Куди поїхали українські солдати Спогади радянського військового радника в Іраку

Хто б що не говорив, але очевидно, що з розпадом “радянської імперії” у “янкі” сьогодні повністю розв’язані руки. І чим закінчиться цей демократичний хрестовий похід по світу – одному Богу відомо. В Іраку, приміром, шириться рух за Ірак “без Хусейна і без Америки”. Так що сподіватися американцям на довготривалу любов з боку нащадків древніх вавилонян, не варто. Факт, але світ втратив багаторічну стратегічну рівновагу. Чим це може для нього обернутися – лишається тільки гадати...
“Восток – дело тонкое, Петруха”, – говорив Таможня, герой популярного радянського бойовика. Щоб трохи збагнути наслідки від втручання в усі східні тонкощі, мабуть, варто послухати і тих людей, які з цими тонкощами зустрічалися на власні очі. І нехай це було двадцять років тому – не так вже багато, у принципі, змінилося в устрої життя ісламських народів...
– Ти знав, куди їхав?
– Звичайно. За плечима вже дещо було. Того року я потрапив в “обойму” з чотирьохсот радянських військових радників в цій країні. Зокрема, на нашій авіаційній базі в Хабанії, їх було 60 плюс 30 суто цивільних.
– Перші враження?
– Для початку я тиждень просидів у Москві. Там робили всілякі щеплення, підписки, а потім літаком Аерофлоту переправили в Йорданію. Звідтіля 1200 кілометрів їхали автобусом через пустелю до Багдада. Це був квітень 83-го. А мені здалося, що я потрапив у зиму. Пустеля, здавалося, була вкрита снігом. Дощі в Іраку трохи випадають взимку і на початку весни, а потім, коли сонце починає нещадно жарити, йдуть випаровування, – пісок покриває сіль...
– Якою ж була тоді головна місія радянських військових радників?
– Звичайна. Допомогти іракцям ефективно використовувати радянське озброєння, зокрема авіацію. Коли я приїхав у Ірак, вже три роки точилася війна цієї країни з сусідом – Іраном.
– Багато людей вже забули про цю війну...
– У 70-х роках в Ірані існував проамериканський режим шаха Пехлеві. Потім у цій країні відбулася ісламська революція, режим шаха був повалений і до влади прийшов аятолла Хомейні... Із-за нафти війну розпочав Ірак. Хусейн думав, що Іран після усіх революційних потрясінь ослаблений.
– І то була війна в нашому, звичному розумінні, класична?
– Аж ніяк. Бойові дії точилися 9 років, але основні операції йшли з лютого по травень, коли, так би мовити, дозволяли кліматичні умови. У Міжріччі, де, власне, знаходиться Ірак, протікає дві історичні ріки – Тигр і Євфрат. При впадінні у Перську затоку вони утворюють спільне русло Шатл-ель-Араб, свого роду прикордонний водорозділ. Саме тут був розгорнутий основний театр бойових дій. Спочату іракці вдерлися на територію Ірану, хотіли відсікти в низинах течії іранські нафтові термінали і порти. За рік іранці вибили загарбників зі своєї території. І, власне, згодом тривалий час точилася позиційна боротьба по обидва боки Шатл-ель-Арабу, яка завдала величезних втрат обом сторонам, але особливо іранській.
– Що ж то за війна така була?
– Населення Іраку складало 14 мільйонів чоловік: шістдесят відсотків мусульман-шиїтів, решта – суніти. В Ірані (а це вже перси) мусульмани-шиїти складають переважну більшість населення. Саддам і його оточення – це здебільшого суніти. Хоча шиїтів (щоб там зараз не балакали по телевізору) він ніколи не ображав: давав гроші на будівництво шиїтських мечетей і т. п. Але щось у них (тобто в Іраку) таки відбувалося розбратнє на релігійному µрунті. Одне з угруповань іракських військ, яким командував шиїт, в кількості 40 тисяч чоловік здалося іранцям у полон. Це збісило Хусейна. Були якісь там гоніння на військових-шиїтів. Однак й іранський режим ніколи не жалував своїх підданих...
– У чому це проявлялося?
– В першу чергу, у тактиці ведення війни за так званою “зеленою хвилею”. На іракські позиції, приміром, іде маса смертників з пов’язками на голові, ціною власного життя підриваються на мінних полях. А потім вивільнений плацдарм займає 500-тисячне (!) угруповання іранців на фронті не більше 100 кілометрів. Яблуку немає де впасти! Іракці відсікають їх від річки, оточують, беруть в “котел”, і вже авіація бомбардуваннями перетворює його у м’ясорубку... Насамкінець підтягується національна гвардія Хусейна, тоді озброєна до зубів, і вже довершує всю операцію...
– Яке ж озброєння було у протиборчих сторін? Чим воювали? Як – вже майже зрозуміло.
– У моєму альбомі є фото, де я стою в музеї зброї Ірану. Іракці захопили його як “трофей”. Цікава амплітуда експонатів – від американського танка М-60 до нашого, радянського бронетранспортера БТР-60. Є ще на тих фотознімках англійські танки “Челенджер” поруч з нашими вантажівками ГАЗ-66, ЗІЛ-131...
Була присутня, на перший погляд, нісенітниця: Сірія та Лівія підтримували Іран, а озброєння в ці країни постачав Радянський Союз. Він же постачав озброєння і в Ірак, причому на той час – новітнє. Траплялись, приміром, у ході бойових дій такі речі: іракці захоплюють іранські військові склади, і на них знаходять зброю. На ящиках написано: “Зроблено в СРСР, для Лівії”...
– Чого ж домагався цим Радянський Союз?
– Безумовно, існувала глобальна політична мета – мати контроль над світом і над арабським зокрема. І головне – цей принцип втілювався в життя! Добре це чи погано? Не знаю. Знаю тільки, що на даному етапі світом правлять тільки американці. Союз, як одна із складових світової рівноваги, з політичної карти зник...
– Виходить, що конфліктуючі сторони воювали радянським озброєнням?
– В Ірані з часів проамериканського шаха Пехлеві, на час війни ще були на озброєнні західні зразки. Це, зокрема, винищувачі F-14 (“Токмет”), сповна сучасні літаки, “нафаршировані” електронікою. Щоправда американці, коли пішли з Ірану, залишили їх без головної найефективнішої зброї – ракет “Фенікс”. Літали іранці і на відомих по В’єтнаму винищувачах F-4 (“Фантом”), американських F-111. Все це – найсучасніша на той час авіаційна техніка. Проте за декілька років авіація Іраку, яка воювала на літаках радянського виробництва, повністю знищила іранські військово-повітряні сили.
– Це якийсь парадокс. За останні років 10 американці довели, що будь-яка військова техніка не може зрівнятися з їхньою.
– Я буду говорити лише про те, що знаю достеменно. Ірак мав на озброєнні в той час практично всі новітні радянські літаки, зокрема штурмовики Су-17, Су-25 (відомі всьому світу броньовані “грачі”). Я особисто працював з новітніми МІГ- 25 (це той самий тип літака, який наробив багато галасу, коли пілот Біленко перелетів на ньому в Японію). МІГ-25 у різних модифікаціях – машина унікальна. На бойове завдання він міг летіти на висоті 22(!) кілометри при швидкості М-2,7 (М=1- швидкість звуку). Я мав змогу навіть по телевізору бачити його роботу. У мене в помешканні була потужна телеантена, і я міг ловити програми Тегеранського телебачення. Так от спостерігав таку картину: чисте блакитне небо над столицею Ірану, один з будинків як би “підстрибує” і руйнується після попадання бомби, скинутої з 25-го... Іранські протиповітряні сили ні разу не змогли його дістати!
Навіть у нафаршированого F-14 “стеля” була на рівні 17 кілометрів, а з бойовим навантаженням не більше 14 км. І навіть на такій висоті, випущена з F-14 ракета, не могла дістати МІГ-25. Словом, іракські пілоти почувалися на ньому у повній безпеці. Їхнє основне завдання було лише у тому, щоб, розігнавши літак до цієї шаленої швидкості – М 2,7, за сорок кілометрів до цілі скинути бомбу і повернути назад. Бомба ще летить, а МІГ-25 вже за сотню кілометрів на зворотному шляху від точки скидання!
У нас був взагалі унікальний випадок. На МІГу-25 іракський пілот заблукав, полетів біс-знає куди, навіть потрапив у зону дії радянських ППО біля Баку, розвернувся, полетів на Туреччину, а потім вже тікав від засобів турецької ППО. Виявилося, після приземлення, що тікав він на швидкості М-3,5. Така швидкість навіть не позначалася в тактико-технічних даних літака... Після приземлення всі гуртом кинулися до бомбардувальника, все перевірили, усе було в абсолютній нормі!
І ти знаєш, що тоді я подумав? Не про гордість про радянські літаки. Я подумав, які ми молодці – слов’яни. Навіть іракці спромоглися розігнати наш літак більше як на три “махи”...
... А взагалі іракські пілоти були добре підготованими. Практично всі вони у свій час льотну науку проходили у нас, в Союзі, в основному – в Україні. Засоби ППО, які були в іранців, зокрема американські “Хок” і “Геркулес” ніколи не діставали “наших” іракських двадцять п’ятих МІГів...
– Саддам Хусейн – він хто – дійсно для іракців величезне зло?
– Ніколи не варто відкидати те, до чого народ тієї чи іншої країни прагне. І я не збираюся кривити душею, коли розповідаю про те, що дійсно бачив на власні очі.
– Отож, Хусейн кровожерливий диктатор?
– Може, для Буша. Для іракців – такого не помічав. Просто думав над тим, що у них свій устрій життя, своя незрозуміла для нас мораль.
Коли у відпустку я приїздив у Союз, то порівнював, що вони, іракці, в матеріальному відношенні живуть краще за нас. Це – факт. Існував та й існує у них цікавий устрій життя і незвична для нас поведінка.
– Наприклад?
– Чоловік щось тричі поспіль “зауважив” дружині. А вона на те не реагує. Це вже — офіційний привід для розлучення. Якщо той же чоловік застав свою дружину з коханцем – має повне право, без ніяких там для себе наслідків, її вбити. У мене був знайомий, член панівної в Іраку партії БААС. Його брат розлучився з дружиною... Так він мусив, згідно з шлюбним контрактом, утримувати її, а коли та вдруге вийшла заміж – навіть оплатив їй весілля!
Були й інші цікаві спостереження. Я згадував про національну гвардію Хусейна. Національна гвардія на озброєнні мала практично все, виконувала ще й поліцейські функції. В Іраку, яким би ти торговцем не був, маєш продавати товар тільки за одними прийнятими цінами. Один якийсь “хитрий” виставив ціну за дриль більшу, ніж сусіди-торговці. Ті кудись зателефонували, приїхали гвардійці, і того торговця просто на місці повісили... Жах? Звичайно. Але куди не піди в Іраку – на все майже однакові ціни... Теж цікаво...
– Повернемося до особистості Хусейна. Чи відчував ти, що певна частина людей має хоча б внутрішній протест проти його правління?
– Гадаю, що на 14 мільйонів населення кілька сот були ним і незадоволеними. Проте для більшості він завжди був “рідним батьком”, ідолом. Хусейн постійно “пригодовував” свою армію. І та стояла за нього горою. Зрештою, в суспільстві завжди діяло гасло, на кшталт колишнього нашого: “Народ і армія – єдині!” Не думаю, що більшість іракців були заклопотані диктаторством Хусейна...
Щодо національної армії, то ставлення до неї з боку держави мене ошелешило. У нас такого ставлення ніколи не було ні тоді, при Союзі, ні тепер. Приміром, хтось закінчив військове училище, став офіцером. Держава одразу надає йому позику для будівництва власного будинку у будь-якому регіоні Іраку. У цій країні була створена свого роду унікальна нагородна система. Багато військових орденів в Іраку немає: два-три і все. Орден за хоробрість кількох ступенів, діамантові підвіски...
Кожен орден при врученні (а вручав ордени, як правило, тільки президент - Хусейн) підкріплювався матеріально. Наприклад, з рук президента отримується орден, а поруч обов’язково секретар вручає нагороджуваному ключі від нової автомашини...
Кавалер трьох ступенів ордена “За хоробрість” автоматично стає “особистим другом президента” – може дзвонити йому з особистих питань в будь-який час дня і ночі! Нагороджені двома орденами під час бойових дій могли взагалі, за бажанням, демобілізуватися з армії.
Ще одне цікаве спостереження. Ти – військовий, скажімо – лейтенант. В ході бойових дій загинув. Залишаються дружина і діти. Після загибелі вони одержують твою заробітну плату, як лейтенанта. Тебе немає на світі, але з роками підвищують у черговому військовому званні аж до полковника, і регулярно виплачують сім’ї як би твою зарплатню. А потім – пенсію полковника... Чого іракцям, зрештою, було жалітися на такого диктатора як Хусейн?
– Хочеться все одно повернутися до останніх подій. Напрочуд легко американці і коаліція здолали опір іракської армії.
– Після розпаду Союзу поставки зброї в Ірак припинилися. А після захоплення Кувейту і поразки в 91-му Хусейн практично залишився у повній міжнародній ізоляції. Навіть потенційний “друг” – Росія від Іраку відкараскалася, хоча б могла мати в його особі ефективного економічного партнера. Приміром, ті ж самі МІГ-25 в Союзі, їхнє виробництво, обходилося у 2 млн. карбованців. Іраку ж кожний винищувач продавали за 15 мільйонів доларів. По суті мали чималий навар.
Коли розпочалася “Буря в пустелі” (тобто війна за визволення Кувейту), 300 найсучасніших літаків Ірак перегнав на територію колишнього ворога – в Іран. Лише половину потім повернули. Та що таке нелітаючі тривалий час машини? Вони перетворюються у силуети.
От і вийшло, що 10 років ізоляції для Іраку обернулися досить швидким падінням режиму. Як там далі іракці будуть влаштовувати свою долю? Не знаю, не берусь сказати. Знаю одне – для американців ця війна не завершиться простою прогулянкою. Іракці народ непередбачливий, своєрідний.

Микола Сінчук — один з колишніх військових радників Радянських військово-повітряних сил в Іраку.
Свого часу закінчив Клеванську СШ №2 та вступив у військове училище. Навчався в Прибалтиці, у Давгавпілському авіаційно-технічному училищі. Став спеціалістом з авіаційно-радіолокаційного обладнання. На практиці це вилилося у більш вузьку спеціалізацію – управлінням бортовим озброєнням літаків. Служив у частині, що дислокувалася у Василькові під Києвом. А у 83-му році випала нагода поїхати у довготривале відрядження в Ірак як військовому раднику. Сподіваємось, що його спогади, на фоні відправки до Іраку українських військових, будуть цікаві нашим читачам.