Каменська виховує сина за японською методикою

— Лєно, глядачі, як правило, уявляють актрису в житті у дорогих хутрах і яскравих діамантах. Вам пасує такий стереотип?
— Швидше, ні. Хутра мене не зворушують. Хоча коли бачу гарну річ і вона мені дуже подобається, намагаюся її придбати.
— А наскільки потребуєте друзів, визнання?
— Друзів у мене небагато, вони дуже давно зі мною, і я задоволена спілкуванням з ними. А що ж до “перебування” в товаристві, то я від нього дуже втомлююся і намагаюся, коли можна, цього уникати. Хочеться побути на самоті, зі своєю сім’єю.
— Олександра Мариніна на презентації серіалу “Каменська” зізналася, що, побачивши вас на екрані в ролі Насті Каменської, була вражена тим, наскільки ви органічно вписалися в образ цієї героїні. Чи схожі ви на Каменську в житті?
— Я так само, як і вона, багато палю і п’ю кави. Це мене дуже об’єднує і з Каменською, і самою Мариніною. Коли ми зустрічаємося, то виявляється, що, не змовляючись, практично однаково одягнені, — чорні брючні костюми, темні туфлі, сигарети однакові — тільки в неї з ментолом, а в мене без. Обидві випиваємо незліченну кількість філіжанок кави і, хоч де б ми були, нам завжди несуть мартіні. Хоча я не такий вже й любитель цього напою, але рука вже сама тягнеться. Якщо вже мене ототожнюють із Каменською, то ніби це треба робити.
— Чимало акторів вважають, що кіно й театр — першорядне, а вже потім сім’я. А що для вас важливіше?
— У мене все навпаки. На першому місці — сім’я, син, чоловік, спокій мого дому, а вже потім робота.
— А як проходить процес виховання сина?
— До п’яти років ми його виховували за японською системою, тобто дозволяли все. От хочеться дитині стукати по батареї — нехай стукає. Адже він усе одно більше п’яти хвилин не стукатиме по ній. Ці п’ять хвилин можна й потерпіти, але, звичайно, все має бути в межах розумного. Я відчуваю, що Денис росте вільною особистістю. Ми завжди радимося з ним. Приміром, коли купую щось у дім, він бере в цьому особисту участь. Потрібно, щоб дитина уже від народження відчувала себе любимою і потрібною у сім’ї людиною. Щоб вона пила із тієї чашки, яка подобається, яку вона сама вибирала в магазині. І так в усьому. І нині, коли ми з чоловіком робимо по господарству щось без нього, він дуже ображається. Мені здається, у цій системі щось є.
— А чи є у вашому житті знаменита акторська містика?
— Я ніколи на собі не відчувала нічого подібного, не було у мене фатальних ролей, не траплялося неймовірних історій. Просто я завжди ставлю перед собою чітке розмежування — мистецтво одне, а життя — інше. Йдучи зі сцени, мушу знову стати нормальною людиною, люблячою дружиною і хорошою матір’ю, а не заходити дорогою додому в магазин в образі Марії Стюарт з відрубаною головою.
— Є роль, про яку мрієте?
— Усе життя мріяла зіграти Елізу Дулітл у “Пігмаліоні”. Але ніколи про це не говорила — це досить банально. Коли висловлюєш мрію про якусь роботу, то явно напрошуєшся до режисера на цю роль. І раптом, сім років тому, Галина Борисівна Волчек підходить і каже: “Лєно, наступного року ставитимемо спектакль “Пігмаліон”. Досі він іде на сцені “Современника”, і щоразу я захоплююся, відчуваючи свою присутність на сцені в ролі Елізи. Причому щоразу спектакль іде при аншлагу. Все життя мріяла зіграти Марію Стюарт. І тут узяли й поставили Шіллера. Всі мої мрії здійснюються не через містику, як це вважають багато акторів, а через несамовиту жагу щось зробити. І ніколи нікому не відкриваю своїх мрій. Може, тому вони збуваються.
— У вас дуже цікавий стиль одягу. Ви самі його створюєте чи вдаєтеся до послуг професіоналів?
— Для мене модний той одяг, у якому зручно й добре. Я люблю щось велике, м’яке, вільне, мінімум косметики та прикрас. Віддаю перевагу штанам або джинсам зі светром, м’яке зручне взуття — у них почуваюся вільно.
— Вас часто впізнають на вулиці?
— Намагаюся, щоб мене не впізнавали. Адже я теж буваю в магазинах, їжджу в метро. Коли до мене підходять і запитують: “Це ви?”, відповідаю: “Ні”. І часто чую у відповідь: “Ще й бреше!”