І море під ногами щодня

Своя квартира – перша дизайнерська робота
— Це моя стихія — море і гори (продовжує розмову Тетяна Маковська). Можливо, тому й використала гальку у себе в офісі для оформлення підлоги та журнального столика. Бачите, камінці досить ефектно виглядають під скляними поверхнями. Нещодавно одному клієнту ми морськими камінчиками оздобили стіну — вийшло досить-таки непогано. Я використала для цього всі свої запаси каміння, що з морів попривозила. А ще з матеріалів мені подобається бамбук. Він — різного діаметру, приємних кольорів, надзвичайно гарний матеріал. Пропоную його багатьом клієнтам. Щоправда, декого стримує ціна.
— Пані Тетяно, пам’ятаєте свою першу дизайнерську роботу?
— Нею стала моя квартира. Чоловік сказав: “Можеш проявити себе. Але без фанатизму”. Я — випускниця художньої школи, тому мені це було цікаво. Тоді вперше накупувала різноманітних журналів. І виявилося, що ремонт — це не просто побілити стіни чи шпалери наклеїти. А стільки всього можна зробити! Після того, як облаштувала оселю, поїхала на курси дизайну
— А як започаткували бізнес?
— Мій чоловік має фірму, яка займається ремонтами. Він часто звертався за допомогою щодо концепції майбутнього інтер’єру. З цього все й почалось. Потім ми вирішили, що обличчям дизайнера повинен бути його офіс (багато дизайнерів у Рівному винаймають кімнати чи працюють удома). Так з’явилось наше бюро. Пам’ятаю, виписала на аркуш паперу варіанти назв майбутньої установи й цікавилася у родичів та знайомих їхньою думкою. Більшості сподобалась назва “Маковські”, написана латинськими літерами.
— Нині багато конкурентів?
— Конкуренти є. До нас багато клієнтів приходять за рекомендаціями, тому кожна дизайнерська робота потребує багато часу, зусиль і повинна бути досконалою.

Модно те, що зручно клієнту
— А які нині тенденції в облаштуванні осель?
— Я дотримуюсь такого погляду, що модний той стиль, який зручний для клієнта. Житло повинно бути практичним й відповідати внутрішньому настрою людини, котра там житиме. Можна зробити модно. Але якщо людина там почуватиметься некомфортно?
— Який інтер’єр найчастіше обирають рівняни?
— Більшість все-таки боїться експериментів, скажімо, пофарбувати стіну в яскравіший колір. Проте є і надзвичайні сміливці. Їхні пориви стараємось злегка стримати, адже інтер’єр повинен бути не просто ефектним, а й зручним та комфортним. Ми пропонуємо різні варіанти: “класику”, “кантрі”, “середземноморський стиль”. Є клієнти, які приходять і знають, що хочуть квартиру, скажімо, у стилі “хай-тек”. А потім виявляється, що “хай-тек” це не зовсім те, про що вони думали. Але найважче робити дитячі кімнати. Адже батьки хочуть одного, діти — іншого. А результат — це компроміс.
— Як використовуєте сучасні технології в роботі?
— Консервативно підходжу до сучасних технологій. На комп’ютері працює моя помічниця. Дизайн майбутніх приміщень малюю від руки. І взагалі комп’ютер використовую тільки в мінімальних потребах. Навіть телефоном, який має безліч різноманітних функцій та “наворотів”, користуюсь тільки для розмов та фотографування. Проте вже замислювалась, що, можливо, доведеться взяти якогось “комп’ютерного генія” на роботу, щоб він втілював інтер’єр приміщень, використовуючи для цього найсучасніші програми.

В Італії вразила архітектура
— Ви згадали про подорожі. Яка поїздка запам’яталась найбільше?
— Цього року у лютому мій брат з дружиною вирішили ювілей одруження відсвяткувати в Італії і запропонували нам поїхати з ними. І це за тиждень до того, як треба було здати документи для оформлення! За п’ять днів оббігала безліч інстанцій, але все-таки встигла. Нам відкрили візу за день до поїздки. Уявіть, до останнього не знали: поїдемо чи ні. Але подорож видалась надзвичайною. Ми об’їхали пів-Італії: Венеція, Неаполь, Рим, Ватикан, Помпеї… Нам екскурсовод сказала: “Ви це все подивитесь й обов’язково повернетесь”. Думаю, вона мала рацію. Я зробила в Італії багато фотографій: адже архітектура там неймовірна.
— Нині сучасна жінка без автомобіля нікуди, а ви теж захоплюєтесь?
— Посвідчення водія маю вже п’ятнадцять років. Але за кермо не сідаю. На дорозі почуваюся некомфортно. По порожній трасі ще можу проїхатись, а в місті, де безліч машин, які рухаються в різних напрямках, просто ціпенію. Буває, що треба кудись терміново поїхати, тоді викликаю чоловіка.
— Ви заробляєте більше чоловіка?
— Ні. Робота скоріше — хобі. Мені вистачає на себе… Але щодо значних покупок, то ми всі на “іждівенії” (утриманні) у тата моїх синів. Чоловік для мене — продовження батька. Знаєте, кажуть, що дочка обирає чоловіка, схожого на тата. Мого звати також Володимиром, і риси характеру у них схожі. Те, що він отримує більше грошей за мене, я сприймаю як належне. Кожна людина формує свою родину на зразок сім’ї, в якій вона виросла. У нас тато був і є головою. Цю схему підсвідомо перенесла і на свою сім’ю, правда, з певною корекцією.
— Є ще якісь захоплення?
— Мені у шість років дідусь із Харкова прислав ковзани. Біленькі, як показують по телевізору, гарненькі, маленький розмір. Таких тут ніхто не бачив. На той час вони коштували 25 карбованців — це були шалені гроші. Тоді у школах заливали катки, і я потихеньку почала їздити. А далі тато мене вчив. Він показав головні елементи. І я каталась на всіх катках. Ковзани дідусь регулярно обновляв. А минулого року відкрився каток на Набережній, придбала собі ковзани і каталась із задоволенням. Якби мені ще тренера з фігурного катання, певно, щодня ходила б туди.
— А як ви познайомились з чоловіком?
— Знайомство наше підлаштували. Володя попросив моїх друзів, щойно одружену пару, нас познайомити. Кілька разів зустріч зривалася. Але нарешті у мене вийшло вийти погуляти і він “випадково” нам зустрівся. Його ще довго вмовляли залишитись з нами. Він ледь погодився. А потім ми четверо пішли забрати весільні фотографії наших друзів із салону. Ми тоді всі разом з друзями сфотографувалися на пам’ять. До цього часу зберігаю фото нашого першого дня знайомства. А через десять років всією компанією ми ще раз сфотографувались, уже з дітьми. Щоправда, ми з чоловіком на той час мали лише одну дитину. Мій Володя — добрий, турботливий. Має чудове почуття гумору. Ми з ним одружені чотирнадцять років, але за ці роки не зустрічався мені чоловік з таким набором якостей.

Люблю чоловіка за те… що він є
— Кажуть, кохання у тривалому шлюбі губиться?
— Стосунки, звичайно, трансформувались. Свого чоловіка нині сприймаю спокійно — як родича. Люблю не за щось, а за те, що він є. Ну скажімо, як маму, тата, брата.
— А дітей як сприймаєте?
— Діти у мене на першому місці. Все, що стосується їхнього виховання, — це до мене. Тата залучаємо тільки у деяких випадках, він у них більше для розваг — кудись піти чи з’їздити.
— Ви сувора мама?
— Так. Проте старшому намагаюся бути другом. У нього зараз перехідний вік — і його поведінка повністю така, як описують у книжках. І “наїзди” з мого боку, як метод впливу, вже не проходять. До нього треба шукати особливий підхід. А з меншим люблю поцілуватись, пообніматись. Старшому, Володі, думаю, також цього бракує. Коли я народила другу дитину, він одразу в моїх очах став дуже дорослим. І я почала себе вести з ним відповідно.