Тарас Максименко: “У військовий інститут мене не взяли, бо... багато думаю”

Про роботу
— Тарасе, почну з важливого. Подейкують, що ти незабаром зміниш місце роботи — будеш керівником апарату Рівненської районної держадміністрації...
— (Сміється) І все то ви знаєте… Так, можливо. Але нічого конкретного зараз сказати не можу. Це не від мене залежить.
— Але ти готовий залишити посаду прес-секретаря?
— Розумієш, я вже шість років працюю в різних прес-службах: і у Світлани Богатирчук-Кривко, і на “Рівнеазоті”, і ось вже три роки у Віктора Матчука… (в цей час готує каву).
— Чому колись обрав професію прес-секретаря?
— Я прихильник інформування населення з будь-якого приводу: ти влада і ти мусиш це сказати. Людина, коли проінформована, себе почуває комфортніше. Якщо ми скажемо, що буде завтра, людина вже зможе спланувати своє “завтра”.
— Але ж інформацією можна маніпулювати на свою користь…
— Ну, справжні піарщики так і роблять (іронічно посміхається). От, приміром, на “Рівнеазоті” ми займались чим? У нас були три великі аудиторії: населення міста, київська аудиторія (власники, співвласники) та корпоративна аудиторія. Я вам навіть скажу, що корпоративний піар на великих підприємствах, навіть якщо він “попахує совєтчиною”, потрібен. Радянські традиції культури виробництва треба відроджувати.
— Що, на твою думку, потрібно, аби бути хорошим піарщиком?
— Піарщик повинен любити свого начальника. Я не сприймаю так званих піарщиків-стрінгерів, “заробітчан”. Вони не можуть до кінця проникнути у проблеми клієнта. Технічно — так, вони здатні забезпечити потрібним. Вони використовують технології. Але часто на одних технологіях не виїдеш… Важливо мати почуття гумору, ерудицію та аналітичний склад розуму.
— Ти себе вважаєш піарщиком?
— Я назвав би себе “кризовим” піарщиком. Я звик швидко приймати рішення і найчастіше вони – правильні.

Про керівника
— Ти пам’ятаєш, як з Віктором Йосиповичем познайомився?
— Не повіриш — випадково. 2005 рік. Це був один з весняних днів. Я повертався з “Азоту” до “Вогника”, молодіжного центру, де працював. Зустрів заступника директора гімназії, де я вчився, а потім директора 26-ї школи Василя Харковця (нині голова Гощанської РДА – авт.) От він нас і познайомив. Найцікавіше, що приїхав до Матчука у такому ж вигляді, як і був. В мене тоді була така борідка, лисий. Штани такі мав широченні з двадцятьма кишенями. Я був справжній неформал — відрізнявся від інших.
— Найбезглуздіша чутка про Віктора Йосиповича.
— Ну... Тут можна цілий хіт-парад влаштувати. Перша — це чутка про те, що Матчук піде на посаду замміністра економіки. Друга, ще безглуздіша чутка — про призначення голови ОДА на посаду глави Секретаріату Президента. Швидше за все, це була спеціально запущена технологія. Не знаю ким, але для того, щоб посварити Віктора Матчука з Балогою. Не вдалося.
— Ти з такою відданістю говориш про Віктора Йосиповича. От чим він так завойовує людей?
— А ви мені покажіть хоч одного чоловіка, який був би схожий на Роберта де Ніро чи Алена Делона. Віктор Матчук завойовує зовнішністю, яка приваблює. До того ж він — мудрий керівник та приємний у спілкуванні.
— Прямо ідеал. Невже ніяких недоліків нема?
— Недоліки… Мабуть, те, що на першому етапі своєї роботи на посаді голови РОДА він був дуже довірливим. Він апріорі сприймав усіх людей як хороших. Але хороша людина — це не професія... Тепер мабуть влада вплинула на світосприйняття Віктора Йосиповича.
— Це правда, що над ним працювали чи працюють і досі іміджмейкери чи, наприклад, риторики?
— Неправда. Я вже працюю з ним три роки і нічого такого не знаю. У нього є такі природні задатки, як у Юлії Тимошенко. Артистизму такого, як у неї, звісно, немає. У зв’язку з тим, що він чоловік. Але має природні здібності відчувати ситуацію. Цього не відібрати.
— Є якісь секрети, які він розповідає тільки тобі?
— Особисте життя Матчука лишається поза адміністрацією. Ясно, що є полювання, риболовля… Але це робиться для повного розуміння у команді. Є таке. От пішов Анатолій Жуковський... Він не був з командою на одній хвилі. З’явилось непорозуміння…

Про особисте
— Тебе можна охарактеризувати одним словом — живчик. З дитинства такий?
— Так. Якщо чесно, ще у школі був забіякою, лідером у класі. Якщо десь хтось на дискотеці побився, то знай, що хтось із нашої компанії.
— Тобто веселе було дитинство?
— Як тобі сказати… (повільно допиває каву та ставить чашку на стіл). Розумієш, я почав працювати з восьмого класу. Батьки у мене були державники: мама — вчитель англійської мови, батько — спеціаліст у відділі субсидій. Відповідно й зарплатню їм постійно затримували. Був період, коли навіть позичити-перепозити не було вже в кого… От тоді я ганчірку в руки, відерце з водою — і вперед, мити машини.
— Великий був заробіток?
— Пам’ятаю, мені принципово було отримати зарплату в доларах. Тоді миття машини коштувало 5-7 гривень… Я приніс свої перші гроші додому і поклав на стіл. Тоді моя мама вперше розплакалась…
— На навчання часу вистачало?
— У мене з поведінки завжди була “двійка” (голосно сміється). Хоча закінчив школу я лише з чотирма четвірками.
— Непогано…
— Так. Зважаючи й на те, що у 10-11 класах я фактично не вчився… Адже у другу зміну бігав працювати у пункт прокату аудіо-, відео. Продавав диски, мав певний відсоток прибутку. У той час з’явились думки про дівчат... Я тоді про школу не думав ... (якийсь серйозний вираз обличчя з’явився).
— То у тебе цілий послужний список?
— Я колись ще й на будівництві працював. (Мовчить. Але бачить мій зацікавлений погляд і продовжує). Так, нас влаштувала мама мого друга на будівництво тоді ще “Арлекіно”, де нині банк. Пам’ятаю, нам тоді дали завдання поприбирати і ми так завзято почали мити ламінат водою… Чим його і повністю зіпсували. У результаті нас із соромом вигнали, а вся зарплата, яку мали отримати (це десь 480 гривень), пішла на відшкодування збитків… Я, до речі, і у військовий інститут при Національному університеті ім. Т.Г.Шевченка вступав… Не вдалося. Не пройшов психологічний тест… Здогадуюсь, чому. Тому що у графі “Політичні уподобання” написав КУН, Молодіжний Націоналістичний Конгрес… У той час, коли інші сиділи-виводили у цій же графі СДПУ(о)… Крім того, мені після цього сказали: “Нам треба такі, які спочатку стріляють, а потім думають. А ти робиш навпаки”.
— Зараз немає прагнення до розкоші?
— Я ще не дійшов до тої межі, коли людина тягне на себе. Але у мене є сім’я: дружина, діти. Не хочу, щоб вони стикалися з тими проблемами, з якими стикався я.
— То як до тебе можна підлеститись?
— Навіть не знаю… Я дуже добрий, коли вип’ю (бере в черговий раз слухавку і з кимось довго розмовляє). Тому вживаю рідко і тільки в своїй компанії.
— Дружина Ірина працює?
— Ні, вона зараз в декреті. Нашій молодшій донечці Софійці два роки.
— А старшій?
— Богданці скоро буде чотири.
— Як батько ти суворий?
— Я Терези. Тому постійно все зважую. Буваю часом одним, а на наступний день — іншим: то суворим, то лагідним. Хоча іноді проявляються ознаки Скорпіона (знову сміється)…