Господиня намоленого місця

Хоч про те ігуменя Наталія й не говорить, але після відомих подій вона стала обережною у спілкуванні з деякими світськими людьми. Легко здогадатися чому: останнім часом великий інтерес до церковних справ проявляли ті, кому потрібно й не потрібно, надто багато про монастир писали, його знімкували й фільмували. І, може, тому, хто вчинив нечуване святотатство, викравши з храму ікони та інші реліквії, це якоюсь мірою знадобилося.
Аудієнцію матушка призначила. Не знаю, наскільки є повчальною історія її життя, та впевнений: воно присвячене Богові та людям.
Село Іванівка, що за 18 кілометрів від Корця, завжди вважалося вельми побожним. Не винятком була і родина Ільчуків. Жодна служба у церкві без неї не обходилась. І без маленької Наді. Коли її вперше взяли в Корець до монастиря, він її просто вразив. До цих пір пам’ятає квіти у дворі й чомусь ще великі сливи, що звисали через огородину. Потім було що розповідати в школі подругам. А школа ж була польською. Власне, на ній і закінчилася освіта майбутньої ігумені.
Потім була війна з її жахами. А у травні сорок четвертого те, що матушка називає “призначенням згори”, здійснилося. Вона вісімнадцятилітньою йде в монастир. Тодішня настоятелька з остаточним рішенням не квапила. Через два тижні воно визріло, і дівчина пішла у село за благословінням батьків, щоб присвятити своє життя Богові.
Вони не заперечували. Лише батько трохи остерігався:
— Ти така маленька, а там криниця велика та глибока, хоч би відро тебе досередини не втягнуло.
А наступного дня затявся...
— До Корця тебе не повезу. Потім все життя будеш на мене ображатися.
Та все ж запряг коней, дав матері віжки, поклали на підводу подушку, ковдру, ще дещо і обидві рушили.
А тут трапилася ще одна історія. Ще одна доля круто змінилася. Напередодні у селі вона зустріла свою подругу, теж Надію.
— О, ти їдеш у монастир? Візьми й мене з собою!
— Та навіть не знаю як... — зашарілася та.
А зранку майбутня ігуменя, їдучи повз хату подруги, зайшла попрощатися. Та якраз снідала:
— То ти вже їдеш?!
Кинула все й під поглядом здивованої матері скочила на підводу. (Тепер ця, інша Надія, — сестра Серафима — монастирська економка).
Почалися дні в обителі, де все підпорядковано суворим правилам, де слід відмовлятися від всього, знаючи, що участь інока — то тільки молитва й праця.
Інокиня Надія молилася і працювала біля коней. Їх тоді у монастирі було три пари. Пасла, орала, скородила, сіяла.
Роки ті для Церкви були складні. У шістдесятих почалося планове закриття монастирів і храмів. Були ліквідовані ближні монастирі: Крем’янецький і Дерманський. А потім влада взялася й за Корецький. Найневірогідніші звинувачення висували проти його настоятельки Людмили.
Кілька слів про цю жінку, яка в миру носила прізвище Вельсовська. Вона пройшла війну медсестрою, потім відкривала у визволених містах банківські установи, бо була фінансистом за фахом. Але особисте життя не склалося. Була дуже набожною. Її й помітило церковне керівництво й направило ігуменею до Корця. Війна, потім інші монастирські незгоди похитнули здоров’я Людмили.
Та вона примічає інокиню Надію, забирає її від коней і наближає до себе. Та так, що та стала вухами, очами й ногами своєї дуже хворої настоятельки. Чому так сталося, чому та вибрала саме її — не знає й досі. Помічниця з селянською старанністю вникає у справи. Й не тільки господарські, а й юридичні, фінансові. Їздить до свого керівництва у Київ та Москву.
А коли її у 1969 році викликав до Загорська патріарх Алексій I, то відразу запитав, що вона вміє.
— Нічого. Не маю освіти ні світської, ні духовної. Умію хіба що кіньми керувати.
І шанований у всьому православному світі ієрарх, який ні на день не покидав свого пастирського служіння в блокадному Ленінграді, повчав:
— Це дуже добре, що вмієш. Бо монастирем керувати так само. Натягнуті віжки — ослаб, ослабли — підтягни. Розумієш?
— Я то розумію, але не зможу...
— То що, — вже зовсім розгнівався патріарх. — це й монахи мене не слухаються. Будеш ігуменею!
На Хрещення в сімдесятому році настоятелька Людмила упокоїлась. І відразу ж після поминальної трапези владика Рівненський Доміан зачитав указ святійшого про призначення ігуменею Корецького монастиря інокині Надії з постриженням її під іменем Наталія. Та ще намагалась опиратися, просила хоч би сорок днів для молитви й роздумів, але церковне керівництво було непохитним. Обитель отримала нового керівника.
Матушка Наталія тепер згадує:
— Років п’ять не знала, як пройти по монастирю. Чомусь думала, що всі тільки дивляться на мене. А коли говорили “ігуменя”, то думала, що то про когось іншого.
Та з роками звикла, прибрала віжки до своїх вмілих рук. При її керівництві, після довгої перерви, відновилося багато монастирських традицій, повернули будівлі та землю, Свято-Воскресенський жіночий монастир, який за роки радянської влади був доведений до розвалин. Зараз готується до пуску молокозавод.
Коли запитував матушку про таке світське поняття, як кар’єра, та лише посміхалася. Ніколи про це не думала. Але коли Божий помисел настановив її на таке місце, то намагаєшся бути гідною його. Про це свідчать і кілька церковних та державних нагород. Останні з них отримала у травні. Президент України Леонід Кучма вручив їй орден Святої Ольги III ступеня, а митрополит Володимир — орден Святої Анни II ступеня.
Дуже великим ударом для неї стала монастирська крадіжка. Чого варта ікона великомученика Пантелеймона, привезена з Афона в 1897 році, чи Архангела Михаїла, подарована монастирю у 1896-му. Вона не могла повірити, поки сама не зайшла до храму. Але побачила, що головна святиня “Споручниця грішних” на місці — варвари не могли її зняти, лише поколупали кругом. Матір Божа не залишила обитель. Це укріпило й матушку, й сестер у вірі, у своєму високому призначенні.
А життя у монастирі йде своїм, віками вивіреним плином — молитва й праця. Але за всім цим видимо й невидимо вбачається звична до віжок рука, яка вміє й потягнути, й послабити. Бо колектив хоч і монастирський, де все підкорено правилам, але жіночий. І це майже сто різних характерів і особистостей.
У монастирі є свій статут, згідно з яким кожен має виконувати ту роботу, до якої його приставлено. Але матушка так не чинить, вона кожному шукає справу до душі, до кожного придивляється.
І молиться. Просить у Бога не стільки здоров’я (хоч воно у неї не з міцних), скільки терпіння й здорового глузду. Хай Він Вам їх дає, матушко, ще надовго.