17.07.2003, 21:31

Пам’ять повертає назад

Хоча вшанування пам’яті жертв трагічних подій на Волині 1943-44 років відбулося, та полеміка все ж продовжується. Адже встановити історичну правду так і не зуміли... Навпаки, виникають все нові й нові питання, бо волинські події вирвали із загального контексту польсько-українського конфлікту у Другій світовій війні.

Євгенія Пушинська не одне десятиліття мешкає у Рівному. Тут народилися її діти, онуки й правнуки. Але сама вона народилася на Волині, у далекому 1926 році...

77-річна Євгенія Пушинська (дівоче прізвище Ярмошук) добре пам’ятає липневі події 1943 року, які пронеслися як стихія хуторами й селами Волині на свято Петра і Павла. Добре озброєні поляки йшли з села Шкліня до Несвічів Луцького району, де стояв загін німців й далі у бік Павлівки Іваничівського району. Не минали жодного села й хутора на своєму шляху.
...Завжди вправна до роботи 17-літня Женя зрання поїхала кіньми на поле забрати снопи.
— Вже поверталася додому, аж чую стрілянину біля своєї хати. Коні дуже перелякалися шуму від пострілів, вирвалися з упряжі й розбіглися. Я ж впала під віз і потроху переповзла поближче до ями, в якій зберігали картоплю взимку. Скотилася туди. А там жаби! Як їх боялася! Напевно, більше ніж пострілів озброєнних поляків. А вони пройшли майже біля ями, всього за кілька кроків.
Там і пересиділа смертельну навалу Євгенія Пушинська. А далі озброєнний загін пішов у напрямку села Конюхи, яке недалеко від Павлівки.
Пригадала пані Євгенія й випадок, який стався з її сусідом.
...Ярко, так його звали, з появою німців у сусідньому селі Конюхи закопав продукти біля хати. Та коли його сім’я побачила сусіднє село у вогні і почула, що то поляки розправляються з українцями, стала швидко збирати підводу.
— Ярку, поїхали з нами. Не залишайся, — просили домашні.
— Ні, не поїду. Вони ж наші сусіди. Разом до школи ходили. Життя прожили...
...Яркові поляки наказали піти до схованих продуктів й викопати, а потім на тому ж місці й вбили.
На Волині поляків було дуже багато. Майже у кожному селі — костел. А у тих же Несвічах поруч стояли костел і церква.
— Ми між собою спілкувалися, допомагали один одному, — пригадує пані Євгенія. — Ми разом ходили до школи. Дружили й пиріжками, що нам батьки на обід давали, ділилися. Крисю, біляву польку, як зараз пам’ятаю. Ми дружили з нею. Ті поляки з угруповання не були нашими сусідами. То були якісь чужі й озброєнні...