Бурштиновий сезон У північних районах області розпочався сезон масового розкрадання бурштину

…Траса довгою стрічкою стелиться під колесами автомобіля. Обабіч — суцільний ліс, попереду — село. Проїжджаємо вузький міст через Горинь. Русло річки тут особливо широке і тече з невеликою притокою. Навесні, як тільки тане сніг, кілька сіл у цій місцевості одразу опиняються у воді.
Але вже село лишилося позаду. Повертаємо з траси і їдемо бруківкою, яку проклали ще в повоєнні роки. Автомобіль немилосердно трясе, і всім пасажирам стає не по собі. Бруківка тягнеться селами та густими лісами майже п’ятнадцять кілометрів. За невеличким селом знову ліс. Але цього разу автомобіль звертає на піщану дорогу, яка спочатку біжить попід високими соснами, а там далі, перед невеликим болітцем, різко врізається в бір.
Лісова дорога теж нестерпна: виямки, розори, гілляччя. Нарешті попереду ліс стає рідшим, і водій натискає на гальма. Добрих дві сотні метрів йдемо пішки. Аж раптом здаля донеслись вигуки, між деревами промайнуло кілька людських фігур. Видно, наша поява когось сполохнула. Стає зрозуміло, що ми на місці. Картину, яка відкривається перед очима, годі й описати. З першого погляду здається, що тут пронісся буревій: десятки повалених великих та малих дерев лежить навколо. Земля скрізь перерита і вкрита глибокими (1-3 метри) ямами. У кожній такій ямі стоїть вода, а навколо глина, дерен. Саме тут, майже в центрі Рівненського Полісся, щороку відбувається масове розкрадання напівдорогоцінного каменю — бурштину.
Уперше про бурштин на Рівненщині заговорили ще в 1991 році. Тоді в селищі Клесові Сарненського району розпочалося його видобування. Уже через кілька років стало відомо, що поклади бурштину в нашій області складають шість відсотків усіх земних запасів цього каменю. Колір нашого бурштину різноманітний: від білого фарфоровидного, світло-жовтого до червонувато-бурого, вишневого, бурувато-чорного.
Спираючись на всі ці дані, рівненська місцева влада доклала чимало зусиль, щоб освоїти промислове видобування бурштину. Спочатку було створене єдине в Україні підприємство “Укрбурштин”, а в 1997-му в Рівному почала працювати фабрика з обробки каменю. Проте фінансового процвітання підприємства, на яке так усі сподівалися, не сталося. З року в рік на фабриці накопичувалися величезні борги і робота “ювелірки”, фактично, була паралізована. Фабрика стояла на межі банкрутства. Щоб врятувати виробництво, збори акціонерів ДАК “Українські поліметали” прийняли рішення про створення нового підприємства ДП “Бурштин”. Його наділили статутним фондом 4,5 млн. грн., у який була передана частина майна ДП “Бурштин” для проведення виробничої діяльності. За словами директора ДП “Бурштин” Володимира Мединського, нині фабрика працює прибутково. Спостерігається нарощення обсягів виробництва, рівненські ювеліри представляють свою продукцію і за кордоном.
Але на Поліссі бурштин видобуває не тільки держава. Щойно закінчуються всі роботи в господарствах (починаючи з пізньої осені), поліщуки озброюються лопатами та йдуть у ліс. Тут можна побачити як дорослих, так і дітей. Приходять копати бурштин і жінки. Що ж змушує людей іти на злочин? Адже поклади каменю охороняються законами України “Про державне регулювання видобутку, виробництва, використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними” і “Про охорону навколишнього природного середовища”, Кодексом України “Про надра” та Лісовим кодексом. Відповідь банальна — скрутне фінансове становище.
Із журналістами на місці розкопок бурштину люди спілкувалися неохоче. Як тільки почули гуркіт автомобіля, одні поховалися в кущах, другі — дали драпа, а ще інші — лишилися на місці, готові у будь-який момент побігти. Лише згодом, як побачили, що це не міліція, дехто наважився вийти зі схованки.
Спочатку стає дивно. Як можна викопати за день таку величезну яму? Чоловіки і підлітки лише усміхаються.
— Якби ми знали, що там лежить кілька кілограмів каменю, то й три такі ями за день викопали б, — кажуть у відповідь. — На цьому вже добряче руки набили.
— Невже копаєте навмання, чи якимось чином досліджуєте землю?
З гурту знову хтось відповідає:
— Іноді навмання, а іноді бурим землю спеціальним буром. Якщо дістаємо з глибинки каміння або ж частинки “жили” (жила в їхньому понятті — перегнилі рештки давніх дерев, з яких утворювався камінь, у цих шарах залягає бурштин — авт.), то відразу ж копаємо.
— Не холодно? Усе ж таки на дворі осінь. А взимку тут взагалі замерзнути можна.
— От як викопаєте таку яму, то побачите, холодно вам, чи гаряче, — відповідає босоногий хлопчик. — Я ось навіть у воді стою. Треба її вичерпувати відром з ямки, бо підтікає. Взимку також якось пристосовуємося. Зрештою розводимо багаття, але тільки одне, щоб не видати нашого місцеперебування. Коли ґрунт промерзає, доводиться розбивати його ломами. Але копати тоді все одно легше, бо на дні ямки набирається менше води.
Здаля доноситься чийсь голос. Чоловік натрапив на чималий шматок. Усі, хто зібрався коло непроханих гостей відразу ж зриваються на ноги й біжать до ями. Чоловіка-копача на її дні майже не видно. Справа в тому, що на глибині два-три метри, коли саме починає траплятися бурштин доводиться підкопувати стіни. Він ще кілька разів штрикнув лопатою ґрунт і після того звідти дістав шматок брудного каменя завбільшки з середнього розміру картоплину.
— Нарешті, — вигукує він. — Хоч на щось натрапив. Грам сто-сто п’ятдесят заважить. Три дні копаю і нічого. Одні “сємочки” дістаю (камінці розміром з вишню — авт.).
— І скільки він коштує? — цікавимось.
— Хто ж його знає. За кілограм таких камінців дають сто п’ятдесят доларів. А цей дріб’язок (дістає з кишені жменю крихітних) на доларів двадцять потягне. Маю на увазі кілограм. Вартість бурштину залежить передусім від розміру шматків. Чим більші — тим дорожчі. У нас його приймають нелегально і переважно за долари. Закупівельники приїжджають з Сарн, Дубровиці, Володимирця, Кузнецовська. Іноді в селі з’являються поляки. Так або інакше увесь бурштин скуповують вони. Згодом ніби переправляють німцям.
Після цього чоловік розпочинає викладати наболіле.
— Ви думаєте ось тут, у цій ямі, від хорошого життя сиджу? Я нещодавно одружився і вже є дитина, — розповідає він. — Працював у селі комбайнером. Але робота була, доки в полі стояли зернові. Нічого скаржитись, заплатили нам непогано. Хоч і не грішми, а зерном. Зараз мій комбайн стоїть. Зарплати не дають, а сім’ю на зиму треба за щось одягати. От і мушу киснути в цій сирій ямі. Якби була робота, то ніколи не пішов би шукати бурштин і заодно радикуліт. Змушують обставини. Звичайно, нас часто тут лякають працівники правоохоронних органів, але мусимо ризикувати. Інші взагалі водяними помпами розмивають землю і дістають бурштин. Вони за день накопують стабільно по кілька кілограмів. Але кажуть, що в них із міліцією усе домовлено...
Чоловіки закурюють цигарки і говорять кожен про своє. Переважно всі вони страждають безгрошів’ям і бурштин — їхня єдина надія. У селі на них чекають діти та дружини. Через годину спілкувань наша творча група від’їжджає, а люди опускаються в свої ями і знову починають мовчки копати. Невідомо, скільки гектарів землі вони ще розриють і скільки ділянок лісу знищать, але достеменно знаємо одне: український сонячний камінь, як іще називають бурштин, зараз приносить прибутки не українцям, а німцям та полякам.