У гобеленах – ностальгія за батьківщиною

Наш земляк, уродженець Здовбиці, Володимир ШОЛУДЬКО плідно працює у галузі монументальної та станкової скульптури. Його композиції на національну та історичну тематики добре відомі рівнянам: це пам’ятники Симону Петлюрі, Уласу Самчуку, Марії Несвицькій. Крім монументальної, художник захоплюється і станковою скульптурою. Багато його робіт прикрашають приватні колекції, установи в Україні та за кордоном, він є автором призів “Обкладинка року України”, “Герой нації”, “Зірковий дует”.

— Так, саме мою роботу вручали Кондратюку та Могилевській, — з усмішкою розповів пан Володимир. — Люблю працювати у різних видах пластики, але в основному виконую пам’ятники за державним замовленням. Це надзвичайно відповідальна робота. Обдумую, як буде виглядати композиція на фоні навколишнього середовища, як сприйматиметься глядачем. Наприклад, щоб створити пам’ятник Уласу Самчуку, необхідно було точно вгадати масштаб — він мав бути величним, благородним і разом з тим підтримувати діалог із глядачем.

Поєднання матеріалів, особливе бачення надають скульптурам оригінальності та загадковості. Присутні на презентації виставки довго сперечалися перед роботою “Любов”, намагаючись висловити думки творця під час її створення. Я ж вглядалася у зображення Гоголя (камінь та бронза) — таємничий зліпок душі не менш містичного письменника.

— Зрозумів, що у дереві не зможу висловити себе, адже буквально почав мислити “категорією нитки”, — пригадує автор. — Гобелен об’єднує у собі і живопис, і гравюру, і рельєф. А от що не виходить у гобелені, виражаю через графіку. Займаюся тканням з 1983 року, за цей час виконав понад сотню робіт. У гобеленах безліч технік, та багато доводиться придумувати самому — кожна річ повинна мати свою образну мову.

Пан Олексій мешкає у Самарі, але виставлятися приїздить в Україну. Каже, що у Росії текстиль — як пасинок, а от українці його цінують. Можливо, через те, що у гобеленах намагається відтворити свою ностальгію за батьківщиною. Його роботи — втілення міфів та легенд східних слов’ян, роздумів та спогадів, переважно у м’яких, стриманих тонах.

— Я знаю цих людей, мені дуже подобаються їх роботи, — поділилася враженням відвідувачка виставки Катерина ДАЦЮК. — Божий дар у них є, саме він допомагає творити, не всім це під силу.