Рівненський інформаційний портал OGO.ua

подати
оголошення


Затишок
18.05.2015, 22:30

Просто так, по-людськи, по-сусідськи...

Ще одна історія з авторського проекту відомої рівнянки Ольги Лук'янової про дружні і справедливі сусідські стосунки і не зовсім такі ж відносини свекрухи та невістки.
Травень. Не дуже спекотний, не дуже вітряний. Серце радіє соковитій зелені навкруги, розкішним яскраво-рожевим півоніям, тендітним нарцисам, набухшим і готовим ось-ось вибухнути розмаїттям кольорів і відтінків, гострим бутонам струнких ірисів. Комашки і бджілки наполегливо трудяться в суцвіттях плодових дерев, на доглянутих дбайливими руками і терплячими спинами дачних грядках дружними рядками сходить майбутній урожай.

Олена з чоловіком і дітьми на вихідні приїхала на свою дачу, придбану всього кілька років назад, яка розмістилась у мальовничому куточку неквапливого поліського села.

Коли життєві обставини сильніші за бажання провалитись або вмерти

Насправді, це не дача в повному розумінні цього слова. Це - звичайний собі вузький шматок землі зі старою традиційною дерев'яною поліською хатою, обмазаною глиною і побіленою вапном, збудованою колись кимось наприкінці сорокових років. Вхід, прохідна кімната, невеличка кухня з піччю на дровах і одна велика кімната з грубою. Ось і вся будівля. Невеличкі віконця, дерев’яні балки на стелі.

Але Олена всім серцем прикіпіла до цього місця і цієї хати. І, якби хтось запропонував їй хоч сьогодні поміняти його на більш доглянуте і комфортне обійстя – вона напевне відмовилася б.

Бо цей простий, невибагливий, непретензійний шматочок землі зі старим сараєм, колодязем, зручностями на вулиці, недобудованим ще парканом, нещодавно власними руками посадженим молодим садком і багаточисельними доглянутими квітниками, клумбами і клумбочками різноманітних форм та кольорів, випестованими її наманікюреними міськими пальчиками - це все складається у тільки їй одній зрозуміле і дуже надихаюче місце сили.

Тільки тут вона може переключитись на іншу енергетичну хвилю, пригальмувати, видохнути, розслабитись. А запустивши пальчики у землю, турботливо пестуючи чи то зернятка і насінинки, чи то ніжні і вразливі стебельця овочевої та квіткової розсади, вона кожного разу ніби zvezdyпроростає в цю саму землю, зливається з нею, сама перетворюється на квітку і набирається від землі нових сил, щоб мати змогу знову й знову розквітати і надихати своєю силою і енергією усіх оточуючих її людей.

І саме тут, на цьому вузькому шматку землі, жінка має, за її власними висловами – особистий шматочок зіркового неба, в який дивним чином вмістилась Мала і Велика Ведмедиці, і Полярна Зірка, і Сузір’я Дракона, і Пояс Оріона, і весь Чумацький Шлях.

"Ранкова кава": гість Ольга Лук'янова [Фото+Відео]

А ще там є її персональні маршрути міжнародних авіаліній, що в нічній темряві таємничо підморгують саме їй вогниками невидимих величезних літаків.

А ще саме над її місцем сили кожного року батьки-лелеки навчають літати своїх пташенят. Саме на її грядці полуниці проживає чудовий струнний оркестр цвіркунів, які персонально для неї кожного вечора дають концерти.

А трошки далі, за кілька сот метрів, де кінчаються городи і земля різко спускається до долини, де в закоханих обіймах зливаються гордовита Горинь і її маленька копія – стрімка і вертлява річечка Замчисько, а від весняних паводків залишаюaistться невеличкі калюжки і озерця, вона частенько всідається на край спуску, милується заходом сонця, а тисячі жабисьок чимдуху стараючись одна перед іншою, дають їй одній неймовірний жаб'ячий концерт.

Тисячі співаків і один, але дуже вдячний слухач. Один, бо ймовірно, тільки вона одна навкруги сприймає це як диво, а решта людей навіть не вирізняє ці звуки з навколишнього гамору.

А ще саме їй співають вдосвіта пташки у вікно. А ще саме їй віддає свій п’янкий аромат матіола і духм’яний тютюн. Бо вона любить, коли усі в хаті поснуть, ходити босими ногами по нічній росі, прислухаючись, придивляючись і принюхуючись до нічних чудес, які відбуваються непомітно для інших під блиском літнього яскравого місяця.

Навесні і влітку на землі дуже багато роботи, можна робити від світанку до темряви, а роботи менше не стає. Добре, коли ти живеш на землі, будь-якого дня можна приділити роботі годинку-другу і зробити все без зайвого надриву рук і спини.

Але якщо живеш в місті і цілий тиждень працюєш – то кожні вихідні перетворюються на екстрим. Як за обмежену кількість часу зробити стільки роботи, скільки за цю кількість часу і людських можливостей зробити просто не можливо?

От і лишається тільки вночі при місячному сяйві насолоджуватись плодами своєї тяжкої і нескінченної денної праці.

Також на дачу інколи приїзджають Оленина свекруха з свекром, рятуючись від міського шуму та пилюки, від незручних і невгамовних сусідів з верхнього поверху, які нібито не дають спокою, хоча вже помінялось троє пожильців у квартирі вище, а спокою все немає.

А ще чоловікові батьки таким чином економлять свій бюджет. Майже усю весну і осінь живуть на дачі сина з невісткою, а влітку, коли онуки на канікулах – у дочки і зятя, які мешкають у власному будинку в іншому місті. Лічильники на комунальні послуги не працюють в цей час, продукти на городі є. Чом би і не скористатись можливістю.

Але різні покоління однієї сім’ї намагаються не часто перетинатись усі разом на дачі. Хатка маленька, та й господиня Олена має дуже незручний, на думку свекрухи, характер – пряма і відверта, вперта і категорична. Невістка непоступлива і з нею майже неможливо знайти спільну мову.

Цього травневого дня три покоління зібрались разом. Роботи назбиралось, як завжди багато, і Олена одразу включилась у справи. Чоловік мав свої завдання, діти свої, чоловікові батьки робили теж щось своє.

Прийшов час готувати обід і Олена пішла до сусідки, що живе через дорогу по молоко і яйця. Її пес Фунтик ув’язався за хазяйкою.

А треба зауважити, що цей самий Фунтик – собака вертлявий, стрибучий, непосидючий і безпосередній. Безпородний підліток, попадаючи з міської квартири на волю, відчуваючи кротів десь глибоко під землею, цілими днями риє ями на квітниках, де Олена щойно посадила чи посіяла квіти, та на доріжках, де хтось з членів родини весь час провалюється, не очікуючи пастки.

А ще цей шкідник може поганяти сусідських курей не тілько з свого городу, а й прямо в їхньому курнику. А ще – піймати сусідського індика і розпластати його по землі, з переможним виглядом збираючись перегризти йому горло. Декілька разів приходилось з неабияким зусиллям відбивати переляканих птиць від невгамовного Фунтика, що, мабуть, уявляв себе мисливською собакою.

Одного разу подібна ситуація сталася на очах хазяїна індиків – сусіда Васильовича, що живе поряд. Все закінчилось щасливо, але, з виразу сусідового обличчя стало зрозуміло, що Фунтик-таки ризикує наступного разу попасти в позицію не мисливця, а здобичі, і тоді своїми ногами Васильович, мабуть, розпластає його самого.

Але як це поясниш дурному собачому підлітку, який нашкодивши, дивиться щирим і невинним поглядом в очі хазяйці, мовляв, а що я зробив, я – не я, я – хороший і дуже тебе люблю, що він сам собі такими вчинками риє яму?

Отже, заходить Олена в двір до сусідки і стукає в двері. Сусідка Тетяна Миколаївна, привітна старша жінка виходить, наливає молоко, пакує яйця, жінки гомонять про своє, сусідський собака гавкає, квочка з курчатами походжає по двору, Фунтик крутиться наколо, то тут, то там.

- Він щось поніс у зубах, - раптом говорить Миколаївна і вказує на Фунтика, що пробіг повз них.

- Та ні, - каже Олена, - нібито нічого немає. То він бавиться.

Жінка дякує за продукти і вертається додому. Прийшовши, заходилася клопотати на кухні з обідом.

Минуло кількісь часу і свекруха Олени Галина Олексіївна раптом гукає:

- Олено, йди подивись, що цей гад наробив!

Жінка швидко виходить з кухні і бачить, як свекруха щосили намагається розчепити собаці щелепи, а він упирається з усіх чотирьох лап.

Нарешті, Олексіївна перемогла, і в її руках опинився якась сіра грудочка.

- Таки курча, - тільки й видохнула Олена.

- Воно зараз здохне, - сказала Олексіївна, - він його прикусив.

- Та й не диво, скільки часу пройшло, а він його все у зубах носив, тут хто хоч здохне, - зажурилась Олена.

Вона спробувала поставити курча на ноги, та воно заточилось на бік і впало. Одне око не відкривалось і взагалі, це зовсім недавно вилуплене пташеня, вкрите рідким, слабеньким сірим пушком, мало вигляд такий, що не вселяв надії. Курча пискнуло кілька разів і замовкло.

- Додуши вже його, - раптом почула пораду від свекрухи Олена.

- Як це, додуши ? - не зрозуміла жінка.

- Додуши, бо як сусідка почує, що воно пищить з нашого двору – прокляне і будемо мати проблеми.

- Чекайте, якщо воно помре – так ми їй про це скажемо прямо. Чого ж брехати? Спитаємо, як компенсувати. Вона або простить, або назве ціну. Та й по тому. Ну скільки може коштувати курча? Авжеж не дорожче курки.

- Ти що, здуріла, признаватись? Буде купа прокльонів і проблем.

- Та чому? – ніяк не могла збагнути Олена. – Якщо по-людськи все пояснити? Що ж тут такого? Буденна справа. Усі нормальні люди навколо, усе можна нормально вияснити. І брехати не прийдеться.

З сусідами треба по-людськи жити. В цій хаті сусіди дуже славні, завжди гарно спілкуються. Як нас немає – за хатою приглядають. Я Миколаївні весною руку від опіків вилікувала. Вона мені минулої осені багато розсади квітів принесла просто так, по-сусідськи. А могла би викинути, якщо їй не потрібно. Але ж ні, не пошкодувала і не полінувалась. Ні, брехати не буду. І додушувати теж. Як помре – піду вибачатись.

- Дурна ти і вперта, - знизала плечима свекруха. – Не знаєшь, як проклинають у селі. У мене купа таких випадків була, я знаю. З сусідами не можна домовлятись. Треба все робити нишком – і все. Якщо у нас так бувало з сусідськими курьми чи індиками – то ми в сараї тихенько дорізали – і в суп. І щоб ніхто не бачив.

- Ну, це – ваша справа, і ваша совість. – відповіла невістка. - За що ж їм мене проклинати? Я чесно визнаю і сплачу компенсацію, якщо вони забажають. Тим більше, що Миколаївна бачила, як Фунтик щось поніс у зубах. Це я не вгледіла. А якщо ввечері курчат перерахує – тут і думати не буде на кого іншого. От тоді ми – брехуни і непорядні люди. І тоді про нас можна буде говорити усілякі неприємності. І це буде справедливо.

Олена узяла прозоре пластикове відерце, поклала жмутик трави на дно і обережно вмостила у гніздечко пташеня. Перед дзьобом покришила крихти хліба. Курча лежало тихенько, закривши очі і ледь помітно дихало.

- Як Бог дасть – так і буде, оклигуй, маленьке. - промовила Олена і продовжила поратись з обідом.

Пройшло ще скількісь часу, вона зазирнула у відерце. Курча відлежалось і почало відкривати обидва ока. Олена обережно поставила його на ніжки і воно кволенько, але змогло пересуватись.

- Що, живе? – через плече зазирнула Галина Олексіївна.

- Та ніби відходить потрошку. – відповіла Олена.

- То ти віднеси і потихеньку підкинь його сусідам у двір. – знову порадила свекруха.

- Як ви собі це уявляєте? – не витримала невістка. – Як злодій? Тихцем-нихцем, пригинаючись і ховаючись? Що за маячня? Це ж всього-навсього курча. Стосунки з людьми, особливо з сусідами – незрівняно дорожчі. Я піду і скажу все, як є. Відкрито і правдиво. А от якщо після цього Миколаївна буде мене, як ви передбачаєте, сварити і проклинати – то це вже її справа і її гріхи.

- Роби, як знаєш. – знову знизавши плечима, відвернулась свекруха.

Олена взяла в руки відерце і пішла до сусідів. На душі було дуже тоскно і неприємно, ніби туди плеснули відро помиїв. Але жінка відкинула емоції і рішуче відкрила хвіртку.

Квочка з курчатами якраз прогулювалась біля воріт, але забачивши чужу людину, поспішно почала відводити діточок у глиб двору.

Олена обережно вийняла пташеня з відерця і поставила його на лапки. Курча злегка похитнулось, хвильку постояло і неквапливо рушило в сторону квочки, що віддалялась зі своїм виводком.

- Біжи до матусі і будь здоровий, - побажала йому у слід Олена і зібралась вертатись додому.

- Агов, Олено, відійди, - раптом почула вона голос Миколаївни.

Озирнувшись, жінка побачила, що сусідка жене по вулиці корову, яку пригнали з пасовища.

- Нічого страшного, - засміялась Олена. – Ми з вашою Зіркою дружимо. Минулого літа вона до нас у двір в гості заходила. Мабуть, у нас трава смачніша, ніж на лузі. А ми й не проганяли, бо дуже вже мої діти її молочко полюбляють.

- А ти чого приходила? – запитала сусідка, побачивши в руках Олени пластикове відерце.

- Бо ви виявились праві. Фунтик-таки піймав ваше курча. Так я його назад принесла.

- Ну то й добре, - тільки й посміхнулась у відповідь сусідка. – Тобі коли молочка залишити, ввечері, чи вже зранку?

- Краще зранку. На сьогодні вистачить, а вранці буде свіженьке. Я малого пришлю, як проснеться.

Почуття помиїв зниклоmargaritki з душі миттєво. Олена зайшла до себе в двір. Затрималась біля перших квітників. З любов’ю оглянула молоді паростки садової ромашки, соняшників, календули, енотери. Гарно прийнялись конвалії, черемша і декоративна цибулька, яку вона посадила щойно навесні.

Жінка нахилилась, і вирвала кілька бур’янів, що за тиждень від її минулого приїзду вже стигли вирости серед квітів. Скоро зацвіте бузок, он маргаритки як буяють чудово, барвінок гарно розрісся.

Це - її місце під сонцем. Це - її місце сили. Саме тут вона оживає і надихається. Це - її чудовий світ, сповнений квітами, зірками, звуками і ароматами. А по сусідству живуть чудові люди.

Це її прекрасний світ.

І ніяких помиїв.....

Блоги на OGO.ua. Ольга Лук'янова
Коментарі:




Останні новини


Новини партнерів