Рівненський миротворець Розповідь дружини, чоловік якої служить в Іраку

Руслан разом з іншими українськими миротворцями вилетів 9 серпня цього року військовим літаком із Бориспільського аеропорту. Переліт тривав шість годин. Пізніше він написав дружині у листі, що всі вони пережили певний страх і шок, адже через відсутність ілюмінаторів перебування в закритому просторі здавалося цілою вічністю. Коли ступили на іракську землю, одразу відчули “принади” місцевого клімату: майже 60 градусів вище нуля! Довелося пристосовуватися до тамтешніх погодних умов за спеціальним графіком. У першому (і наразі останньому) листі до дружини — за 24 серпня — Руслан розповів, що “робочий день” в них починається о п’ятій ранку і триває до дванадцятої. Друга черга патрулювання — з 15.00 до 18.00. А в проміжку — з 12.00 до 15.00 — так звана сієста, коли температура доходить до такого піку, що, в прямому значенні слова, косить з ніг. Якось трапилося, що наші миротворці у цей час їхали в автоколоні, то ті, котрі сиділи на БТРах, падали, втрачаючи свідомість. Пластикові каски нагрівалися й плавилися. Руслан з цього приводу пожартував: “у порівнянні з місцевою засмагою кримська — відпочиває!”

Головне:
не довіряти ЗМІ
…Відтоді минуло більше двох місяців, і Діана не знаходить собі місця. Ні листа і ні дзвінка.
— Це все брехня, що телефонний зв’язок миротворців з родинами безкоштовний, — говорить жінка. — Та телефонна станція, яку наші військові взяли з собою в Ірак, не функціонує. І щоб зв’язатися з чоловіком, мені потрібно телефонувати у Західне оперативне командування у Львів, а ті, можливо, сконтактують з Іраком. І платити доведеться як за міжміські переговори, так і за міжнародні...
Але все це марна справа. І тому, за словами Діани, Руслан і його товариші зробили мудріше: купили телефонні картки за 20 доларів, ємкістю 40 хвилин. Телефон-автомат недалеко від місця перебування наших миротворців, і, можливо, тому біля нього постійно черга. Останній раз Діана чула голос свого чоловіка 8 вересня — на річницю їхнього одруження…
— Щонеділі дивлюся по УТ-1 телепередачу “Нова армія” в надії, що хоч якась вісточка промайне: може, адреса змінилася і вкажуть нові координати. Та в останній передачі, як насміхаючись, на мить показали на екрані адресу англійською мовою, що ні я, ні наші батьки не встигли її переписати. Невже не можна було затримати в кінці передачі цей кадр хоч на хвилину?!
Через довготривале мовчання в серце закрадається безнадія. Адже хто зна, як йому там, за тисячі кілометрів. У листі Руслан говорить, що пише вп’яте. І це додає хвилювань:
— Що було в попередніх листах, — зітхає Діана, — залишається хіба здогадуватися (вона показує конверт, адресований рукою чоловіка, й по зовнішньому вигляду можна припустити, що хтось вже цікавився посланням миротворця — авт.).
А ще певні “здогадки” Діана пояснює тим, що дуже дивним їй видався один момент у листі. Чоловік пише, що менше треба довіряти засобам масової інформації, які в гірший бік “прикрашають” життя українських миротворців в Іраку, і, мовляв, залякують цим їхні родини. Порівнюючи з тим, що чоловік розповідав раніше по телефону, вона припускає, що написано це за певною “настановою”.

Українцям
до них — далеко!
По-різному іракці ставляться до наших миротворців: хто руку подасть, щоб привітатися, а хто й каменюку жбурне, — переповідає Діана лист свого чоловіка. Місцеве населення розбилося на угруповання й воює між собою. І, не дай Боже, потрапити в таку міжусобицю — вб’ють і не спитають, якого ти роду й племені. А в той же час наші миротворці виконують функції служби правопорядку, оберігають мир і спокій місцевих жителів, доставляють їм воду та різні необхідні речі. Справді, “восток — дело тонкое”.
Іракські міста близько одне від одного — як українські села. Тому наші військові мають можливість побувати в кількох містечках навіть упродовж однієї години. Що найбільше вражає українських миротворців, то це максимальне освітлення як у самому місті, так і за його межами, по трасі. Одним словом, і вдень, і вночі все як на долоні. Єдиним свідченням, що ще нещодавно тут розривалися снаряди й бомби, є зруйновані будинки, установи й заклади. А ми, рівняни, у мирі й спокої (ну, майже — авт.) щовечора з острахом добираємось до своїх затемнених осель і дякуємо Богу, якщо без перешкод і ушкоджень переступаємо поріг рідного помешкання…

Сумка вартістю
в 200 “зелених”
Руслан і його товариші по службі живуть наразі в наметах, добудовуючи для себе казарми. Та це краще, ніж як напочатку ночувати у напівзруйнованому спортзалі, де через діри в стінах заповзали змії і виблискували очі виючих “койотів” (біологічне місцеперебування койотів — Америка, у даному випадку можуть це бути або дикі лисиці, або ж дикі собаки. А назву могли ввести самі ж американці, які й “передали” її новоприбулим миротворцям — авт.). Українські миротворці не можуть дочекатися завершення будівництва, адже лише тоді зможуть нормально прийняти душ. Бо часто не один день носять на собі солоний піт, який роз’їдає шкіру — не рятують ніякі антиперспіранти. Останніх своєму чоловікові Діана зрихтувала аж на цілий рік! Та й не тільки. Річ у тому, що майбутнім миротворцям ще перед вильотом з України видали список речей і предметів, які треба було взяти з собою з орієнтовним терміном на рік. Це: зубні пасти, різні (захисні, зволожуючі, дитячі і т.д.) креми, антиперспіранти, засоби захисту від укусів комах, канцтовари (авторучки, зошити, олівці, фломастери, скотч); дві пари сонцезахисних окулярів зі скляними лінзами: “хамелеони” і чорні; металева пакувальна стрічка для наметів, котру так і не вдалося знайти у продажу; аптечка — з обов’язковим засобом проти зневоднення організму. Всього — на 200 доларів США. Ці гроші молодій сім’ї довелося позичати. Борг Діана віддала лише тепер, коли отримала через банк перші “миротворчі”. Та й то не знає, як розуміти отриману суму, бо замість обіцяних 600 “зелених” на руки їй видали лише 391 долар 78 центів. Щоб зробити певні висновки, Діана чекає наступної зарплатні.

А українець
думає про борщ…
Коли Руслан ще був в Україні, у Білій Церкві (там інструктували майбутніх миротворців), командування поставило “ультиматум”: хто не здасть 250 гривень на спортивний костюм-комплект, не поїде додому перед вильотом в Ірак. Русланові пощастило: товариш позичив йому гроші. Щодо спортивного комплекту, то він складається з футболки, штанів, курточки, шортів, кросівок і… шкарпеток, виконаних у національних жовто-блакитних кольорах. Мабуть, щоб українські миротворці часом не забули, що вони — українські. Але як тут забудеш, коли в американському харчоблоці лише заокеанські штучки-дрючки. (Спочатку наші військовики плювалися від якоїсь незрозумілої “похльобки” та ще й у пластиковому посуді. Згодом, правда, кухонні справи налагодилися, почали годувати пристойніше). А українській душі так не вистачає рідного борщу із салом. І, мабуть, Русланові раз у тиждень добряче гикається. Бо сідаючи за обідній стіл, сім’я згадує про свого рідного, який позбавлений національного задоволення.
Маленька донечка частенько питає в мами, коли по дорозі з дитсадка зустрічають “дядів” у військовій формі: “А де мій тато? Ірак?” Діана регулярно слідкує за випусками новин на “1+1” та ICTV, і маля, чуючи перший сигнал початку передачі, бігом вмощується перед телевізором. А раптом її тата покажуть?..

Замість P.S.
— Мене найбільше шокує ставлення більшості людей, — скаржиться Діана, — які чомусь вважають, що сім’я миротворця купається в золоті. Адже я отримую 440 гривень за місцем служби чоловіка плюс 600 доларів “миротворчих”. Однак поки що всі гроші йшли на погашення боргів, які лишилися після від’їзду Руслана в Ірак, а обіцяних $600 я ще й не бачила. Не хочу судити й порівнювати, скільки отримує офіцерський склад, але мій чоловік поїхав не за додатковим заробітком, а за реальною можливістю хоч за таких обставин заробити принаймні на життя. Про квартиру ми навіть і не мріємо. Якщо американським миротворцям платили, по мінімуму, 8 тисяч доларів, польським — 6 тисяч, то ціна життя українського миротворця, виходить, вкладається в 600?!..
Діана у щоденній тривозі. І кожен прожитий день вона кладе на ваги справедливості й надії. Бо найгірше — це невідомість. Вона поглинає і розум, і віру, і силу. А Діані сила потрібна сьогодні як ніколи.