Бізнес-леді й багатодітна мама Ольга Лук’янова: За вісім років роботи ми пройшли і Крим, і Рим, і вогонь, і воду, і мідні труби, і три голови Змія Горинича

— Як вам вдалося зробити бізнес з такої домашньої царини, як кухня?
— Це чи не найкращий бізнес із тих, що можуть бути в Україні! У нас дуже сильні кулінарні традиції та потяг до домашньої кухні. Кожна господиня має свій секрет. Ось тільки ручна праця не цінується...
— Скажіть, будь ласка, такий феномен, як жінка у бізнесі, існує, чи бізнес не визнає статевої різниці?
— Можливо, в іншій країні і не визнає, але у нас — визнає. І той факт, що ти — жінка у бізнесі, має і свої плюси, і мінуси. З чоловіками легше домовитися жінці, це однозначно. А от з жінками бізнес-леді домовлятися чи вирішувати якісь поточні питання складно.
— Чому? Через звичайні жіночі заздрощі?
— Імовірно. Жінки, які самі не досягли того, чого хотіли, не зважають на постійну відсутність вихідних та відпусток, або на недостатню увагу до дітей — цьому вони не заздрять. Зате порахують ефемерні “мільйонні” прибутки на багато років уперед. Але це не загальне правило. Є чимало розумних жінок, з якими легко знайти спільну мову, тому що ми маємо спільні проблеми.
— А чоловіки в роботі поводяться, як джентльмени?
— Мені подобається бути у чоловічому товаристві — це і певний рівень культури, і освіченості. Я ніколи не стикалася із зверхнім ставленням чи зрівнялівкою. Може, мені щастить на чоловіків, з якими веду справи, — вони прекрасно до мене ставляться, бачать у мені жінку, щоправда, поступки не роблять.
— Торгову марку “Страви козацькі” зустрічаю вже давно. Коли і як ви вийшли на ринок?
— Саме підприємство існує вже дванадцять років, а торгова марка з’явилася у грудні 1997 року. А починали ми з кафе, де серед інших страв готували пельмені. Вони користувалися попитом, тоді й подумалось: а давай зробимо більше й дамо в магазин. У магазині їх взяли, потім — більше. Кафе з часом занепало, а от пельмені процвітали. Тоді й вирішили реєструвати торгову марку. Сім місяців чесно збирали всі документи. У нас така бюрократія! Міська санстанція сказала: приватна фірма не може виробляти м’ясні вироби, тому що не може і все. Добре, що ми знайшли розуміння в обласній СЕС. Я досі дуже вдячна цим людям! Починали з десяти кілограмів пельменів — вручну місили тісто й ліпили вручну. Потім заробили на апарат, поступово збільшували асортимент, і нині виготовляємо більше тридцяти найменувань продукції. Зараз наш хіт — картопляники. Власне, це була моя коронна домашня страва. Я просто зробила калькуляцію, оформила всі необхідні документи, і тепер картопляники готуються так само, як я готувала їх своїм дітям. Навіть краще: акуратніша форма, та й начинок більше.
А взагалі, за вісім років роботи ми пройшли і Крим, і Рим, і вогонь, і воду, і мідні труби, і три голови Змія Горинича.
— Ви використовуєте свою продукцію вдома?
— Так. Моя десятимісячна дитина залюбки наминає пельмені, хоча при її восьми зубчиках це — задача. І я не боюсь, що вона отруїться, чи з нею щось буде не так. У десять місяців вона їсть нашу продукцію! І я вважаю, що це найкращий показник! Часто знайомі запитують: це ти спеціально наліпила вареників, чи такі йдуть у магазини? Саме такі йдуть у магазини. Одна і та ж продукція іде і в сім’ю, і друзям, і в продаж. Коли я купую свинину для пельменів, продавці мені не вірять. Не вірять, що ми в тісто закладаємо натуральні курячі яйця. Нині майже усі продукти напихані соєю, і це сприймається як норма, аби дешево. Але пельмені не можуть коштувати 5 гривень за кілограм, якщо свинина коштує 20 і більше!
— Ваші працівники визнали вас переможцем у конкурсі “Мій керівник – кращий”, про що вже писала наша газета...
— У мене працюють чудові люди! Деякі зі мною вже шість років, тобто майже від самого початку — розуміють, підтримують, допомагають. Якби не вони, може і не було б моєї справи. Все тримається на їх добрих невтомних руках. Мені взагалі в житті щастить на гарних людей!
— За виробничими питаннями вистачає часу готувати вдома?
— У мене з цим великі складнощі. Бо картоплянички, котлетки, голубчики, пельмені, які зазвичай готують вдома, вже готові. Звісно, моя сім’я їсть ці страви, але, чесно кажучи, за вісім років вже якось трохи набридло. Тобто мені завжди доводитьсь щось придумувати, щоб приготувати щось смачненьке, але не з цих тридцяти найменувань. Хоча часу на готування залишається мало. Але ж борщ варити доводиться у будь-якому випадку, кашки варити, пиріжки пекти.
— Чи не заважає роботі стереотип, нібито напівфабрикати використовують лише ті жінки, які самі приготувати нічого не здатні?
— Нині такого стереотипу немає. Є інший: якщо напівфабрикат зроблений на фабриці, то він неякісний. Ми намагаємося всіма силами боротися з цим переконанням. Зараз нікого не здивуєш тим, що жінка зайнята, їй треба утримувати сім’ю, працювати, займатися громадською діяльністю. Тому, якщо вона купить смачні та якісні напівфабрикати, а вільний час проведе у салоні краси чи почитає книжку — це лише плюс.
— Як же так сталося, що ви пішли у бізнес? Дозвольте поцікавитись, чим займається ваш чоловік?
— Ми з чоловіком партнери й усі ці роки працювали разом. Ми — не взаємозамінні: те, що робить він — складно робити мені, те, що роблю я — не може робити він. Тому ми — хороша команда. Він спокійно ставиться до успіхів дружини і розуміє, що все це — в одну сім’ю, одну кишеню, одним дітям. Тому у нас із цього приводу не виникає суперечок.
— Окрім того, що ви бізнес-леді, ви ще й багатодітна мама...
— Це мінімальний рівень багатодітності, але при моєму способі життя — це справді дуже багато і складно. Маю трьох дітей. Думаю, на цьому ми з чоловіком і зупинимось (сміється). Доводиться постійно йти на жертви: або відбирати увагу в дітей, або у справи. Саме тому я вже багато років без відпустки, а на Восьме березня діти мамі бажають побільше вихідних. Щось постійно доводиться приносити в жертву, а дітьми жертвувати не можна. Бо вони виростуть, і тоді впливати на них і виховувати буде пізно.
— Як же ви наважилися? Питаю, тому що жінки, котрі йдуть у декрет, ризикують “випасти” із кар’єри, бізнесу, партнерських зв’язків...
— У мене вийшло не так. Я і вагітна до останнього дня була на роботі, і після народження найменшої дитини — донечки — на десятий день вийшла на роботу. Півроку металась між справами й дитиною, бігала додому, годувала, потім змушена була знайти няню. Якби пішла у декрет, то бізнесу у мене просто не було б. Я б не лише “випала” з колії — справи не було би взагалі! Знаєте, з дитинства мріяла мати багато дітей, хоча б п’ятеро. Але розуміла, що, маючи власну справу, не зможу народити стількох. Коли у 2002 році балотувалася на виборах до міської ради, сказала собі: якщо не пройду, обов’язково народжу ще одну дитину, а якщо виграю — навряд чи зможу дозволити собі це. Тоді й зрозуміла, що вже не хочу у міську раду. Отож я дуже рада, що склалося саме так, і що зараз маю своє найменше чудо — донечку Єву-Марію.
— Ви авторитарна мама?
— Ніколи не сюсюкаю з дітьми, швидше навпаки — зарано занурюю їх у реальність. Ми завжди ведемо серйозні розмови, дуже серйозні, навіть не за віком. А у моментах, пов’язаних з алкоголем, нікотином — я дуже авторитарна, просто суперавторитарна, я диктатор і терорист, а от у питаннях спілкування з друзями, вільного часу, хобі — сама демократичність.
— За подвійною роботою — виробництвом і вихованням дітей — залишається час на відпочинок?
— Я не любитель відпочивати. Якщо змушена кілька днів нічого не робити — просто хворію. Тому й відпочиваємо лише по кілька днів. Головним чином — на природі. Щороку на річницю весілля вибираємось у Карпати, любимо Надслучанську Швейцарію — на гору піднятись, на байдарці поплавати...
— То ви ще й спортсменка?
— Ні, я не спортсменка, абсолютно! Але роблю над собою зусилля, бо знаю, що це класно, що мені сподобається. Головне — не покриватися пліснявою. Це найважливіше правило. Тільки дозволиш собі слабинку, як одразу почнуться болячки, поганий настрій і депресії. Жіночі слабкості мені не чужі.
— А жіночі хобі?
— Дуже люблю рукоділля: в’язання, вишивання, мережки, бісер. Але зараз це для мене розкіш. Коли була вагітна й могла собі дозволити більше часу проводити вдома, обв’язала светрами своїх мужичків (сміється). Люблю читати, але для мене це теж розкіш. Моє хобі — це діти: кожну вільну хвилинку проводжу з ними. Зліпити снігову бабу чи разом повалятись у сніговій кучугурі — це щастя.