Миколу Мельниченка батьки виховували на правді

Сполучені Штати забезпечують йому надійну схованку. Але ми знаємо: душа рветься сюди, в Україну! Душу твою, пане Миколо, заспокоїти наразі не можемо. В Україні, коли ти не з власної волі змушений був емігрувати за океан, жили погано; нині стало ще гірше. Днями побував у твоїх рідних Крячках, що у Васильківському районі на Київщині. Асфальтівка, яка ділить село навпіл, — це всі блага цивілізації. Природний газ до осель так і не підвели (ще раніше село віднесли до розряду неперспективних). Тож доводиться користуватися тільки газом з балонів. Багато хат осунулося, присіло на фундамент. Грошей навіть на їх сякий-такий ремонт немає. Отож живуть люди в безнадії — ні роботи, ні грошей. Як за Шевченком: село неначе почорніло, неначе люди подуріли. А поряд, при в'їзді в Крячки, вивершуються котеджі нових українців. Вони не поспішають підставити плече тим, хто тут народився, від важкої праці натирає мозолі до крові. Соціальні контрасти вражають. Дачі нової буржуазії і твоє село Крячки — це як Сполучені Штати і Україна.
Хата твоєї бабусі згорбилась, ще більше вгрузла в землю; здається, від вітру ось-ось впаде на правий бік. Ти пам'ятаєш: їй випала нелегка доля — червоний півень пройшовся по хатині. Після пожежі твій батько як міг підлатав її, дах одягнув у руберойд. Зараз у ній, де ти проводив босоноге дитинство, утримують живність. Батько, пішовши на пенсію, µаздою біля землі став: турбот вистачає з ранку до вечора. Щоб приватизувати земельну ділянку в кілька десятків соток, п'ять років оббивав пороги чиновницьких кабінетів. А сусід, який займає високу посаду в столиці і має повні кишені "зелених", оформив документи за кілька днів. Отож справедливості не було і нема. При цій владі вже точно не буде. Чи добре ти вчинив? З розповіді батька зрозумів: інакше ти не міг. Бо виховувався тільки на правді, на чесності.
Послухаємо 63-річного Івана Мельниченка: "Вчився мій Микола лише на п'ятірки. Коли перейшов у старші класи, довелося у школу ходити аж у Калинівку (це кілька кілометрів від Крячок). Досі зберігаю його подяки, грамоти. Не тільки був здібним у навчанні, у роботі теж відзначався наполегливістю — не цурався ходити за худобою, город обробляти.
Професію військового обрав собі сам — закінчив Київське вище інженерно-радіотехнічне училище. Мав можливість влаштуватися у Василькові, на аеродромі (це неподалік нашого села), але не захотів. Через деякий час довідався: мій Микола потрапив на службу до президента. Казав, охороняє його. Нехай охороняє, мені що з того!? Привілеїв же ніяких! Лише пізніше, попоїздивши по світах-країнах, син у розмові зі мною відкрився: наш гарант дуже часто в чарку заглядає. Так я про це і без нього знав: у народі давно з цього приводу ведуться розмови".
Ми знаємо, пане Миколо: ти з тих, хто чужу біду сприймає як власну. Пам'ятаємо твої слова: "Батя, злидні скрізь, розруха кругом. Люди в сльозах, гірше, ніж на війні".
Коли наша держава при Кучмі почала котитися у прірву, ти проявив громадянську мужність.
Мільйони із нас зневірилися, втекли і продовжують втікати за кордон у пошуках благополуччя. Біженці з тавром раба. Але хіба втечеш від себе, від України!? А хто ж їй, неньці, підставить плече у найважчу годину? Хто ж колись небо прихилить до ваших могил, як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна!?
Іван Мельниченко: "Хіба ми чекали такої України? Прихватизація відбулася на користь купки олігархів. Невже заробили чесною працею мільйони доларів Пінчук, Медведчук і їм подібні? Більшість отримала дірку від бублика. Я ось вже тридцять років зводжу власний будинок поблизу Василькова, але досі його не завершив. Сподівався, що в ньому житиме і мій Микола. Який, між іншим, доклав до його спорудження багато сил: штукатурив, облицьовував плиткою стіни, підбивав стелю. Він, без похвальби, у мене майстер на всі руки. Але, очевидно, не доведеться йому жити у ньому. Дехто каже мені: повернеться ваш Микола з Америки національним героєм. Але якщо при новому президентові залишиться частина кучмівського оточення, то нехай краще не приїжджає! Ми ж із жінкою доживатимемо вік тут, на своїй землі. Хоча нам непереливки. Я отримую пенсію 140 гривень, Валентина Федорівна — 97 гривень. Цих грошей навіть на ліки не вистачає. У дружини цілий букет хвороб: серце болить, діабет. Сам також часто до лікарів звертаюся — погано бачу. Хвилюватися не можна, але хіба будеш спокійним?!"
Ми прощалися з Іваном Мельниченком, коли село пеленою накрили сутінки. Не полишала думка: чи матимуть неперспективні Крячки майбутнє? Зрештою, як і вся Україна. Все залежить від кожного з нас: чи прокинемося від летаргічного сну, чи не ховатимемося по національних квартирах.