Оксана Краплич: “Без благодійності бізнесу не обійтися”

На роботу – з трирічним сином
— Уперше я прийшла до Фундації у 1996 році. У той час перебувала у декретній відпустці. Вільного часу мала достатньо. А коли виховуєш дитину, в певний період розумієш, що крім неї більше нічого не бачиш і не чуєш, відключаєшся від зовнішнього світу. От я сина в колиску — і на роботу. До того ж справами Фундації займався мій чоловік, а йому час від часу потрібна була допомога. Спочатку організувала екологічний гурток для учнів. А вже у 1998 році стала виконавчим директором Фундації.

Партнерство – це взаємна віддача
Сьогодні Оксана Краплич, зважаючи на дванадцятирічній досвід роботи у благодійній організації, може запевнити, що порівняно з 90-ми роками стан благодійності на Рівненщині значно поліпшився.
— Бізнес вже ставиться до благодійництва не як до організацій, які хочуть забрати гроші і зникнути. І чудово розуміє, що без благодійності йому не обійтися. Тоді ж нас звинувачували у шахрайстві, недовіряли й підозрювали. Зрештою, для цього мали причини. Адже на той час було чимало прикладів, коли благодійні фонди збирали гроші і просто зникали з поля зору. Після гіркого осаду недовіри було дуже важко починати працювати. Але зараз нас ніхто не може звинуватити у тому, що ми шахраї. Адже нечисті на руку одноденки не працюють 13 років на одному місці. А ми співпрацюємо з багатьма рівненськими фірмами та компаніями.
За її словами, підприємства та фірми самі простягають руку допомоги, не вимагаючи нічого взамін.
— Але бути так, що ви мені даєте, а я нічого не віддаю взамін, не може. Це партнерство, яке не є довготривалим. Тому стараємося заохочувати добродійників публікаціями в ЗМІ про їхню благодійність. Адже це, зрештою, може стати прикладом й для інших. Ваші колеги так роблять, то чому ви не можете зробити те саме? І зараз це гарно спрацьовує.
У 2000 році ми почали працювати з бізнесом у напрямку соціально-корпоративної відповідальності. Зараз уже багато організацій роблять це самостійно, створивши власні благодійні фонди. Це хороший показник того, що вони хочуть робити добро. І не має значення: через нашу організацію, інші, чи самостійно — головне, щоб вони це робили.

Добро – промінь світла у темному царстві
Благодійність не є надто прибутковою справою, але зайнятися власним бізнесом, як це не банально звучить, не вистачає часу, бо у директора постійні зустрічі, переговори з бізнесом, із громадами, поїздки, презентації та втілення різних соціальних програм. Останні, до речі, настільки прекрасні і вражаючі, що визначити якусь одну найкращу дуже важко.
— Вони всі рівні, цікаві і вражають своєю добротою. Найбільше приваблює те, що від громади села, про яке ти міг не чути раніше, отримуєш проект так переконливо написаний, що його не можеш не підтримати. Бачиш, як люди “горять” проблемою. Їм потрібен тільки поштовх для того, щоб вони зрушили з місця і почали щось робити. Ось один з прикладів. У село Заозер’я Зарічненського району, що за сім кілометрів від Нобеля, автобус ходить раз на добу. Їх емоційно написаний проект ремонту будинку культури всі експерти оцінили у найвищий бал і дали грант. І коли я приїхала в це село подивитися, як реалізовується проект, була вражена. Серед убогих похилених хат уявіть собі картину: на сірому фоні стоїть яскраво-жовтий будинок, оточений жовто-зеленим парканом. Це як промінь світла у темному царстві! Це було настільки дивовижно! Видно, що люди не тільки цільово використали надані кошти, а й залучили ще вдвічі більше зусиль, щоб довести все до ладу.
Отже нам треба працювати надалі. Розвиватися завжди є куди. Слід залучати до благодійництва не тільки бізнес, який сьогодні розуміє, що невирішені соціальні проблеми потім захлинуть так само і його. Але хочеться, щоб до цього долучалася і сама громада.

Дружина, партнер і подруга
Працюючи разом з чоловіком Русланом, Оксана Краплич, між тим, бачиться з ним не так вже й часто.
— Я, мабуть, можу тільки мріяти про те, щоб бачити свого чоловіка 24 години на добу. Адже я більше веду переговори з місцевим бізнесом, він — з міжнародними організаціями. Часто у різних відрядженнях. На роботі він — мій партнер. Вдома — чоловік. Частково це так завдяки нашому синові, який одного дня зробив нам зауваження, щоб ми не обговорювали робочі питання вдома. А таке раніше траплялося...
Познайомилися Крапличі у дев’ятому класі Острозької середньої школи, а вже 2 листопада цього року відзначили 18 річницю подружнього життя.
— Її святкуємо щороку. Влаштовуємо вдома невеличке сімейне свято втрьох, або ж йдемо до ресторану.
Їхній син Любомир сьогодні навчається у коледжі за спеціальністю виробництво харчових продуктів. “Майбутній Олів’є” — так жартує мама. Як виявилося здібності до кулінарії у хлопця з дитинства.
— Мабуть, це все стимульовано нашою постійною зайнятістю. Йому ж доводилося самому про себе дбати. Починаючи з першого класу. Я його тільки перший місяць поводила до школи, щоб запам’ятав дорогу. А вже з другого класу він міг самостійно зварити собі пельмені та вареники. Але сьогодні не можу сказати, що не маю часу поцікавитися справами, друзями та навчанням сина. Проте хочу бути синові не мамою, а другом, аби зі своїми проблемами він не біг деінде, а приходив до мене. Поки нам це вдається. Із сином вільно говоримо на різні теми. У свій час я це зрозуміла завдяки моїй мамі. Вона ніколи нас із сестрою не обмежувала, але казала: “Дівчата, думайте, що робите, а якщо вже щось накоїли, приходьте до мене”. І це спрацювало.

Найкращий відпочинок – дикунами
Відпочиває сім’я Крапличів у Криму — і обов’язково в наметах — уже п’ять років поспіль.
— Коли вперше приїхала до наметового містечка, хвилювалася, як можна жити в наметі без звичних зручностей. Потім не хотіла звідти їхати, — пригадує пані Оксана. — А за гарної погоди на вихідні виїжджаємо до лісу. Свої переваги є навіть у тому, коли взимку на морозі готуєш шашлики, п’єш чай, який одразу ж покривається льодом. А так залюбки можу почитати детективи, бестселери, а то й примітивні любовні романи, які читаєш просто щоб розслабитися. А якщо потрапляю на кухню, обов’язково хочу побалувати своїх чоловіків улюбленими стравами. У сина — це смажена картопля.
Мрія Оксани Краплич — побувати у Парижі.