Фірат Джамбайли сп’янів від Рівненщини

Україна вразила багатством
— Фірате, як влаштувалися в компанію “ОНУР”?
— Із власником фірми Онуром Четінджевізом познайомився в Кишиневі, де керував будівельною компанією “Бірташ”. У столицю Молдови він приїхав з міністром у справах бізнесу Куршатом Тузменом у складі делегації з шести турецьких компаній. Мені пощастило організувати зустріч турецьких бізнесменів.
Власник “ОНУР” одразу запропонував мені роботу, але я відмовився. Її пообіцяв розглянути, коли завершу проект у Кишиневі. Після передачі ключів власникам будинків відправився на відпочинок в Анталію. Проте не вимкнув мобільний телефон і на другий день відпочинку Онур мені зателефонував і запросив на ділову вечерю. Я став відмовлятися, але він наполіг, що на зустріч прибуде його двоюрідний брат — міністр туризму Туреччини. Наступного дня після вечері в Анкарі я вже прибув до Львова.
— Там турецькі шляховики якраз розпочали ремонт траси Львів—Броди...
— У перший робочий день довелося запускати щебеневий завод у Томашгороді. Півтора року ним керував. До речі, часто у відрядження їздив у Рівне.
Проект реконструкції дороги Корець—Рівне став другим для мене проектом в Україні. Загалом, фірма “ОНУР” в Україні працює вже шість років. Ще до мого приходу компанія будувала трасу Одеса—Київ.
— Яке перше враження справила на вас Україна?
— Країна має безліч можливостей, вона надзвичайно багата. Цим чимось схожа на Туреччину. Помітив, що українці та турки досить швидко звикають до нового середовища. Мої українські друзі нині живуть в Італії, турецькі — ведуть бізнес у Дубаї, Таїланді та Китаї. Всі вони себе добре почувають у чужих країнах. Думаю, що так легко звикнути до нових умов можуть тільки люди з багатою культурою.

Дорогу відкриють раніше
— Старт ремонту траси Корець—Рівне затьмарив протест однієї політичної сили. Як ви ставилися до пікетів?
— Особливо не переживав, бо всі документи компанії були в порядку. Нас запитували, чому “ОНУР” виділили так багато землі. Довелося пояснювати, що ділянка надана в оренду.
Думаю, що нині представникам цієї партії соромно. Адже на Рівненщину турецькі спеціалісти приїхали ремонтувати дорогу державного значення. Ми вдихнули друге життя в кар’єр, який затопило. Нині там працюють приблизно сто жителів Корця.
— Які стосунки в них складаються з турецькими спеціалістами?
— Окремі фахівці “ОНУР” працюють в Україні кілька років. З українцями знаходять спільну мову завдяки завченим фразам, наприклад, “іди” чи “вивантажуй”. У розмові побутує специфічна лексика. Кожному турецькому спеціалісту даю кілька українських помічників. Хочу, щоб вони вивчили техніку. Від цього всім стане легше працювати.
— Виховуєте для себе кадри?
— Маєте рацію. “ОНУР” не сповідує психологію користувача: зробив і забрався геть. У Львові, наприклад, компанія залишила асфальтний завод. Хай служить місту, якому треба обслуговувати 800 кілометрів доріг. Упевнений, що аналогічно зробимо й на Рівненщині.
— Встигнете вчасно завершити реконструкцію траси?
— Знаю, що від графіка відстає італійська компанія “Тодіні”, яка ремонтує трасу Київ—Чоп від Грушвиці до Бродів. “ОНУР” також брала участь у цьому тендері. Італійці дуже занизили вартість проекту (за ремонт 93 км “Тодіні” попросила 56 мільйонів євро при вартості робіт у 85 мільйонів — авт.).
“ОНУР” має завершити реконструкцію відрізка Корець—Рівне до грудня 2010 року. Об’єкт плануємо здати на рік раніше. Вже в березні після канікул станемо працювати в дві зміни. Нині класти асфальт не можемо через мороз. Натомість готуємо до роботи кар’єр.

Спілкується на шістьох мовах
— Знаю, що два місяці тому їздили на батьківщину, щоб відслужити в армії...
— У Туреччині існує закон: хто працює за кордоном п’ять років, може заплатити державі п’ять тисяч євро та відслужити всього 21 день. Якщо відмовишся, служба в армії триватиме рік. Вирішив не втрачати стільки часу, бо дуже зайнятий.
— Як пройшла служба?
— Дуже пішла на користь. Чудово відпочив, бо тут, у Корці, працював з шостої ранку до першої ночі. В армії ні про що не думав, морально та фізично відпочивав. Навіть мобільним телефоном не користувався, бо солдатам його носити з собою заборонено.
Рівень забезпечення армії мене приємно здивував. Нас добре годували, щодня ходили в сауну. Зі мною служили в основному дорослі люди, які приїхали з усього світу — Америки, Канади тощо. Наш легіон можна назвати інтернаціональним.
— А у рідних краях часто буваєте?
— Місто Урфа, де народився, намагаюся відвідати раз у два місяці. Там проводжу день чи два. Якщо їду додому, то стараюся вирішити кілька справ. Ну, вбити два зайці одним пострілом (сміється). У бізнесменів по-іншому не виходить.
— У вас прекрасна російська мова. Де вивчили?
— У 1998 році вступив до Київського політехнічного інституту. Через три місяці перевівся на архітектурний факультет аналогічної вищої школи в Кишиневі. Там і вивчив російську мову.
До речі, в сукупності я володію шістьма мовами. Опанувати їх змусило життя. Моя бабуся була арабкою, батько — курд. Англійську вивчив у коледжі, в інституті — російську та румунську. Оскільки дружина Алла — українка, то вже на “солов’їній трохи спілкуюся” (вимовляє зі смішним акцентом).

Може йти на пенсію
— Як знайшли свою другу половинку?
— Алла родом з Чернігова. Ми вчилися в паралельних групах в інституті Кишинева. Спочатку стріляли очима на спільних парах, потім здружилися, а згодом — одружилися. Нині виховуємо піврічну дочку Берітан. Раніше Алла жила в Києві, а сьогодні винаймаємо квартиру в Рівному.
— Напевно, сімейне меню теж інтернаціональне?
— Трапляються європейські, східні та українські страви. Подобається борщ. Взагалі-то, коли одружився, то Аллу на два місяці залишив в Урфі, щоб познайомилася з турецькими звичаями та традиціями. До речі, вже непогано знає мову.
— Фірате, а де б хотіли нарешті осісти?
— В Анталії, де все підготував — будинок, квартиру. Можу вже вийти на пенсію. Друзі не вірять, сміються. Вдома сидіти не буду, бо знайду чим зайнятися. Проте не ремонтом і прокладанням доріг, бо це найважча робота для будівельників. Відповідальність колосальна — нині керую чотирма заводами. Подобається, але доводиться важко.
— А хто ваші друзі?
— Стосунки допоміг зав’язати бізнес, яким займаюся давно. Ще студентом у 20 років відкрив свій перший ресторан у Кишиневі. У 2001 році став продавати волоські горіхи у Німеччину, Францію та арабські країни. Згодом заснував будівельну фірму “Гап груп”.
Нині мене часто запрошують на ділові зустрічі в Анкарі. Обов’язково їду, бо з людьми треба спілкуватися. Навіть з відомим українським політиком Віктором Януковичем знайомий. Організовував його зустріч в Анкарі. На жаль, він перервав візит через смерть однопартійця Євгена Кушнарьова.
— Як відпочиваєте від виснажливої праці?
— Я — сімейна людина. На дискотеку вночі не йду, хоча на добу сплю всього шість годин. У такому режимі працюю вже шостий рік. У вихідні з Аллою стараємося кудись поїхати. Влітку часто бували на природі. Ніде стільки не бачив лісів і озер. Від чистого повітря перший тиждень роботи тут ходив, наче п’яний. Напевно, ще відчував вплив Чорнобиля, але вже звик (жартує).