Ми у Facebook
05.08.2015, 09:30

Журналістка провела день з мером Рівного [ЧАСТИНА 1] [+Фото]

До початку передвиборної кампанії на посаду міського голови залишились лічені тижні. Потенційні кандидати різні, їх багато і попереду у них запекла боротьба за мерське крісло. Журналістка порталу ogo.ua вирішила на подивитися чим це “крісло” так приваблює рівнян,і як мер проводить свій робочий день.
Робочий день Володимира Хомка розпочинається о 8 ранку. В приймальні людно з самого ранку — працівники міськвиконкому та звичайні рівняни чекають своєї черги, щоб переговорити з мером.

Заходжу в кабінет міського голови: він якраз ознайомлюється зі зверненнями та запитами, що надійшли в міську управу. Його стіл завалений папками з паперами.

— Це за скільки часу запити? — цікавлюся.
— За цю добу.
— А скільки їх тут?
— Якось не рахував ніколи. Це щодня стільки. Як показує практика: чим гірша ситуація в державі, тим більше паперів надходить. Ось почитайте, на що доводиться відповідати, — простягає мені кілька запитів.

Читаю скаргу жінки, яка жаліється, що її переслідує влада з часів Кучми, що її намагаються знищити, вбити-отруїти.... У всіх подробицях це все розписано на кількох аркушах. По стилю написання видно, що жінка не в собі.

— І багато таких буває?
— Повно. Але я не можу проігнорувати людину по причині, що вона неадекватна. Ось приходить часом до мене жіночка: така інтелігентна з виду, гарно вдіта, гарно говорить... І все ніби добре, але вона скаржиться: “До мене в квартиру щоночі через розетку залазить міліціонер. Прийміть міри.” Ну я їй кажу, щоб в міліцію зверталася, раз міліціонер залазить. То вона не хоче. Каже, що там всі з ним за одно і покривають. То я їй мушу відписуватись. Пишу: “Взяли до уваги, розберемся”. Ну а що робити? А ще одна приходила постійно і просила, щоб я їй броньовані двері поставив. Бо як тільки вона виходить в магазин, до неї в хату хтось влазить і рве її одяг. То вона ще й приносила мені свої сукні порвані, носки-труси... Є такі, яких інопланетяни постійно викрадають...
— Я їх знаю, вони і в міліцію скаржаться на інопланетян:) А взагалі з якими скаргами найчастіше звертаються?
— Та з різними. Найчастіше на сусідів. Наприклад, що їх затоплюють чи шумлять постійно. Або от маємо таку сім'ю, яка на подвір'ї в себе мастіфів вирощує. Мабуть, прибутковий бізнес. Але це ж купа собак! Уявіть, як людям поруч жити, коли ті собаки постійно гавкають? А законних методів впливу на них нема. Тримати вдома собак не заборонено. З котами такі ж ситуації: коли тримають по 10-15 котів в квартирах. Можна, звісно, виселити з квартири власника, але це дуже важко. Для цього треба признати людину недієздатною. Часто звертаються з такими проблемами, до яких міська влада взагалі немає відношення. От погорільці, наприклад. Ми не зобов'язані їм допомагати. Для таких випадків у них повинна бути страховка, як закордоном. А у нас нема. Хоча ми намагаємось якось допомогти, виносимо на сесії відповідні питання. На щастя, їх небагато. На лікування просять виділити грошей. То розглядаємо кожен такий випадок окремо.

Поки мер підписує звернення, до нього постійно заходять відвідувачі. Жителі одного з будинків просять встановити лічильник тепла.

— Звичайно, з лічильником допоможемо, — консультує мешканців багатоповерхівки. — За програмою 50 на 50. Частину коштів сплачують жителі будинку, частину — виділяємо ми.

Володимир Хомко бере прохання “на олівець” і дає завдання підлеглим прослідкувати за процесом.

— А то були в мене такі випадки, коли приходили жителі будинку, просили щось відремонтувати. Я домовлявся щоб їм все безкоштовно зробили, а вони тим часом збирали з людей гроші нібито на ремонт, — розповідає мер. — Тому треба, щоб майстер проходився по квартирах і оголошував людям, що не потрібно здавати кошти.

Ще один чоловік просить відремонтувати якусь бляху в будинку. Мовляв, переживає, що бляха впаде. Міський голова просить своїх працівників перевірити, яка там ситуація. Йому доповідають, що бляха знаходиться над вікном того мешканця, що просить про ремонт.

— Ну то хай сам і ремонтує, якщо над його вікном, — відповідає мер. — Так, якось одна рівнянка до мене прийшла і хотіла, щоб я їй відремонтував балкон. А чого не диван? Вона продавала квартиру і хотіла продати дорожче з відремонтованим балконом. Наші люди чогось ніяк не зрозуміють, що вони самі відповідають за свої будинки. От, наприклад, людина з приватного сектору Басового кута чогось не приходить до мене, бо у неї дах тече. Та людина десь головою розуміє, що то її будинок і її дах. А з багатоповерхівок постійно. Так, розприватизовуйте квартиру, і ми вам будемо ремонтувати не тільки балкон, а й кімнати. Але ж ніхто не розприватизорвує, правда?
— А що у нас в місті ще є квартири, які не приватизовані? —здивовано перепитую.
— Є трохи. Ми їх відсуджуєм і віддаєм сиротам.
— А чого відсуджуєте?
— От вмерла людина, родичів немає. То квартиру можна забрати у власність міста через суд. Звичайно, ті квартири в жахливому стані, потребують ремонту. Ну самі знаєте, які це люди там проживають, якщо навіть квартиру не приватизували... Але з цим теж всяке буває. Не так давно була історія: жінка жила з чоловіком громадянським шлюбом у квартирі чоловіка, вже обоє померли. А потім появилася сестра тої співмешканки і почала заявляти свої права на цю квартиру. Ну це смішно... О, дивіться, знов корейці, — показує один з запитів. — Ви ж знаєте ситуацію з корейцями?
— Ага. „Єдиний електронний квиток»...
— Вони ж хочуть створити акціонерне товариство. А ми маємо закласти своє тролейбусне управління за їхній бізнес. То з таким успіхом ми своїх тролейбусів уже за півроку не побачимо. Але у мене договір там так прописаний, що мене ніяк не обведеш. І ось вони знов пишуть, що переносять поїздку до Рівного. Це вже третій раз. Якби вони хотіли, щось тут робити, то уже б приїхали.

В процесі розмови з цікавістю розглядаю кабінет. Звертаю увагу на те, що ніде немає портрета Президента.

— У вас Порошенко не висить. Янукович теж не висів?
— У мене ніхто ніколи не висів. От принципово. Крім того, я ніколи не був ні в якій партії. В водоканалі Шевченко тільки висів. Здається, і досі там є.

— І дверей в шафі у вас нема...(у багатьох чиновників в кабінетах є шафа, у якій знаходяться двері в іншу кімнату — так звану “кімнату відпочинку для гостей”, - авт.)
— Дверей в шафі? ))) Двері є, просто не в шафі. Ось, — вказує на двері. — Ходіть покажу.

Заходимо в кімнатку: акуратно обставлена , диван, журнальний столик.

— І звідси зразу вихід в зал засідань виконкому.

Прийшла жінка з Українського товариства сліпих. Просила, щоб перевізники брали до уваги посвідчення людей з товариства і перевозили їх на пільгових умовах. Каже: в інших областях ці посвідчення дійсні.

— Вони будуть безкоштовно вас возити, коли ми будемо їм це відшкодовувати, —  пояснює мер. —  Залишайте звернення.

Потім зайшли люди, що проживають в новому будинку, просять дозволу, щоб зробити стоянку. Володимир Хомко обіцяє надати дозвіл.

— Хай буде там стоянка, чого земля має простоювати? Взагалі, мене найбільше дивують ситуації, коли люди заселяються в новий будинок і не створюють ОСББ, а залежать від ЖЕКів. Для чого платити ЖЕКу? Будинок ж новий, що там ремонтувати? Зараз багато нових районів, будинків. А я з свого дитинства ще пам’ятаю, коли межі міста були тут —  трохи вище по Соборній…Потім уже приєдналися території.
— До речі, кілька років тому велася якась мова, щоб навколишні села приєднати до міста…
—  Мова про це і зараз ведеться. Просто сільські голови не хочуть приєднуватися. Ви ж розумієте, що йдеться про землю. Вони не хочуть віддавати землю. Але у них на території є стратегічні об’єкти, які важливі для міста.

Близько 12 години до нас приєднується Олександр Джигирей з інформаційно-аналітичного відділу: збираємось на об’їзд об'єктів. Перед тим заходжу в кабінет Олександра.

— Ти глянь скільки в мене паперів, — показує ще більшу купу запитів, ніж була у мера, розкладену по столах. — Це тут запити не тільки журналістів, а всіх, хто їх надсилає. Оце я розгрібаю. Будинки, під’їзди, тротуари, якісь пісочниці…
— Прикольно. Зате ти вкурсі всіх проблем міста… О, які тобі «дифірамби» співають, — натрапляю на лист-подяку.
— Правильно, бо я не хамлю людям. Ввічливо зі всіма спілкуюся. І коли допомагаю їм у чомусь, то завжди цікавлюся чи зробили те, що вони просили. А то буває, що комунальники сказали, що все готово, а насправді нічого не зроблено. Почекай, мені ще треба в ЖЕК передзвонити.

Саша дзвонить в ЖЕК, проте на іншому кінці дроту ніхто не відповідає.

— Ну ти бачиш… От скажи, як до них можуть люди додзвонитися, коли я тут не можу!

Спускаємось на вулицю, сідаємо в службовий автомобіль до мера і їдемо по об’єктах.
Заїжджаємо в приміщення Українського товариства сліпих поблизу органного залу. Володимир Хомко швиденько оглядає ремонт в середині. Виходимо на вулицю.

— А ви знаєте, що це за будинок? — запитує, вказуючи на хатку навпроти.
— Ні, — зізнаємся з Сашою.
— Тут колись була електростанція. Ще за царя тут жила сім'я, у якої цей будинок викупили за великі гроші. Люди тримали кошти в банку, а потім сталася революція і всі гроші пропали. І до кінця життя потім та родина бідувала...
— Ого. Я й не знала такого!
— Я теж не знав, поки передачу не подивився, — посміхається мер.

Їдемо далі — в парк Шевченка. Там ремонтують будинок культури, туалети, піцерію, кладуть бруківку.








— Оці будинки теж приведемо до ладу, щоб не псували вигляд — вказує на багатоповерхівки, розташовані поруч з будинком культури.
— Класно. Цим людям навіть не доведеться ходити до вас і просити про ремонти...
— Їм історично пощастило! — пояснює Олександр Джигирей.

Продовжуємо “екскурсію” містом. На черзі — мікрорайон Північний.

— Як часто ви робите такі об’їзди?
— Та майже щодня, якщо не їду у відрядження. Треба слідкувати, що де робиться.
— У нас практично «ручне» управління, треба кожному особисто давати вказівки, — додає Саша.
— Взагалі містом можна керувати по-різному. Рівне маленьке. Я запросто можу щодня об’їхати всі райони. А в Костополі, наприклад, так взагалі пішки можна обійти. А от у Львові чи Києві уже так не вийде. Там треба мати потужну команду, якій повністю довіряєш.

Їздимо по дворах на Дундича. Там кладуть асфальт в дворах. Виходимо з машини. Робочі на наш приїзд не реагують взагалі.

— Робітники навіть не зреагували, що ви приїхали. А де “шухер”, здивування хоча б? То ж мер приїхав.
— Та вони вже звикли мене тут бачити.
— Вчора в одному дворі робочий підбіг, — додає водій, — скинув брудну рукавицю. Каже: “Ну мушу з мером привітатися!”

Їдемо до Колоденки. Мешканці новобудов зібралися, щоб попросити зробити їм дорогу.

— Взагалі наших людей переважно дратує не те, що дорога у них не зроблена, як “А чого у сусідів зробили?!”. Ну в мене ж є план. Я не можу всім одночасно з неба асфальт покласти.



Оглянули район новобудов, мер сказав яку частину може зробити, запропонував людям вибрати старшого і прийти до нього на прийом.

Наступний об'єкт — колишній притулок для дітей на Кутузова. Зараз там проходить капітальний ремонт, щоб відкрити дитячий садок.

Уже з першого вересня новий садочок буде готовий прийняти першу групу дошкільнят.

Ближче до обіду їдемо в лікарню на Мірющенка.

— Головний лікар стоматології захворів, треба провідати, — пояснює Володимир Хомко.

По дорозі мер дає різні вказівки Олександру Джигирею, він постійно кудись дзвонить, вирішує різні питання.

— Я так бачу, що ти практично особистий помічник, а не прес-секретар..

— Так склалося, що я мушу займатися не лише співпрацею зі ЗМІ, а й непрацюючими ліфтами, бродячими псами, політичними інтригами, концертами, дитячими майданчиками, світлофорами, асфальтуванням, лічильниками тепла, землею для учасників АТО і т.д. Насправді робота не важка, але її дуже і дуже багато. Крім того всього, я щодня роздруковую меру звернення, які надходять на його персональний сайт. Щодня їх близько 50. Якщо пропустити один день – завтра їх буде 100, а післязавтра – 150. Вдень отак їздимо всюди, то зустрічі якісь, то ефіри чи записи на телебаченні чи радіо. А ввечері, коли всі нормальні люди йдуть додому, я тільки починаю розгрібати папери. Якщо не даси раду звечора – завтра буде „завал”. І так щодня. Так само й вихідні. Якщо у місті в суботу чи неділю якісь масові заходи – у нас це автоматично робочий день. Крім того, чогось так повелося, що якщо у когось в підвалі завелись блохи або забилась каналізація – люди автоматично телефонують до мене. Це може бути ранок або пізній вечір неділі. Я не знаю звідки в людей мій номер. Нещодавно о першій ночі зателефонував чоловік з проспекту Миру, 19 і сказав, що йому заважає музика в ресторані „Париж”.
Раніше я злився і пояснював, що я не комунальник. А зараз роблю глибокий вдих, беру роздруківку телефонних номерів (тепер я з цим списком сплю) і дуже терпляче розтовкмачую людям куди телефонувати і що робити, щоб був результат. Бо в них біда і вони чекають на позитивне вирішення питання… Потім контролюю, щоб людям дійсно допомогли і тоді вже ставлю крапку в питанні. Це я розповів лише про прес-службу. А тепер уяви, яка щодня „квадратна” голова в мера. Зайнятість шалена, графік змінюється щохвилини, зосередитись на чомусь одному неможливо, вихідних часто-густо немає.

— Гляньте на цей світлофор, — Хомко вказує на світлофор на повороті до лікарні на Мірющенка. — Звичайно тут машини на червоне світло їдуть. Тут світлофора за деревами не видно. Треба дати негайно вказівку позрізати гілки, бо ще аварія, не дай Бог.

Мер йде провідувати хворого, а ми з Олександром на обід. Домовляємся зустрітися в мерії о 14:00.

Журналістка провела день з мером Рівного [ЧАСТИНА 2]





На правах реклами