Надія Косміаді — фінансист із душею художника

Батька
з грамофоном
і гамаком згадують і досі
Сім’я художника Георгія Косміаді 24 роки прожила у нашому місті. Потім була змушена виїхати у Німеччину. Лише у 1992 році Надія Косміаді знову відвідала Рівне. Виїжджала 16-річною дівчинкою, повернулася зрілою жінкою. Одразу пішла на місце, де був замок князів Любомирських, саме тут Георгій Петрович влаштовував театралізовані вистави, музичні вечори. Навпроти побачила музей, зайшла...
— Я не знала, чи пам’ятають мого тата досі, чи цікавляться рівняни його роботами, але розговорившись із працівниками музею, зрозуміла — приїду ще.
Того ж року пані Надія вирішила повернути у Рівне малюнки учнів Георгія Косміаді, які він таємно, щоб не пропали, вивіз в еміграцію.
— Тато, взявши їх із собою, говорив: “Це мій урожай”. Я подумала, ні. Вони мають повернутися на землю авторів. Цього ж року привезла малюнки та документи і передала до Рівненського краєзнавчого музею. Потім почала привозити картини батька. Він і сам любив дарувати свої картини. Чому б і ні?
— Яким було Рівне часів вашої юності? Де і як ви жили?
— У той час найкращі, найбільші будинки містилися на головній вулиці міста, теперішній Соборній. Але місто було маленьким, Басів Кут вважався далеким-далеким селом. Будинку, в якому знімали першу квартиру, вже немає, на його місці побудовано діагностичний центр. Ми не розкошували. Квартирка складалася з двох кімнат, була під самим дахом. Як і у більшості, не було електрики та водопроводу. У той час було нелегко всім, але ми були щасливішими — жили іншими цінностями, мали інші пріоритети. Наші бажання не були надто високими, особливо у матеріальному плані. Запам’яталося, як щороку виїжджали на дачу неподалік Рівного. Там винаймали кімнатку на хуторі. Тато й на відпочинку займався з молоддю, влаштовував театральні постановки, давав концерти. На вихідні до нас завжди приїжджали його учні та колеги з міста. Цікаво, що й до сьогодні місцеві жителі пригадують дачника з книжками, грамофоном та гамаком.

Картини учнів
у Гамбург перевіз таємно
— Ви з такою ностальгією згадуєте той час. А як склалося життя родини в еміграції?
— Ми виїхали, звичайно, не за власним бажанням. Якби не покинули Союз, батька, колишнього офіцера царської армії, розстріляли б. Так сталося із його братами у Москві. Переїжджаючи за кордон, нічого не могли взяти із собою, лише декілька картин. Тато зробив з них ящик із подвійним дном, і таким чином зміг вивезти роботи своїх учнів. Завдяки клопотанням сім’ї моєї мами, потрапили у Гамбург. Тато одразу почав працювати у місцевому театрі опери декоратором, але мама завжди переживала, що тато нещасливий. Він її заспокоював: треба радіти тому, що маємо. В еміграції батько багато малював, влаштовував виставки, та, видно, все ж приховував свої справжні почуття. Тільки згодом я знайшла його запис: “Боже, який я одинокий”.
Я ж по приїзді пішла до школи із дивною назвою: “Школа для вищих дочок”. Ця школа допомогла нам, дівчаткам із сімей емігрантів, вивчити мову, адаптуватися на чужій землі. Крім цього, нас навчали шити, готувати, купувати продукти. Усе, що необхідно для дівчаток, які нічого вдома не робили, — усміхається співрозмовниця. — Деякий час змушена була працювати на сільськогосподарських роботах, на фабриці, лише у 44-му змогла продовжити навчання. Треба сказати, що у Німеччині теорію вивчають в інститутах, а практику — паралельно на підприємствах. Я вивчала фінансову діяльність в одній із гамбурзьких фірм. У цій галузі проробила до пенсії: одночасно контролювала фінансову діяльність 28 фірм. Хоча по натурі я людина непосидюча, не люблю рутини, робота не набридала. Кожного дня переїздила на інше підприємство, а із працівниками жартувала: “Завтра я вже відпочину від вас”.

Таланту батька конкуренцію
не склала…
— Кажуть, коріння у вас інтернаціональне...
— О, так… Маєте калькулятор? Рахуйте! Прадід — грек, прабабуся — Марія Садовська, народилася у Варшаві, один з їх трьох синів, мій дід Петро, завжди хотів жити на Кавказі і здійснив свою мрію, переїхав у Нальчик. Одружився із донською козачкою, дочкою отамана. Це одна половинка моїх предків, по татові. Прапрадід по мамі приїхав у Росію з Північної Німеччини. До речі, мав маєток неподалік від Ясної Поляни, називався він Світлий Хутір. Предки бабусі — французи, потрапили у Білокам’яну приблизно у той же час...
Дивно, але все повторюється. У мене троє внуків. Внучкам, Анне та Марен, по тридцять три роки, вони двійнята. Одна з них вийшла заміж за іспано-італійця, живуть у Швейцарії. Друга готується до весілля з афганцем. Внуку лише чотири роки, так що все попереду...
— Чи є у вашій родині ще художники?
— На жаль, ні… Я не зважилася робити конкуренції своєму батькові, тому малюю небагато, для себе. Молодший брат був хіміком, син — лікар, онуки теж не пішли стопами прадіда. Одна надія на найменшого. Можливо, “маленький бандит” (так я іноді люблячи називаю К’єля) матиме таланти Георгія Петровича. До речі, він вже відвідав Рівне, разом з усією родиною привозила його у 2006 році на святкування 120-річчя із дня народження прадіда.
(Надія Георгіївна скромно назвала сина просто лікарем, не розповівши одразу про неординарний талант та високу професійність Карла Кнайснера. Його доньки, онуки пані Надії, народилися хворими на ДЦП. Незважаючи на діагноз, який в усьому світі вважається остаточним, молодий лікар почав посилено займатися зі своїми дітьми, і... вилікував їх. Зараз він за власною методикою продовжує лікувати хворих на ДЦП дітей, має власний інститут під Гамбургом, 96 відсотків малюків завдяки йому та його колегам позбуваються цього страшного діагнозу).

“Тато любив жінок, а мама кохала тата”
— Косміаді, за свідченнями сучасників, був людиною харизматичною, користувався успіхом у жінок... Ви схожі до нього за характером?
— У нас був маленький закон: “Тато любив жінок, а мама кохала тата”. Це все. А для нас, дітей, це ніколи не було проблемою. Сім’я для батька завжди була головною, а ті жінки були нібито просто знайомими. Я, звичайно, не дозволяла собі кохати всіх чоловіків (сміється), від цього стрималася. А в усьому іншому — характер його. Люблю те, що любив він: мистецтво, музику, літературу. Він був дуже пунктуальним, у мене це теж є. Обожнюю гори, адже він народився на Кавказі.
— А як все-таки щодо чоловіків?
— Мій перший чоловік був льотчиком цивільної авіації, наприкінці 44-го потрапив на фронт. Останній лист від нього прийшов 10 січня 45-го, а 9 травня народився наш син. Довго не знала, де могила Карла, тільки чотири роки тому дізналася, що він похований неподалік від Кракова. Вдруге спробувала вийти заміж у 50-х. Це був не дуже вдалий шлюб, дітей у нас не було. Але цікаве те, що хоча мій другий чоловік теж німець, прізвище мав російське — Санов. Його дідусь п’ять чи шість років працював у Росії, робив санчата, звідти привіз і нове прізвище. У 1966-му познайомилася з Гербертом, подивилися одне на одного і подумали: що ж, можна спробувати... Ми й досі разом.
— Ви весь час мешкаєте у Гамбурзі?
— Не тільки. Зараз більше у Північній Італії, в Альпах. Купила там землю і побудувала будинок. Дуже люблю гори, все життя займалася альпінізмом, навіть чоловіків своїх привчила. Востаннє підіймалася в гори, це був Ельбрус, у 1999-му. Тому вирішила, коли вже не зможу ходити у гори сама, буду дивитися на них із вікна — “гуляти по горах очима”.
— І скільки ж вершин було у вашому житті?
— Багато. Я не рахувала...