Богдан Бенюк: “Я живу лише у спальні та ванній”

Зустрічаємося у театрі російської драми імені Лесі Українки, що неподалік станції метро “Театральна” у Києві.

— Пане Богдане, я вже на місці. Біля Лесі стою, — відтараторила, коли зайшла усередину театру.

— Де ви кажете? На бульварі? Де ви? — не міг зрозуміти одразу Бенюк. Думав, що я не дійшла один квартал. Та ні — до Бенюка я таки знайду дорогу!

Богдан Бенюк неголений, зарослий. Каже, що сьогодні грає таку роль у спектаклі “Сеньйор”. Цю виставу вперше показали ще у 2003 році.

— У вас проєврейські дані, бо я приїхав до столиці у 1974 році, а не у 1976-му, — одразу починає розповідати Бенюк. Бо ж попередив — у нас лічені хвилини.

— Про “гоно” що ви питаєте? — перепитав мене Бенюк, коли запитала: “Чи пам’ятаєте перший гонорар?”

Тоді актор пригадав весілля, коли бігав по садку та по подвір’ях і збирав гроші. Каже, міг назбирати і три карбованці за один раз.

— Я не мав грошей до тих пір, поки не почав грати в кіно. Це перший мій фільм “Хвилі Чорного моря”. Там було щось більше ста карбованців, а це великі гроші на той час, — говорить Бенюк. — Я тоді працював і на радіо, і в театрі, і сценки маленькі ставив. І був період, коли я записував у блокнотик: “Сьогодні я витратив стільки копійок на метро, а стільки на ще щось там, бо нам не вистачало грошей на молоко дітям”. У радянські часи всі жили бідно, усі... — засумував Бенюк.

Актор поділився, що свого часу доводилося доношувати одяг старших братів. І навіть по кілька днів нічого не їсти. Але слава до Бенюка таки прийшла, отож як кажуть у народі, — недарма мучився і страждав.

Своїх рідних Богдан Бенюк ховає від допитливого ока журналістської братії. Каже, що не хоче, аби його сім’я стала публічною.

— Я вам розкажу гарну історію! Був колись чай “Чорний мономах”. І на коробці зображений був портрет сина цього дядька, який випускав цей чай. І той хлопчик дуже хворів, і не могли знайти причини його хвороб, — каже Бенюк. — Тому я бережу своїх рідних. Я непублічний чоловік. А вони взагалі непублічні.

Богдан Бенюк живе зі своєю сім’єю у хаті. Говорить, що має багато кімнат, проте використовує лише спальню і ванну. Запевняє, що немає толку від великих будинків, тому треба мати хату, але таку, як палац.

Про гроші говорить неохоче. Каже, що треба допомагати більше людям. Він — голова Федерації хворих на цукровий діабет.

— Мене журналісти питають: “Ти што, бальной?” — а я кажу: “Бальной”. Десь у серці я вже давно “бальной”, бо коли ти бачиш горе людське, то проходити мимо нього — це гріх. Аби ви бачили очі тих діток, які мають страшні хвороби!

Про несподіване багатство каже, що ніколи б його не витратив на себе.

— Як прийшли ті гроші, так їх чимскоріш треба й віддати. Прийшли і пішли, — резюмував Богдан Бенюк.

Пан Бенюк задав такий ритм розмови, що уже через півгодини запитання вичерпалися, але задоволення від спілкування я отримала сповна.

— Я світлий чоловік. І я це сам собі знаю, — сказав наостанок актор. — Якщо хочете знати, як я живу вдома, то по хаті я ходжу у трусах. А ще їм сало та п’ю горілку, але всі ці речі роблю у сімейному колі. Я непублічний, я простий український чоловік.