Микола Цупрук:

Сам собі “криша”
— Ви можете визначити, який бізнес у вас найголовніший?
— У мене багато напрямків, багато різних справ. І саме завдяки цьому 1998 року, коли був дефолт, я вижив фінансово. У той час дуже багато фірм занепало. Образно кажучи, з десяти моїх бізнесових напрямків вісім “загнулося”, а два мене “витягли”.
— Як це кажуть, не кладіть усі яйця в один кошик...
— Добрий приклад. Нині я займаюся нерухомістю — будував житлові будинки (і приватні, і багатоквартирні), маю свою будівельну техніку. Раніше мав дві кредитні спілки, зараз залишилась одна. Виготовляємо будівельну продукцію, робимо утеплюючі піноблоки, спеціальний камінь для парканів та стін, “кістку”, якою викладають тротуари. Ми були одними з перших, хто почав виготовляти тротуарну плитку, маю великий цех неподалік кар’єру. А ще ганяю автомобілі з-за кордону, причому майже все життя цим займаюсь. Я інженер-механік і люблю машини, тож раз на місяць їду у Бельгію і приганяю кілька авто. Це вже як хобі.
Моя дружина Лариса хазяйнує у кафе та готелі “Оазис” за містом. Пам’ятаю, коли запитав жінку, чи не хотіла б вона займатися кафе, вона сказала: “Ти що, воно ж розвалиться!” Але коли пішла туди й заробила перші п’ять тисяч гривень, то здивувалася, коли ж заробила десять тисяч, то була шокована. Так що тепер дружина повністю взяла на себе роботу готельного комплексу, і я туди навіть не мішаюся, ну, хіба вона попросить: “Коля, у мене щось там не виходить, допоможи”.
— З чого ж починали свою справу?
— Відкрив комісійний магазин “Гермес” біля “Аврори”. Тільки відкрив, одразу приїхали бандити, кажуть: “Ми будемо твоєю “кришею”. Добре, кажу, а що ви будете робити? “Та нічого, але тебе ніхто не підпалить”, — відповідають. Нічого? Ну тоді я сам буду собі ”криша”! Я займався боксом, та ще й характер маю запальний, покликав свого друга. Коли хлопці прийшли отримувати гроші, ми з ними, м’яко кажучи, сильно посварились. Так став сам себе захищати. А ще колись прийшов знайомий підполковник міліції, його дружина працювала у кафе неподалік. Прийшов і просить: скажи, що оте кафе — твоє, будь ласка. Отакої, відповідаю, ти ж підполковник — візьми й посади негідників. Та він про своє: де там, цих двох посадиш, а їх ще 50 чоловік, все одно підпалять кафе. Знову прийшли бандити за грошима, а я кажу: це моє кафе, і дайте спокій. Ну вони давай розбиратися, один мені каже: що ти за такий великий бандит, що сам собі “криша”, і тут же в магазині сам стоїш, і товар сам возиш? За тодішніми “правилами”, бандити не мали права працювати, а жити тільки з “кришування” та рекету. Отакий я бракований бандит, кажу, і краще тобі не мати зі мною справи. А вони бачать, що я “дурний”, запальний, то й залишили у спокої. Так я заробив собі “репутацію”. Згодом облаштували з партнерами стоянку на трасі. Час був дуже неспокійний, багато пограбувань, тож усі намагалися зупинитися на ніч, і стоянка давала добрі гроші. Тоді не долари у нас ходили, а марки, звісно, курс був не такий, як зараз, та й ціни зовсім не такі. Пам’ятаю, ішов у неділю на базар, брав із собою один долар і на ці гроші купував харчів на весь тиждень.

Перші капітали заробив біля печі
— А правда, що на самих початках ви пекли лаваші?
— Точно, лаваші, а я й забув. Наприкінці 90-х працював інженером на тракторному заводі, а потім звільнився, бо мої друзі-грузини запропонували спробувати пекти лаваш. На заводі заробляв 160 карбованців мінус вирахування, бо був холостяк.
— За це вираховували із зарплати?
— Звичайно, так звані “холостяцькі”, щоб заохочувати людей народжувати дітей. Ну а в лавашні мені платили 250 карбованців, це вже набагато суттєвіше. Але робочий день у мене починався о четвертій ранку, місив тісто, потім чекав, щоб підійшло та нагрілися печі, а потім закидав лаваші у піч. Причому так, щоб між ними була певна відстань 5-7 міліметрів, і ні в якому разі вони не накладалися один на один, інакше все горить і сморід неймовірний. Температура у пекарні 70 градусів — добра сауна (я за день випивав ящик води — двадцять пляшок). Робота у мене одразу добре пішла, особливо виходило закидати лаваші у піч. Якщо всі закидали по 48 буханців, то я — 51-52. Здається, дрібничка, але за день набігало кілька десятків буханців, а це ж гроші. Тож мене стали одного ставити на піч і платили за двох — 500 рублів, то були страшні гроші на той час, стільки заробити можна було тільки на Півночі! А колись до нас прийшли кореспонденти з газети (а я молодий був, дурний), поговорили з ними. Наступного дня виходить газета з фотографією — кілька нас пекарів у фартушках і чепчиках. А мама моя — у райвно завметодкабінетом, голова профспілки — і тут така стаття. Син — інженер з вищою освітою, а пече лаваш! Як прочитала, одразу приїхала з тіткою, всі в сльозах. “Ми тебе вчили, — кажуть, — а ти печеш лаваш? На вулицю соромно вийти!” Я кажу: мамо, там мав 160 карбованців, а тут 500 — ну хіба немає різниці? На той час я вже мав сім’ю. А мама мені: скільки тобі давати грошей, щоб ти залишив цю лавашню?..
— То вона вас і переконала змінити роботу?
— Ні, не вона. Робота була дуже важка, я жахливо схуд — був просто чорний. Так тяжко я не працював ніколи у житті, хоч студентом навіть будинки будував. Повертався з пекарні й часом засинав просто за столом, за вечерею. Робота мене дуже виснажувала. А я молодий був, не розумів, що працюю на “знос”, а коли зрозумів, то поклявся собі, що більше ніколи так важко не працюватиму. Тоді вже потроху став з’являтися приватний бізнес, я покинув лавашню і відкрив магазин.

А мільйона так і не назбирав…
— Зараз, опираючись на досвід, що вважаєте у бізнесі найважчим?
— Найважчим? Думаю, найважливіше — навіть не заробити, а не втратити те, що ти маєш. І ще одне — компаньйони. Знайти порядних партнерів дуже важко, я б сказав, майже неможливо. У нас же думають, як кого надурить, як нічого не робити й мати гроші.
— Вам колись погрожували?
— Років шість-сім тому, у місті з’явилася банда Раєвського, прокотилася ціла хвиля пограбувань та вбивств. У мене було тривожне відчуття — боявся не за себе, зрештою, мало буваю вдома, вовка ноги кормлять, а от сім’я моя залишалася у Рівному. Тоді я підняв паркан біля будинку, поставив камери, сигналізацію і обзавівся зброєю. І знаєш, мене моя “чуйка” не підвела. Бо коли цю банду зловили, виявили, що вони планували напади ще на трьох чоловік, і на мене в тому числі.
— То у вас сильна інтуїція?
— Мабуть.
— А взагалі по бізнесу часто доводиться прислухатися до інтуїції?
— Знаєш, я ніколи не помилявся, але мені ніколи не вдавалося заробити мільйони — заробляв, умовно кажучи, по сто доларів щодня. У мене є товариш, який “ворочає” мільйонними справами — тут заробив сім мільйонів, тут втратив вісім, і ніколи у нього не було сто доларів у кишені. У мене таке не виходило ніколи. А він провернув одну справу з п’яти, і вже мільйонер...
— А з іншого боку, чотири прогоріли — і вже боргів на мільйони...
— Ну так — або пан, або пропав. Тому я рухаюся поступово. І особливих інтуїтивних кроків не роблю. Але от щодо небезпеки, то тут моя сигналізація спрацьовує у ста випадках зі ста.
— Можливо, відчуття небезпеки натреноване з боксу?
— Та я ніколи не був особливо сильним спортсменом. Дозаймався до кандидата у майстри спорту з боксу, але це все якось мимохідь. Хоча фізкультурник я сильний, і досі через день плаваю по два кілометри, граю в теніс. У мене вдома є турник, боксерська груша, тенісний стіл. Щодня по дві години виділяю на спорт. Тепер я можу собі це дозволити.
— І як давно?
— Думаю, останні сім років. А до того працював на те, щоби тепер могти собі це дозволити.
— Крім спорту, є ще якісь захоплення?
— Гарні жінки. Ой, проговорився (сміється).
— А якщо серйозно?
— Люблю мандрувати. Об’їздив майже всю Європу, дуже люблю Амстердам, північну Венецію. Люблю Будапешт. Не хочу “богохульствувати” проти Парижа, бо ж вважається, що це найгарніше місто, і всі тільки зітхають: “Ой, Париж”, але Будапешт мені подобається більше — походити вуличками, мостами, поплавати на катері. Подобаються азіатські країни — там дуже добрі люди, вони навіть голос не підвищать, не кричать, не дратуються, люблять тебе тільки тому, що ти — людина. Був в Індонезії, Малайзії, Таїланді, в Еміратах. Вразила Домініканська Республіка, там я вперше бачив, як збирають кокоси: на пальму хлопець залазить за 30 секунд — охоплює руками стовбур, ногами впирається, диб-диб-диб — і вже зверху сікачем зрізає кокоси. А якщо пальма широка, то він бере мотузку і закидає навколо стовбура. Я коли побачив, то так з відкритим ротом і застиг (сміється). Люблю гори і зимовий відпочинок. Раніше катався на лижах, а минулого року почав вчитися сноубордингу (бо ж на лижах вже вмію, і вже нецікаво) і так набив собі одне місце, що місяць сидіти не міг (сміється).

Хочеться сентиментального садочка
— Як ви познайомилися з дружиною?
— По телефону. Моя тітка з моєю дружиною працювала в одній школі. От і каже колись: у нас працюють дві гарні дівчини, давай я тебе познайомлю. Мене тоді всією сім’єю сватали, бо ж стільки років, а неодружений. Я погодився і пішов на оглядини, думаю, подивлюся спочатку на тих дівчат, а то тітка — жінка старша, у неї свій смак. Початував під кабінетом, дивлюся — вийшла: на каблуках, така сувора. Класна! Але знайомитись не став, тільки випросив у тітки телефон. Згодом подзвонив, вона спочатку навіть не хотіла розмовляти, але в мене на той час язик був нормально підвішений. Словом, ми розговорилися і домовилися побачитися. Отак і познайомилися. До весілля зустрічалися півроку.
— І скільки ви вже одружені?
— За рік буде двадцять років.
— У вас є діти?
— Так, двоє — доця Марія і син Микола. Доці за місяць виповниться сімнадцять, а сину — п’ятнадцять. Доня моя зараз в Америці — виграла конкурс за програмою Флекс і поїхала на навчальний рік у Штати. Взагалі-то, вона вже вдруге цей конкурс виграла, але минулого року я її не пустив, думаю, маленька ще зовсім. А цей раз як напосіли на мене всі — і сім’я, і друзі, — довелося змиритися. Вона у мене молодець: у коледжі навчається тисяча дітей її віку, а вона друга за успішністю. Вже півроку її не бачив, не можу дочекатися, коли приїде. Син теж розумний, але лінується вчитися.
— Маєте якість “наполеонівські” проекти?
— Я народився і виріс у селі, і мене все життя “тягне до землі”. Все мрію хату у Бабині побудувати, щоб жити там — це ж сім хвилин від Рівного, садок біля дому... А жінка моя все життя у місті, на балконі виросла (сміється), каже: не хочу, я там жити не буду, піду до мами. Так що за цим пунктом у нас розійшлися думки. Зараз живемо у будинку, і ніби є діляночка 12 соток, але ж ми — діти мегаполісів: росте там чотири дерева, розбиті газончики. Воно-то гарно і по-європейськи, але це не моє. Ось тільки як хлопчик покосить цю траву, я вийду на двір подихати — мммм, аж голова паморочиться, як у дитинстві. Ти не уявляш, як класно вийти весною у двір, а весь сад цвіте, такий аромат стоїть, такий запах! Бджоли гудуть... ти не уявляєш, що це таке!