Нездари і хапуги слідів не залишають

Чомусь мало хто задумується над тим, який кожний з нас залишає після себе слід, що доброго зробив іншим? Мабуть, якби потенційних нардепів, президентів цінували за зроблене на попередній роботі, то у вищих ешелонах влади було б менше горлохватів й нездар. Загальнодержавні інтереси складаються із безлічі справ у Радивилові, Дубні, Млинові, Рівному... у найвіддаленіших селах, навіть у кожній окремо взятій сім’ї. Вибори місцевих рад, голів населених пунктів поволі набирають вимогливіших форм, все менше базік, обіцяльників потрапляє у керівники. І тут доцільно пригадати недавнє минуле, щоб побачити, хто який слід залишив після себе, щоб відкинувши різні партійні нашарування, збагнути: ділові, трудолюбиві люди були завжди.
У Млинові і навколишніх селах всі жителі залюбки користуються “блакитним” паливом. Але не всі з них знають, що започатковано газифікацію ще на зламі 50-60 років минулого століття. У той час із Сибіру біля Млинова прокладали газопровід у Західну Європу. Тодішній керівник району порушив питання про відведення від магістрального міждержавного газопроводу хоча б відгалуження у бік Млинова, щоб у сприятливі часи легко було газифікувати район.
Якийсь чинуша з Москви, що опікувався газопроводом у Європу, на районній нараді різко розкритикував С.Новаковця, який, на його думку, недооцінює міжнародні економічні зв’язки. У той час, як навіть від електроліній, що нависають над колгоспними полями, у колгосп не можна відвести від міждержавної електролінії електрику, а тут про газ... Жах!
Поїхав чинуша, а С.Новаковець на свій страх і ризик добився, що той відвід від міждержавного газопроводу було напівлегально зроблено і законсервовано. А коли кращі часи настали, млинівчани скористалися починанням свого тодішнього керівника.
...За Радивиловом обабіч шосе, що веде до Львова, було болото. На стику 70-80 років тут відбулася нарада керівників міських і районних підприємств, організацій і установ.
— Завтра прибути сюди в чоботах і з лопатами, пригнати землерийну техніку — будемо осушувати, — поставив завдання керівник району М.По-хільченко.
— За чий рахунок? — поцікавився хтось із директорів.
— За свій — у бюджеті на осушення грошей немає, а якщо серйозно, то не тільки осушимо, а й побудуємо ставок на цьому місці.
На другий день у гумових чоботах, з лопатою першим на болото з’явився М.Похільченко. Були скарги того року у Москву на керівника району, приїжджали багаточисельні комісії, накладали на нього штрафи, оголошували догани за “самовольство”, зняття і поновлення на роботі... Помер Похільченко, а на околиці міста залишився слід — ставок і казкові будиночки санаторію, куди приїжджають поправляти здоров’я дітки не лише з району, а й з місць, що постраждали від наслідків Чорнобильської трагедії.
Зосталась у Радивилові і вулиця, якій вже у незалежній Україні на прохання його жителів присвоєно ім’я Миколи Похільченка.
— Добре було колись будуватись — замість на одяг чи належне харчування кошти з бюджету спрямовувались на той чи інший об’єкт, — можна ще почути нині нарікання деяких керівників, — спробували б зараз!
Депутат обласної ради, директор Крупецької агроптахофірми В.Варфалюк пробує, і непогано. На всіх фермах, а їх тут п’ять, з’явилися за останні вісім років нові виробничі приміщення, реконструйовано старі, подвір’я заасфальтоване, майже всі виробничі процеси механізовано. А якихось ще три роки тут відлякував селян птахівничий комплекс-довгобуд. Агроптахофірма викупила його у держави, дала йому лад, і нині продукція з Крупця реалізується у Києві, Рівному, Львові і навіть за кордоном.
Або ще приклад. Невиліковна хвороба півтора десятиліття тому забрала М.Ратинського, але споруджена при його наполегливості типова середня школа при в’їзді зі сходу у Радивилів і нині в районі відома як школа Ратинського, хоч у ній змінилося за ці роки кілька директорів. Значить, пам’ятають того, хто розпочав і завершив будівництво навчального закладу.
...Слід на землі. Поцікавтесь, який залишив після себе кандидат на високу посаду? Бо хіба можемо миритися з тим, що у незалежній Україні нами керують нерідко нездари, кар’єристи, хапуги, які вміють будувати лише собі, знаходять гроші у бюджеті, щоб придбати легковушку, утримувати шофера, а організувати людей на засипання піском калюж — не хочуть чи не вміють. Такі, схоже, не турбуються про своє ім’я, не дорожать ним, не задумуються, який залишать слід чи то у селі, місті, а чи в Україні взагалі.