У “Криївці” і росіяни розмовляють українською

Якщо ви жодного разу не були у Львові, терміново виправте ситуацію і найближчих вихідних поїдьте у це неповторне місто. Для цього треба взяти квиток на потяг (рекомендую рейковий автобус) або маршрутку й запросити когось за компанію. Не раджу їхати власним авто, навіть якщо ви найкращий водій у світі. Година їзди старим Львовом — і настрій зіпсовано. А ще дам пораду: якщо винайматимете номер у готелі, то їдьте у Брюховичі: дешевше, затишніше і поряд з містом.

Вірменська церква у центрі міста
Якщо ви все-таки приїхали до Львова на власному авто, поставте його на стоянку — старим містом потрібно гуляти пішки. Інакше ви просто не відчуєте його дух і не зможете у повній мірі насолодитись його архітектурою.
Бути у Львові — значить побувати на Високому замку. З цієї гори місто — як на долоні. Над дахами старих будинків височіють три шпилі: ратуша, купол греко-католицького храму та шпиль костелу. Кажуть, що архітектура — це музика, що застигла в камені. Тоді Львів — прекрасна симфонія.
З Високого замку спускаємось донизу, у напрямку площі Ринок. Проходимо повз будинок, у якому народився головний командир Української повстанської армії Роман Шухевич. Навпроти невеликий продуктовий магазинчик, де купуємо холодний сік, аби хоч якось врятуватись від спеки. Старий Львів — це перш за все маленькі крамнички і невеликі кафе та кав’ярні. Інколи це може бути один столик у приміщенні та два-три — на тротуарі перед ним. І саме в цьому “родзинка” міста. Якось затишно і навіть ексклюзивно почуваєш себе в таких кафе. Звернення “пане” набуває реального змісту, бо тут увага офіціанта прикута лише до вас і для вас зроблять все, аби ви лишились задоволені.
Тут легко можна заблукати, але якщо це станеться, не панікуйте, а просто йдіть далі — туди, куди вам підказує інтуїція, і насолоджуйтесь архітектурою й життям. Гуляючи вулицями, заблукайте на Вірменську і завітайте до собору Успіння Богородиці Вірменської Апостольської церкви. Переконаний, такого храму ви ще не бачили, а фрески на стінах — просто диво!
За назвою вулиць можна зазирнути в історію міста: Вірменська, Староєврейська, Сербська, Архівна, Кравецька. Мандруємо далі й виходимо на площу Ринок. За столиком невеликої кав’ярні сидять дві інтелігентні пані похилого віку. Судячи з усього, корінні львів’янки обговорюють вчорашню службу Божу в одному з костелів і одруження дочки поважного пана з їхнього двору. Скажете, що тут дивного? Нічого, крім однієї дрібниці: розмовляють польською. Загалом на вулицях можна почути розмови вірменською, російською (привіт політикам зі сходу – авт.), польською й українською з характерним лише для Львова акцентом.
Суворі будні вермахту чи цнотлива розвідниця
Якщо, прогулюючись, ви вийшли на площу Ринок, то просто не маєте права обминути невеликий ресторанчик під грізною назвою “Криївка”. Знайти його буде нелегко, на те вона й криївка. Але трохи вам підкажемо. Йдіть парною стороною площі й заходьте у двері будинку, який стоїть між дванадцятим та шістнадцятим номерами. Побачите перед собою дерев’яні двері — постукайте. Не лякайтесь, двері відкриє вояк з автоматом в однострої УПА і грізно запитає: “Гасло?!” або скаже “Слава Україні!” Ваша відповідь має бути: у першому випадку — “Слава Україні!”, у другому — “Героям слава!”
Якщо перший тест пройшли, то далі вам запропонують чарку медовухи і відкриють потаємний хід у саму криївку. Сходами вниз — і ви в залі. Усе тут нагадує і розповідає про героїчну боротьбу українських патріотів за волю України. Світлини на стінах, зброя, старі листівки упівської пропаганди та повсякденні речі повстанців. Усе це під українську музику, повстанські пісні. Але “Криївка” — це перш за все ресторан.
Меню — окрема тема. Так само зі старими світлинами вояків УПА та назвами страв, які спочатку можуть завести у ступор. “Перше причастя героя”, “Усміх нахтігалю”, “Гостинний зв’язковий”, “Свято в лісі” — це лише невеликий перелік страв, які вам запропонують.
Із ситуації виходжу просто, знаходжу в меню рідні слова й замовляю: “Пісний сніданок патріота”, “Волинські шпацери”, “П’ятничний рейд” та “Цнотливу розвідницю”. Як виявилось, це були: салат з огірків, помідорів та сиру, заправлений сметаною; вареники картопляні зі шкварками, запечені в сметані; форель смажена та морозиво зі свіжими чорницями та ожиною. Порції великі, але страви настільки смачні, що потім дивуєшся, як усе вмістилось у шлунку. Запивати взяли пиво, звичайно, місцевого виробництва.
Запитуємо в офіціанта, чи бувають у “Криївці” росіяни і як себе поводять?
— Звичайно, бувають, і не тільки росіяни, а й німці, поляки і взагалі іноземці, — посміхається офіціант у футболці з написом “Ми хлопці з бандерштату”. — Смішно тільки, як росіяни перші кілька хвилин намагаються говорити українською…
Добряче наївшись, фотографуємось зі зброєю. Радянський ППШ, який дуже часто в роки війни був зброєю повстанців, лягає в руку, ніби все життя в ній був. Ще кілька хвилин, і складається враження, що нині 1943 рік і ось-ось сотенний скомандує збиратись на “акцію проти ворога”.
Вертає у реальність офіціант, який чемно цікавиться, чи “пан ще чогось бажає?” Просимо рахунок. За все викладаю трохи більше сімдесяти гривень.
Виходимо на вулицю й ще кілька годин блукаємо старим містом Лева. Просто кайф посидіти кілька хвилин у затінку на лавочці навпроти оперного театру.
У повітрі чується мелодія, мабуть, хтось із вуличних музикантів. А, може, це музика самого Львова — та, яка застигла в камені?..