По Цхінвалі стріляли “Градом” і били на смерть прикладами автоматів

Кар’єру тележурналіста Руслан розпочав кілька років тому на першому місцевому телеканалі “Рівне 1”. Згодом перебрався працювати до столиці. Днями він приїхав у Рівне й погодився розповісти журналісту “ОГО”, що насправді сталось у Цхінвалі.

Три дні не спав
і молився, щоб не вбили
— Руслане, коли ти вперше потрапив у “гарячу точку” і чому так сталось?
— Коли прийшов на телеканал, то робив якісь прості сюжети. З часом було щось серйозніше, якась політика… У 2005-му поїхав в Узбекистан, коли там почались масові заворушення проти режиму Карімова. Тоді в Андіжані просто з БТРів розстріляли мирних демонстрантів. У 2006 році висвітлював події в Нальчику (Кабардино-Балкарія) — там нібито вахабіти захопили місто. А Південна Осетія — це моє третє відрядження в “гарячу точку”.
— Страшно на війні?
— Страх з’являється пізніше. Коли вже вибрався, є час подумати… Тоді починають труситись коліна, коли розумієш, що тут міг підірватись на міні, там могло вбити осколком. Але це все потім. А в той момент ти просто працюєш.
— Не боявся їхати в Осетію?
— Там конфлікти і перестрілки постійно. Усі мають зброю, і сутички трапляються час від часу. Просто ніколи не доходило до використання танків і літаків. Коли приїхали в Цхінвалі, коли почались артилерійські обстріли, ми зрозуміли, що це вже повномасштабна війна. Тоді стало страшно.
— Руслане, а яке ставлення до українських журналістів?
— Тільки-но бачать український паспорт, одразу починаються запитання, перевірки. Вони (осетини – авт.) знають, що Україна продає зброю Грузії, і тому таке ставлення, але коли пояснюєш, що ми журналісти, ставляться з розумінням.
Ввечері середи ми приїхали в Цхінвалі й поселились у єдиному в цьому місті готелі. На ранок поїхали за місто в напрямку Грузії. Від околиць Цхінвалі до грузинської території всього якісь півкілометра.
Тут ми вперше попали під перехресний обстріл. Нам довелось вистрибувати з машини й повзком добиратись до лісопосадки. Лежали, доки постріли трохи вщухли. Тоді перебіжками назад у машину — і в місто. Таксист нас покинув, боячись за своє життя, не захотів з нами працювати, і далі ми “працювали” вже на ногах.
Ми ходили містом, “писали” людей, які не встигли виїхати з міста, які ховаються в підвалах своїх будинків, знімали в лікарні, де вже були перші поранені. Це був четвер. Відзняли матеріал і через ПТС (пересувна телестанція – авт.) колег- росіян передали відео на Київ.
— Крім вас, ще звідки журналісти були?
— Російські телеканали НТВ, ГРТ та РТР. Були ще “писаки” з “Рейтерз”.
— Коли почались обстріли?
— Того ж дня о десятій вечора кулеметні черги стали ближче і вже було чути перші залпи артилерії. Нам повідомили, що командир миротворчої російсько-осетино-грузинської частини хоче зробити заяву. Прийшли на територію частини, розставили камери і чекали виходу командуючого Марата Кулахметова. І тут падає перша ракета. Камери зносить, вилітають шибки. Ми забігаємо в кабінет командуючого, і він розповідає, що грузини вийшли і щойно їх сторона попередила, що вони починають повномасштабну військову операцію.
З цієї миті “Градом” (артилерійський комплекс залпового вогню українського виробництва – авт.) обстрілювали місто добу. Ми швидко перебіжками побігли в готель за речами. Повзком по сходах — на четвертий поверх. У рюкзак покидали найважливіше: ноутбук, запасні батареї до камери. Футболки, штани — на це просто не звертаєш увагу…
Спустились у підвал готелю, де переховувались мирні жителі та півтора десятка осетинських ополченців. Вони приходили, поповнювали боєкомплект і знову йшли на позиції. Потім ми прийняли рішення пересуватись на територію військової частини. Там був бункер. Хоча “бункер” — це гучно сказано. Викопана яма, накрита металом товщиною три сантиметри й насипано сантиметрів тридцять землі. Але це хоч якась ілюзія захисту.
У бункері були люди з навколишніх будинків та російські миротворці, які кляли керівництво Росії через те, що їх залишили й не витягують звідси. Мобільні у всіх вимкнені. Як нам сказали, грузини наводять ракети на сигнал. Одна жінка увімкнула й подзвонила рідним, і наш бункер почали так щільно обкладати “Градом”…
У бункері було душно, і я переповз у будинок гауптвахти. Ночами виходили, знімали, як літають ракети.
У п’ятницю грузини з танками зайшли в місто і зав’язались вуличні бої. По-справжньому стало страшно, коли на територію частини заїхав грузинський танк і почав прямою наводкою бити по будівлях. Він розстрілював будинки, і я розумів, що буде постріл і по будівлі, де ми. Тоді ввімкнув свій мобільний, відіслав дружині есемеску зі словами, щоб виховала нормально нашу дитину. Вимкнув мобільний, ліг на підлогу й молився, щоб не влучило.
— А не спадало на думку вийти з білим прапором?
— Журналісти в бункері прийняли рішення робити білий прапор. Порвали мою ООНівську футболку, яку привіз з Ліберії. Коли приготувались відкрити, танк почав виїжджати з території частини. На сусідній вулиці ополченці підбили два танки, і цей поїхав на підмогу. Уже потім нам осетини розповіли, що вони підбили танк, він вибухнув, а в іншого від цього вибуху здетонував боєкомплект і він рвонув так, що башту відкинуло метрів на 30. Танкісти встигли вискочити з першого танка, але їх осетини забили прикладами автоматів на смерть.
Отримавши опір, грузини відійшли на околиці міста. Пізно ввечері ми знімали біля школи, в якій засів осетинський спецназ. Тільки ми увімкнули світло на камері, як з темряви до нас вибігли дві людини в камуфляжах і забрали нас до школи. Це були осетинські вояки. Виявилось, що нас помітив їхній снайпер через оптичний приціл.
У підвалі школи ховались мирні люди. Сиділа просто на бетоні жінка і тримала на руках немовля. Поруч маленька дочка спала на картонці. Люди мали при собі лише воду і сухарі.
Потім ми побігли знімати в лікарню. Хворих перенесли в підвал. Вони лежали на бильцях розібраних ліжок. Тут же була облаштована операційна й лікарі робили операції. Вони вже не спали більше доби.
— А коли з’явились росіяни?
— Російські літаки почали з’являтись у п’ятницю. Один із них накрив позицію грузинського танкового взводу.
Коли ми передавали відео через ПТС, з’явився грузинський штурмовик і почав заходити на нас. Ми кинулись урозсип. Але тут з’явився російський літак СУ-27, зав’язався бій. “Сушка” влучила в крило грузинському літаку, він завалився і впав кілометрів за 4-5 від міста. Вибухнуло так, що повилітали останні шибки.
— Ви не пробували самі прориватись?
— У суботу в місто знову увійшла грузинська армія. Журналісти, які були з транспортом, приймають рішення прориватись. Нас брали в машину НТВ. Але мирні жителі почали падати на коліна, благати, лізти в багажник, аби їх тільки вивезли. Ми з оператором віддали свої місця в машині, те ж саме зробили й журналісти НТВ. Вночі ввімкнули мобілку й отримали СМС, що вони прорвались.
Зранку в неділю у місто зайшли росіяни. Почали “гасити” грузинські позиції артилерією і авіацією. Ми знову виходимо й знімаємо. Коли набрали матеріал, його потрібно передати, але у нас виникає проблема: росіяни заборонили нам пересилати відео через свою ПТС. Вихід один — вибиратись до Владикавказа і вже звідти через супутник відправляти відео на Київ.
— Коли і як ви вибрались із Цхінвалі?
— Вийшли на дорогу. За якийсь час зупинили УАЗик, у якому солдати з Північної Осетії (територія Росії – авт.) повертались додому
У машині на підлозі лежала зброя. Нам дали по автомату. Я запитав навіщо, мені відповіли, що якщо на перевалі обстріляють, то всі “висипаються” з машини і відстрілюються. Але, на щастя, не довелось…
Уся дорога від Джави до Владикавказа була заповнена військовою технікою. Це 58-ма російська армія рухалась на Цхінвалі.
— Що тобі снилось у Цхінвалі під обстрілом?
— Нічого.
— Як нічого?
— Я не спав три доби. Просто неможливо заснути, коли постійно гримлять вибухи, навколо автоматні та кулеметні черги.
— А про що думається в такі моменти?
— Щоб не влучило…

Жінка
не розмовляла два дні, а мама плакала
— Останнім часом говорять, що наступною може бути Україна. А ти як вважаєш?
— Я був у Криму, знімав там. Ситуація тліюча, може вибухнути. Мені здається, що ні Україна, ні Росія вже ситуацію в Криму не контролюють. Тому не виключаю жодного варіанту…
— Як сказав російський солдат у сюжеті одного з телеканалів, “наші танки будуть під Києвом”…
— Можливо… У росіян дуже войовничий настрій, і Україні немає чого протиставити російській армії, яка має досвід війни. Російські солдати — не просто хлопці з автоматами, а обстріляні бійці, які пройшли Чечню.
— Коли ти повідомив рідних, що живий?
— Уже з Владикавказа.
— Що тобі сказала дружина, коли повернувся додому?
— Нічого. Ми просто два дні не розмовляли. Розуміли одне одного просто поглядами. Вона мене нічого не розпитувала, а я нічого не хотів розповідати.
— Яка була реакція у батьків, коли ти приїхав до Рівного?
— Мама плакала. І зараз ставиться до мене, як до маленького хлопчика, оточила такою турботою… Постійно дзвонить і розпитує, де я і як я, хоча знає, що я тут, у Рівному, поруч. А тато сказав, що “мабуть, для мене війна вже закінчилась” і мені пора подумати про сім’ю, дім.
— Більше не поїдеш у “гарячу точку”?
— Зараз точно ні. Не хочеться згадувати і думати про те все, що там було. Хоча, можливо, пройде якийсь час, трохи забудеться, відійду від того всього і знову поїду… Поки що не знаю.