Історія одного кіборга з Рівного

До війни рівнянин Федір Мисюра був звичайним державним службовцем. Коли прийшла повістка з військкомату, він міг спокійно відкупитись, але свідомо не став цього робити. Прийняв рішення пройти військову службу. Федір став бійцем 9 роти 3 батальйону 80 бригади. А далі… далі було багато боїв, аж доки їхню бригаду не перевели в сектор Донецького аеропорту.

Але право називатись “кіборгом” Федір отримав навіть не за це. Хірурги, які рятували життя Федора, й досі пам’ятають той випадок. Вісім хвилин зупинки серця на операційному столі. Поранення, яке ледь не коштувало життя, і лише завдяки кваліфіковано наданій допомозі, коли хірург дніпропетровської лікарні власноруч в прямому сенсі слова зробив прямий масаж серця і примусив серце бійця забитись знову.



Зараз минуле вже позаду. Звісно, для здоров’я безліч операцій не минула просто так, але Федір не втрачає оптимізму, працює, ділиться своїми спогадами. Більше того – планує повернутись до свого улюбленого хобі, яким займався ще до війни, – парашутного спорту…

– Як ви зараз себе почуваєте? Чи повністю реабілітувались після всіх операцій?

– Все одно дає про себе знати. Не можеш довго лежати на боці, все одно щось починає боліти, піднімеш щось важче – дуже часто болить. (Федору під час операції видалили частину легені, частину селезінки і частину печінки, - прим. ред.)

– Крім того, що були державним службовцем, ви були ще й парашутистом? Скільки у вас на даний момент стрибків?

– Так, правда. Зараз на рахунку 215 стрибків. Я вже дійшов до рівня wingsuit. Мене цей напрямок найбільше приваблював. (Wingsuit (Вингсьют) – костюм-крило з тканини. Польоти в вингсьюті – це різновид стрибків з парашутом).

– А взагалі плануєте продовжувати?

– Бажання дуже велике, але не знаю, чи дозволять лікарі. Я все ж таки сподіваюсь, що обов’язково буду. І то в цьому році. Минулого року був наSkydive в Дубаї, самі розумієте що це означає для парашутиста. Лікарі кажуть, що не можна, але прошу їх: не забирайте останню радість в тому житті. Це та радість, яка дає сили жити.

– Давайте повернемось до аеропорту. Що саме ви пам’ятаєте з самих боїв? До того як вас поранили?

– Приїхали ми в село Піски, заготовили собі дрова й вугілля, щоб було що з собою брати. Ми розділились на дві групи. Одна йшла по дрова – інша за вугіллям. Я пішов по вугілля. І тут якраз цікавий момент – тільки-но почали набирати – чую свист. Вибухнуло. Всі перезирнулись, ну нічого, нормально, вже звикли, головне, що далеко від нас. Ще один вибух – уже ближче. Всі попадали. Думаєм, нє, ну його в баню, давайте перечекаємо. Я прохожу біля будинку, а там десь на рівні грудей вікно, розміром так 50 на 70 см. Чую свист. Як я туди в то вікно залетів, просто не пам’ятаю. Але бибух я зустрів уже в будинку. Потім пробував вилазити з того вікна – я через нього не пролажу, пару разів пхався і не зміг вилізти, аж поки не знайшов інший вихід. Отакі можливості з’являються в екстремальних ситуаціях.

Побули ми в Пісках, приготувались. Добу побули, а потім 13-го січня нам повідомляють, що впала вежа. Там були поранені, й наші групи поїхали на вишку. Тоді всі повернулися живими, і тільки одній машині пробили радіатор, пішла велика пара від неї. Може, сепари подумали, що її підбили, то вже більше не обстрілювали нас. Далі вже в складі 93-ї ми завантажились і поїхали в аеропорт.

Міського голову Рівного попросили назвати одну з вулиць міста на честь загиблого у зоні АТО

І ще такий момент був. Дивлюсь – в машині стоїть 50-літрова бочка з бензином. Ну, думаю, все, якщо зараз попадуть – навіть по ДНК не розпізнають. Ми як їхали, то були позитивно настроєні. Кругом темрява, кидає вправо-вліво, тільки час від часу щось бздинькає поруч, попадає по кузову. Приїхали туди, вигрузились, дивлюсь на ті рукави, а вони всі скриплячі такі, думаю: мама дорога, де я є, куда я попав…. Повертаюся в термінал – а там темрява, всередині обстрілюється і таке ехо, ну просто капець. Ноги аж підкосились, присів. Але нічого, посидів, заспокоївся, зібрався з духом, так ніч і перебули. А зранку вже пішли на перші виходи. 14-го числа по нас постійно працювало два танчики. От так вистрелить БК, поїде, зарядиться і знов. А в перервах була так, розвідка боєм. Із супротивниками ми навіть чули один одного і перегукувались. Вони ж були – одні над нами, а одні в підвалі, під нами. От тим, що в підвалі, ми то гранату закинемо, то ще якийсь “подарунок”.

Щоб ви мали уяву, що таке термінал – це велика будівля із бетонних колон, а стіни там гіпсокартоні. Воно реально все прострілювалось. Там лише за тими колонами і можна було сховатись, або за барикадами, та ще й темно весь час. Ти взагалі не бачиш, в кого конкретно ти стріляєш. Бачиш тільки, з якого сектора ведеться вогонь, туди і запускаєш. Там не так, як у Другій світовій війні, коли бачиш супротивника стінка на стінку. Як розказувала бригада перед тим, яка перед нами була, то хвалились, як стріляли, як сепарів підкидає в різні сторони. Я тоді їм вірив. Але після того, як виїхав в аеропорт, на перекурі згадав собі їх розповіді, то думаю: да, пацани, балаболи ви... Зовсім тут все не так…



А вже 15-го числа почався штурм. Без танків, піхота і крупнокаліберні. У той момент уже й на дах зайшли, почалися такі серйозні ближні бої.

– Тоді ж вас і поранили?

– Так. Пам’ятаю, ще якоїсь кашки нагріли. Плиточка газова, ще так кльово поїв. І тоді почав працювати по нас УТЕС. Мене тоді попросили зарядити кулемет, піти “полякати” їх. Тільки зарядив, тільки підняв – і зразу шльопнуло. Але куля попала під пластину бронежилета і тіло, дуже рідкісне попадання.

Далі мені надавали домедичну допомогу. Гемапневматорекс зупинили правильно. А всі решта органів оглядали вже інші лікарі. Мене в лікарню завезли у крайні хвилини. Ще там плюс-мінус пару хвилин – і вже було би все. Лікарі вже коли почали вскривать на операції, зупинили кровотечу. Провели першу операцію, причому дуже професійно. А вже на другій кровотеча почалася знов. Вони мене вскрили й почали її зупиняти, а у мене в той момент сталася зупинка серця на 8 хвилин. І всі ті вісім хвилин, поки я лежав вскритий, лікар качав руками кров з серця, щоб вона надходила в мозок. Я, до речі, нещодавно з тим лікарем говорив, якраз дзвонив йому на річницю, вітав з Новим роком. Він сказав, що мене досі всі пам’ятають, такий випадок не забувають. Самі лікарі в той момент, я думаю, не знали, що вони зробили, випадок справді унікальний. Та й треба сказати, що професіонали там, у Дніпропетровську, на вищому рівні. І знаєте, що мене тоді вразило? Працюють, ні на що не очікуючи, прийшла людина – їй треба зробити операцію, і без проблем... А в нас, от зараз чую, приходить в лікарню – доки не принесеш енну суму – тобі навіть апендицит не виріжуть. І це мене вбиває. І воно так не може, і не має бути. Хіба це нормально?!

Ще пам’ятаю випадок, уже не знаю, між якою операцією, але прокидаюсь і кричу “пустіть, там підмогу хлопцям потрібно”, а мене тримають. Ніяк підсвідомість тих боїв відпустити не могла.

– Які нагороди ви отримали?

– Орден за мужність третього ступеня, нагрудний знак медаль за оборону Донецького аеропорту, медаль УПЦ за жертовницьку любов до України, пам’ятну медаль 122-го батальйону 81-ї бригади і нагрудний знак учасника АТО. Найбільша нагорода – це Орден за мужність, завдяки якому отримуєш 30% до пенсії, як особлива заслуга перед державою. Суто бойовий орден, який можна отримати виключно за власні бойові заслуги. У результаті тих всіх обстежень встановили другу групу інвалідності.

Я тепер інвалід війни другої групи… І голова обласної адміністрації після того, як мене звільнили з армії, запропонував мені посаду начальника управління інфраструктури промисловості облдержадміністрації Рівненської ОДА. А до того попередніх керівників звільняли за хабарництво. Тому хоч щось позитивне, таки є – замінили учасником АТО. Але скажу чесно, як є – для такої посади така заробітна плата – це соромно для нашої держави. Начальник управління отримує 3000 грн. Добре, що я ще хоч маю пенсію, то ще маю можливість витягувати. Але це є дуже мало. Бо, по-перше, це зона відповідальності, по-друге, дуже велика спокуса при такій посаді отримувати таку зарплату, коли кругом пропонують хабарі. Це має мінятись, на державному рівні. Бо не може чиновник мати зарплату меншу, ніж водій маршрутки, і при тому бути чесним і не брати хабарі.

Рівненський лікар очікує на зустріч із Надією Савченко

Ще один позитив, який можу відзначити. Після того, як вийшла постанова Кабінету Міністрів про забезпечення інвалідів першої та другої групи, я перед Новим роком отримав трикімнатну квартиру від держави. Чесно, аж досі не віриться, що справді моя. І так я з гордістю можу сказати в очі перед кожним українцем – я ніде не вкрав, ні в кого не забрав, чесно отримав за свої заслуги.

– А як ви зараз оцінюєте ситуацію, яка склалась в країні? Ваші думки про цю війну і її наслідки.

– Ви знаєте, бачу, дарма ми воювали. Бо те, що зараз робиться в країні, це повний бред. Чесно, я порядно думав, що людей щось змінить. Що йде в країні війна, що треба якось жити чесно, нормально… Але цього немає. Таке враження, що гроші псують людей, ціни шалені. Стільки неправди бачиш, що то просто жах. Я особисто зневірився. Я тричі ходив в військкомат, щоб мене забрали… Я так любив цю країну, а тепер починаю її ненавидіти. Я не знаю, що в нас не так.. Діє принцип “всі крадуть, а я що, не можу?” І тому одні крадуть, а інші кришують. Не знаю, неправильно воно якось, так бути не повинно.
Від себе можна лише побажати, щоб у нашій країні справді почались позитивні зміни, які не змусять героїв думати, що все було дарма… А Федору побажати можна лише здоров’я і повернення до парашутного спорту.



Джерело: alternation.com.ua