Борис Вознюк “піднімає” малу батьківщину

Знайшов “ключик” до кожного— Борисе Павловичу, знаю, що завод продтоварів у Гощі працює з 1946 року. У 1995-му він став ВАТ. Саме тоді ви очолили його спостережну раду? З яких змін почали?— Так, саме в той час. А почав із кадрів, точніше, з давнього задуму втілити фізичне явище резонансу у систему трудового колективу. Що це означає? Коли я працював в інституті металофізики, вивчав резонансні системи. Тоді й зрозумів, що будь-який колектив — НДІ, заводу, організації — це система, в якій можна застосувати явище резонансу — збіг частот, тобто підсилити віддачу кожного, збільшити коефіцієнт корисної дії. У Гощі вирішив поставити такий експеримент. Суть його була у пошуку причин “пробуксовки”, підходу до кожного працюючого. Тоді, коли я прийшов на завод, там працювало 40 чоловік. Жодної людини не звільнив, не замінив. Сьогодні тут трудиться 180 чоловік. Як оптиміст, вважаю, що люди всі хороші, поганих немає, але до кожного треба знайти “ключик”. От, наприклад, ми придбали на підприємство пакувальну машину. А потім, за аналогією, три такі ж зробили самі. Це свідчить про те, що у нас є грамотні фахівці із сильним потенціалом. Тільки потрібно його розвивати. — Повернімося назад. Яким бізнесом ви займались до Гощі? — Працюючи в інституті металофізики, я писав дисертацію. Але закинув її, бо почався розвал Союзу. Почав займатися бізнесом. Це була торгівля, поставки автомобілів у В’єтнам, аксесуарів в Арабські Емірати, труб у Білорусь і навіть увесь цикл виробництва спирту від вирощування до цеху розливу та інші напрямки. Але шукав якісь майданчики для виробничої бази тут, на малій батьківщині, бо сам родом з Вільгора Гощанського району. Так я і прийшов на завод.
Індуси підніматимуть Бугрин— Сьогодні підприємство зайняло свою нішу на українському ринку продтоварів. Чи не думаєте розширювати географію збуту продукції за межі України? — Наша продукція недорога і якісна. Мені приємно чути гарні відгуки про неї з різних куточків України. Нещодавно чув такі від луганчан. Щодо географії збуту, то ми робили поставки в Саудівську Аравію, час від часу відправляємо у Росію. Але специфіка в тому, що наша продукція випускається у скляній тарі і це не зовсім зручно для дальніх поставок. Отже потрібно або технологію переробляти, або переходити на тетрапак. Але сьогодні ми розвиваємось в іншому напрямку — розширюємо сировинну базу. Взяли в оренду стогектарний садок у Горбакові, який стояв 15 років і поріс як ліс. Зараз відроджуємо його, омолоджуємо, будемо підсаджувати нові сорти плодових дерев. — Які ще у вас плани? Де ще збираєтесь застосувати резонансні експерименти? — Маю бізнесові задуми у Бугрині, до втілення яких уже приступив.— Розкажіть детальніше.— Свого часу там була хороша база ВАТ “Агротехсервіс”. Сьогодні на ній я зі своїми закордонними партнерами зареєстрував спільне підприємство “СК Укрінвест”, яке займатиметься деревообробкою. Вже завозимо туди верстати. А на перспективу — теж  відродження заводу, який розвалився. Я викупив там майновий комплекс і хочу поставити цегельний завод. — Хто ваші партнери?— Це мої друзі: громадяни Англії, Ємену, Індії, Непалу. Я давно запрошував їх сюди, а тепер, коли фірма вже зареєстрована, будемо разом піднімати Бугрин. Їздив у липні в Китай, аби подивитись обладнання. Звідти його і будемо завозити. Хочу використати напрацювання з людьми, які знають маркетинг, вийти на зовнішні ринки, щоб розширити географію бізнесу. — А поїздка до Китаю була суто діловою? — Швидше поєднання корисного з приємним. Була попередня домовленість на заводі подивитись обладнання. І, звісно, побачив у Китаї багато цікавого. Проїхав з півдня до півночі. Був у Шаоліні, біля Великої Китайської стіни. Взагалі ця густонаселена країна вразила темпами економічного росту, заводами, чудовими дорогами, де немає пробок. Тобто поїздка була результативною, адже я не вмію, скажімо, просто лежати на піску (сміється). Більше години не витримую. Зміна обстановки — це вже відпочинок. Економіка не закінчується навіть удома — То значить ви не лише оптиміст, а й трудоголік. А як вдається вам розриватися між Києвом, де мешкаєте, і Гощею?— Там у мене є магазин, фірма оптової торгівлі, займаюсь поставками обладнання для атомних станцій. З понеділка по п’ятницю я в Гощі, а на вихідні — у Києві. Дружина — мій партнер, фінансовий директор наших бізнесів. — А діти?— Син Андрій і донька Аня теж навчаються на економічних факультетах, на першому та третьому курсах. — Ось така у вас економічна сім’я. А вибір майбутньої професії дітей був самостійним чи тато допоміг? — Ні, це їхній вибір. — Чи не хотілося вам, всевстигаючому, ще й політикою зайнятися? — Ні, я отримую задоволення від бізнесу, бо можу віддавати, пропонувати щось іншим. — Тобто ви звикли віддавати. А є речі, а від яких ви не можете відмовитись? Слабинки? — Ну, скажімо, від вареників можу відмовитись (сміється). До машин невибагливий: їжджу на “Фольксвагені-Пассаті”, бо машина мені зручна. Новинки і навороти мене не цікавлять. За кермом сам, бо не хочу бути прив’язаним до водія.
Пожертвувавби бізнесом заради дружби — А відмовитись від своїх задумів у бізнесі? Що може вас примусити це зробити?— У процесі створення фірми виникло багато питань. Була і втома, і думки закрадалися: “Може, не варто?” Але коли люди задіяні і я щось комусь пообіцяв, то відступати вже нікуди. — Як у вас поєднується дружба і бізнес? Що є пріоритетним? — Якби бізнес заважав дружбі, я б його відкинув. — Ви самодостатня людина з багажем досвіду і успіхів за плечима. Що ще вам хочеться? До чого прагнете?— Коли людина щось досягає, виникає питання: чим займатися? Тому хочеться працювати саме у тому місці, де народився, де живеш. Навіть змінити обличчя того ж села, застосовуючи вже набутий досвід, допомагаючи розкривати людський потенціал. Заради цього і працюю.