Вечірній променад у кареті в... XVI століття

В селі Кустин Рівненського району проживає Володимир Кибала, який одного дня вирішив зайнятись бізнесом. Проте шлях заробітку грошей він обрав дещо незвичний. Чи, як виявилось, подібну справу і заробітком не назвеш. Та за допомогою цього виду транспорту можна потрапити у минуле, відчути себе заможним паном чи Попелюшкою, що поспішає на бал...
— На перший погляд здається, що зробити карету — багато сил не треба, — говорить Володимир. — Але під кінець виявилось — що затратив багато часу та влетів у копійку (на ці кошти дійсно можна було купити машину). Я раніше займався кіньми. А тут мені кажуть, що в деяких містах існують такі собі каретні послуги. Чому б не зробити це і в Рівному? От і вирішив ввести у звичай рівнян таку новинку... Але чомусь мешканці міста довго не могли звикнути до подібних розваг. Та це не дивно: новинки завжди насторожували людей, адже в області немає жодної карети, крім моєї (принаймні так мені казали).
Поступово в мене збільшувалась кількість клієнтів. Зараз найчастіше моїми послугами користуються заможні люди, які можуть собі дозволити подібний “прикол”, як вони висловлюються.
Зазвичай виїжджаю на вулиці в кінці робочого тижня: п’ятниця, субота, неділя десь о 19.00 та катаюсь до першої години ночі (іноді довше, якщо є бажаючі). З’явились вже постійні клієнти.
Починаючи з 24 серпня — такі поїздки здійснюю регулярно. Раніше було кілька спроб прогуляти своїх конячок вулицями — але все проходило “ухолосту”. Та й місця, де б мені тримати коней, у Рівному не було. А гнати їх кожного разу із села — складно.
— Володимире, у вас такий незвичний одяг... ви його десь купували?
— Не зовсім. Чорні штани, жилетка — куплені, а от циліндр довелось замовляти в ательє. Хоча пошили його з дещо невеликим браком.
Частенько мій циліндр ставав “фотомоделлю” на голові у якоїсь дівчини.
— Чи існують у вас певні домовленості з клієнтом, за яким маршрутом його возити?
— Один дає п’ятнадцять гривень та каже, щоб віз його куди-небудь. Інший показує дорогу, говорячи, в який бік нам повертати. Буває, що під’їжджає модний “катер”, виходить особа та й каже: “Братуха, поєхалі!”. Ну, поїхали — так поїхали.
Останнім часом стабільною стоянкою для мене став острівець на перехресті біля готелю “Мир”.
— Як сприймають рівняни такий засіб пересування?
— По-різному, але загалом — добре. Люди, що проходять повз, вітаються, махають руками. Кожного клієнта в кінці прогулянки запитую, що йому чи їй не сподобалось. Але більшість з них захоплено відповідає: клас! Тобто романтики у рівнян та гостей міста вистачає.
— Які матеріали ви використовували, щоб зробити цю карету?
— Корпус зроблений з металу. Всередині оббито мінеральною ватою. Закриває вату фанера, яку обтягнув шаром поролону. Завершує цю композицію велюр. В результаті чого в салоні красиво та м’яко. Зимою там буде ще й тепло.
Коли починав їздити по місту, то клієнтів взагалі не було. Але на День незалежності України не простоював ні хвилини. З тих пір мій бізнес став поступово налагоджуватись.
Недалеко від села Кустина знаходиться дитячий табір “Електронік”. Як тільки зробив я карету, то возив по табору дітей. Одного разу, коли повертався додому, побачив мене один молодик, що проїжджав по трасі на автомобілі. Він мені повідав, що незабаром одружується і запросив попрацювати на тому весіллі, у Рівному, повозити людей. Отож, це було моє перше і найбільше замовлення, завдяки якому почав роз’їжджати містом.
На перший погляд здається, що кінь у наш час — найекономніший засіб пересування. Звичайно, це так, коли знаходишся в селі. А от у місті, де всюди асфальт та жодного вільного клаптика землі, подібні прогулянки виливаються у чималу суму. Коня кормити потрібно. Також асфальт надто псує підкови. Через це шипи, які вкручуються в них, потрібно міняти щодня. Я не був обізнаним у цій справі та й виїхав каретою до табору непідкованими кіньми. Того дня був батьківський день у таборі, тож роботи вистачало. Така неуважність привела до того, що мої коні стерли свої копита до м’яса. З тих пір я почав їх підковувати. Але виникла наступна проблема: такі “колеса” надто важко дістати. Та ще й людину, яка б вміла підкувати коня — днем з вогнем... Знайшовши старі підкови, відкопав і коваля, який взяв за роботу 100 гривень, та за цвяхи — 40. Шипи, що вкручуються у підкови, сумарно коштують 60 гривень (по три шипи на кожну підкову). Та ще й підкови часто “лопають”. Клієнти також різні трапляються, буває і дещо “під мухою”. То дверну ручку зламають, то фіранки зірвуть... Часто все відбувається по необережності.
— Чи існує у вас дозвіл від органів влади на подібні прогулянки?
— Я підходив з цим питанням у міське управління транспорту і зв’язку. На що вони відповіли, що офіційного дозволу надати не можуть, бо законів подібного роду не існує. Позитивне в цьому те, що вони не можуть і заборонити мені такі поїздки. Тож, задовольнившись словесним дозволом від керівництва управління та застереженням щодо органів ДАІ — я пішов із установи.
— Якщо не секрет, за який час повернуться до вас кошти, затрачені на конструкцію?
— З такими темпами, як сьогодні — то, мабуть, за років так півтора.
Як кажуть, світ не без добрих людей. Завдяки їх меценатству головні незручності самі по собі зникли. За містом мені виділили клаптик землі із сіном та приміщення, де можу ставити свою карету та тримати коней. Тож бізнес поступово налагоджується.
Можливо, за деякий час, Рівне прирівняється до Києва, Львова та інших міст з такими послугами. А поки що, на вихідних романтичні рівняни можуть дозволити собі невеличку прогулянку містом у XVI століття...