Кому потрібні дитячі сльози?

Саме в неї можуть бути проблеми, про які батьки навіть не здогадуються і які завдають великого удару по її психіці. Можливо, через побоювання, що батьки не зрозуміють, а друзі не допоможуть — вона тримає все в собі. У нещодавно відкритому центрі, що на вулиці Орлова, 35, у Рівному, її завжди вислухають, поспівчувають, дадуть слушну пораду.
“Одного зимового вечора, коли я лежала в лікарні, в палату помістили хлопчика зі зламаною рукою”, — розповідає знайома давню історію, що трапилась з нею. “На той час йому було років дванадцять. По одягу та поведінці відразу помітно, що дитина з благополучної сім’ї”, — каже дівчина. За час перебування разом вони потоваришували. “Хлопчик був дуже веселим і рухливим. Проте коли до нього приходила мама, — раптом чомусь змінювався на очах: ставав сумним і роздратованим. Коли прийшов час його виписувати і мати прийшла його забирати — хлопчина пручався і не хотів з нею йти. Нарешті все владналось, він пішов додому, а я – в палату”, каже вона. Її поки що не виписували. Через деякий час до неї у лікарню приходить ця сама дитина і каже, що втекла з дому. “Я не можу більше жити вдома, — плаче хлопчик, — Вітчим мене постійно б’є! Говорить, що таким чином виховує в мені людину, а мати не може заступитись, тому що ми від нього дуже залежні і, як стверджує мама, без нього ми пропадемо”...
Сумна історія, але схожі випадки — не рідкість в нашому житті. На жаль, дитяча психіка надто вразлива і нерідко такі історії завершуються трагічно: різання рук в теплій ванні, фатальний стрибок з вікна, балкона чи даху, приймання смертельної дози ліків... Саме для таких дітей Ліга соціальних представників України спільно із обласним центром соцслужб для молоді відкрили інформаційно–консультаційний центр. Ті, хто потребує допомоги, можуть звернутись за порадою, посидіти, подивитись телевізор, поспілкуватись із студентами-волонтерами. Більш детальну інформацію про центр надав директор Рівненського обласного центру соціальних служб для молоді — Ананій Бучак.
— Які функції і мета цього проекту?
— У наш інформаційно – консультаційний центр можуть звернутись як діти, так і підлітки з будь-якого соціального середовища, яким не вистачає хоча б простої уваги, турботи, чи які почувають себе самотньо. Дитина, яка має багато проблем, хоче поговорити з кимось, хто її вислухає. Можливо, через погане ставлення батьків, вона хоче втекти з дому. А може в такому стані знаходиться її друг чи подружка. Саме для цього в нас працюють кваліфіковані спеціалісти з психології дитини. В центрі її завжди вислухають, поспівчувають, дадуть слушну пораду. Якщо навіть у дитини немає можливості вдома вивчити уроки — тут їй нададуть затишні умови.
— Яким чином вам вдалося відшукати кошти на втілення цього проекту?
— Наша організація розробила проект зі створення подібного інформаційного центру для дітей та підлітків. Разом з іншими організаціями ми брали участь у конкурсі молодіжних проектів, який запровадила Рівненська обласна рада. На кошти, які обласний центр отримав, вигравши грант, закупили апаратуру. Також допомогли деякі організації. Хто фарбою, хто — шпалерами. З світу по нитці — голому сорочка. Звертались також у банки Рівного, але жоден з них не допоміг.
— Які ваші задуми та що заважає втіленню планів?
— Звичайно, перший крок завжди найважчий. Тож в наших планах відкрити ще один чи кілька подібних закладів у Рівному. Вже в діючому інформаційному центрі ми збираємось організувати невеликий комп’ютерний клас, в якому діти могли б отримати базові навики роботи з комп’ютером. Також хочемо домовитись із благодійними організаціями про гуманітарну допомогу, щоб дітям, які стоятимуть в нас на обліку, дати потрібний одяг. Взагалі, на даний момент, існують дві загальні проблеми: немає кадрів, бо в Рівненському відкритому міжнародному університеті розвитку людини “Україна” соціальних працівників почали готувати п’ять років тому. Друга причина — нестача коштів.
— Як бути з дітьми, які ходитимуть у центр як на такий собі ігровий майданчик? Тобто подивитись телевізор, посидіти за комп’ютером, попити чаю тощо.
— Нехай заходять, ми не будемо їх виганяти, але й не будемо нікого примусово тримати. Якщо дитина дійсно потребує нашої допомоги, вона прийде знову. Наше завдання — приділити належну увагу кожному, хто має батька та матір, але проводить більше часу на вулиці, тобто без нагляду. Власне, діти можуть приходити самі чи з батьками. До речі, я хочу на цьому наголосити. Тільки спільна діяльність соціального працівника, вчителя, батьків та дитини — запорука позитивних результатів цього проекту.
Дійсно, такий проект має шанс на існування та розвиток. Тільки уявити, скільки проблем та зламаних життів дітей можна було б уникнути, заснувавши цей заклад, наприклад, на два роки раніше. Але проблема батьків та дітей завжди актуальна і якщо цей проект допоможе хоча б декільком дітям — то час та сили людей, які задіяні в ньому, — затрачено не даремно.