці роки ми залишалися простими свідками закріплення нової ролі за надважливим Конституційним Судом України – усі наступні рішення буде спокуса трактувати не як юридичні, а як політичні. А це нівелює всі спроби побудувати дійсно незалежний і відособлений орган судочинства.

Кардаш Сергій
викладач кафедри політології та національної безпеки,
Національний університет «Острозька академія»