“Дружина – моя найцінніша впіймана рибка”

Зустрічались на лавочках… навіть після одруження

— Надіє Іванівно, чи одразу ви помітили свого чоловіка та закохалися у нього?
— Якщо ви маєте на увазі, чи тьохнуло у мене серце при першій зустрічі і чи подумала я, що це кохання з першого погляду, то, мабуть, ні. Навіть не уявляю, як можна покохати за очі, посмішку. Мені треба пізнати людину ближче, пройнятися довірою до неї. Тим паче, коли я зустріла Зіновія, він був першокурсником, а я вже вчилася кілька років. До того ж сама втішала дівчину, до якої він не прийшов на побачення на концерт гурту “Машина времени”. Але було у ньому щось таке, що дуже імпонувало. Це наполегливість, беручкість до всього. Ще у перший рік навчання він прийшов на прослуховування у театр, бо дуже любив музику.
Ми разом поступово, по сходинках будували нашу сім’ю, хоча у житті бувало й нелегко. Адже особливої підтримки чекати не було звідки. Родом я з далекого карпатського села Вербівка Рожнятівського району Івано-Франківської області. Все життя мріяла бути вчителькою, але пішла стежками сестри, яка перша у нашому селі закінчила музичну школу, і у Рівному вступила в інститут культури. Вона й розповіла мені, що відкривається новий та перспективний факультет організації культурно-освітньої роботи. Я приїхала за нею сюди, але іспити склала невдало. Тоді краще підготувалася і стала студенткою. Тут ми й познайомилися із Зіновієм. Зустрічатися було ніде, то сиділи у бібліотеці. Я йому брала книжки. А він читав і вчив, та й склав усі іспити екстерном, недарма час пройшов, — сміється. — Я закінчила інститут раніше. Одружилися, зробили гарне бойківське весілля. Житла не було, мусила поневірятися по знайомих, носила у сумочці рушничок: то в одної подружки переночую, то в іншої, тулилася по людях. У гуртожиток не впускали, то ми гуляли, сиділи на лавочках, — згадує. — Потім пішла працювати у театр, відповідала за розповсюдження квитків. Зняли квартиру, потім дали малесеньку кімнату у гуртожитку, через рік народилася донечка Юля. Але завжди, як би не було важко, відчувала себе захищеною жінкою.
— А коли розпався СРСР, не виплачували зарплату і забули про культуру...
— Ніколи я цього не відчувала, знала, що мій чоловік завжди заробить гроші. Стояв на базарі, перший починав торгувати, зайнявся бізнесом. Важко було, незручно, бо вже тоді закінчив інститут і викладав на півставки. Не раз на базарі, коли мимо проходили його студенти, відходив, щоб не побачили. Він справжній мужчина, бо може зробити жінку щасливою! От я вже з ним щаслива у любові 25 років. За цей час, крім почуття кохання, з’явилася ще й повага: як до людини, до чоловіка, сім’янина. Своєю працею впевнено і наполегливо прямували до того, чого хотіли.

Чоловік не соромився підлогу натирати, аби підзаробити

Пані Надія переконана. що лідерські якості, необхідні для успіху, Зіновій виховав у себе з дитинства. Адже коли дуже чогось хотів, був наполегливим і багато працював. І навіть те, що в музиці вибрав трубу — сольний інструмент, ще раз доводить, що намагався скрізь бути лідером:
— Коли приходив у музичну школу, а йому казали, що сьогодні занять не буде, бо немає вчителя, він знав розклад усіх “халтур” учителя, йшов на завод, де той підпрацьовував, та вів оркестр і слухав, щоб не пропав у нього урок.
У кімнату заходить Зіновій. На фотографіях він із великою шевелюрою, а тут з коротким волоссям. Більше схожий на бізнесмена. По-діловому вітається. Але коли починає говорити, то сумнівів у тому, що переді мною людина мистецтва, не залишається:
— От живемо вже чверть століття разом, щасливо живемо... А починали голі й босі, нічого не було. Приїхав я у Рівне після армії в отакенних кльошах, — показує рукою. — Не мали в що одягатися, навіть і голодували, по-всякому складалося. Але пам’ятаю — завжди знаходив якісь халтурки і підпрацьовував. У театр влаштувався, підлогу натирав після вистави, 80 рублів платили, — згадує. — Зараз маю фірму, займається зоокормами. А починали з папужок, хом’ячків, рибок. Коли у нас була ще двокімнатна квартира, одна стіна була вся в акваріумі. Але найціннішою рибкою, яку впіймав, стала дружина. Вона моя золота рибка. Дякую Богу за свою дружину, я 25 років з нею прожив щасливого життя.
— Пам’ятаєте свою першу зустріч?
— Коли приходив у гуртожиток до дівчат, то помічав її, але Надія вчилася на старшому курсі і, здавалося, була недосяжною, а до того ж ще й гострою на язик. Врешті, згодом відкрив у ній великий організаторський талант. А покохав я її за густе довге волосся, яке й досі цілую.
Я за характером запальна людина, а Надія намагається мене якось заспокоїти, лагідно і ніжно пояснити, що так не можна... Я холерик, і тому Надя мене дуже доповнює. Можна сказати, що ми абсолютно попали в “плюс” і “мінус”.

Платив з власної кишені музикантам, би оркестр був класним

— Чому вирішили робити кар’єру саме у Рівному?
— Закінчив музичну школу, училище, приїхав сюди, бо хотів бути гарним музикантом. Труба — сольний інструмент, найгучніше грає, а я завжди любив бути лідером. Потрапив у театр, вчепився тут. А пізніше завдяки Маланчуку Ярославу Володимировичу, головному режисеру театру, почав диригувати. Все взяв у руки: оркестр, балет і почав робити щось своє. Звання отримав. Мабуть, щось схоже є у тому, щоб успішно керувати людьми в оркестрі та бізнесі — кожен повинен мати свою партію, але звучати в унісон.
Бізнес допоміг мені стати незалежним. Я ситий, я допомагаю артистам, я запрошував людей, я платив їм гроші з власної кишені, бо хотів, щоб оркестр був класний.
— Важко із заступником директора театру у побуті?
— Що ви? Надія — прекрасна господиня. Кожної неділі є вареники. Якщо раніше я вмів готувати, то тепер абсолютно до цього не здатний, вже й не пам’ятаю, коли на базар востаннє виходив та скільки хліб коштує. Але це й добре, бо не відволікаюся від творчої праці. Зараз, наприклад, інструментую музику Олександра Рябова до “Сорочинської ярмарки”.

А донька – обличчя компанії “Екмі-Колор”

— У вас підростає донечка...
— Я не уявляв, що доня у мене така розумниця, вся в мене пішла, — сміється. — Ми взагалі не думали, що Юля в театрі буде, але склалося так. Молодь на цю виставу йде, мабуть через білявку. Вона ж у нас натуральна блондинка!
Ми її вчимо жити, зараз вона у Києві, сама починає пізнавати життя. Закінчила інститут слов’янознавства, мови трохи знає. У Києві пройшла багато кастингів, стала обличчям “Екмі-Колор”, знімалася на Кубі, поки що вчиться.
У кабінет до Зіновія заходить Володимир Сніжний. Вітається... Кидає оком на кімнату.
— Грає шарманка? — кивнув на програвач.
— Та голку треба замінити, — відповідає Зіновій. — Зайти треба до наших у майстерню, десь у них має бути.
— Та хіба там ще щось лишилося? — махає рукою Сніжний.
— От нічого вже немає, а голка є, — каже Зіновій і підходить до інструмента.
Я залишаю кабінет, коли Володимир Сніжний та Зіновій Крет ще бавляться біля програвача, з надією, що колись-таки йому знайдуть голку і він заграє. У темному коридорі під лункі кроки пані Надії, яка проводжає мене до виходу, прощаюся з театром — таємничим світом, де люди самі оживляють казку, даючи життя новим образам та обставинам. Крети створили тут свою казку — щасливу сім’ю, якій виповнилося вже чверть століття.