Худоба здихає тихо і мирно

Можна було б окремо розповісти про авторалі полями-луками сіл Тихого й Мирного (Костопільський район) у пошуках... могильника для худоби, яка вимирає від голоду й виснаження. Ви не помилилися, все відбувається у 2003-му...
В’їжджаючи на територію однієї з ферм СВК “Мир”, що у селі Тихому, нічого особливого не помічаєш. Ну, занедбане господарство. Ну, перекидається з соломи на сіно, з сіна — на солому. До того ж “мирність” підкреслює звичайна щоденна ідилія — неподалік від ферми на пасовищі випасаються корови. Сюжет нецікавий, чи не так? Проте вся нецікавість вмить щезла, коли в ніс ударив різкий нудотний сморід розкладеної живої субстанції, а з одного із корівників почулося не звичне для нас з дитинства коров’яче “му”, а якесь дивне мукання-плач. Усередині корівника в пошуках їжі блукали молочні телята, а дві корови безпомічно лежали на дерев’яній підлозі, жалісливо дивлячись на нас і не піднімаючи голови. Зовнішній вигляд цих тварин вказував на те, що від голодного виснаження вони не зроблять і кроку, а про годування телят мова вже і не йде.
Та надмірний сморід в’їдався в ніздрі, і за хвилину-другу ми все-таки знайшли причину: в одній з комірчин корівника лежало семеро дохлих телят, і, судячи з усього, не один день...
Відвідини сміттєзвалища, на якому картина відкрилася в усій своїй “красі”, остаточно вразив повною безгосподарністю місцевого керівництва: по всій території лежали туші напіврозкладених телят, а обабіч — у двох великих ямах — виднілися коров’ячі голови, нещодавно засипані піском. І всюди — сморід.
Прикро вразив один нюанс. Коли ми розшукували цей могильник (хоча могильником його важко назвати), то місцеві жителі з якоюсь дивною пересторогою відмовлялися вказати правильну дорогу. Правда, ми натрапили й на тих, хто, зрештою не побоявся винести бруд зі своєї хатини і поділитися горем з нами. Роман, який працює трактористом у СВК “Мир” дев’ять років, вже й не пам’ятає, коли останній раз отримував зарплатню. От лише перед Великодніми святами голова, каже Роман, СВК Володимир Дмитрук роздав кожному працівникові по 20 гривень. Щодо масового падежу великої рогатої худоби в їхньому господарстві, то таку картину вони спостерігають ще з зими. Бувало й, що за день на бійню відвозили по сім і більше тварин. (Опісля, за розповідями селян, з м’яса загиблої худоби робили в Костополі ковбасу і роздавали мешканцям замість заборгованої зарплатні).
На жаль, поспілкуватися з нинішнім головою СВК “Мир” Володимиром Дмитруком у той день так і не вдалося (розмова відбулася по телефону днем пізніше — авт.): не застали ми його ні в полі, ні на фермі, ані вдома. Але дивним виявилося те, що дружина пана Дмитрука навіть не поцікавилася, хто ми такі і звідки. Проте ввічливо пояснила, що її чоловік зазвичай повертається дуже пізно, часом навіть не заїжджаючи пообідати. А про завідуючого фермою годі й говорити — пан Славко (як заочно познайомили нас із ним місцеві жителі) чомусь втік від нашого авто за ферму і зачаївся, поки ми намагалися його розшукати і поговорити. Але в даному випадку мудріше було лишити завфермою у спокої, бо він, зрештою, — лише пішак у цій жахливо-брудній історії.