“Понапивалися чаїв і вже дівчат їм подавай!”

Строкову військову службу Григорій Зарічнюк проходив рівно 30 років тому. Сьогодні згадує ті часи з приємною ностальгією, особливо армійських друзів. А їх у нього ой як багато!.. Шкода, каже він, що з більшістю зараз зв’язок втратився…
Перші кроки Григорія Петровича у військовій справі розпочалися на станції Ілліно, під Москвою. Саме туди у травні 1979 року відправили юних військовослужбовців з усього СРСР. Там він познайомився з сином відомого керівника АЗЛК, що випускав “Москвичі”, Віктора Полякова Олексієм.
А вже за декілька місяців вони разом з іншими армійцями своєї групи потрапили до Хакаської республіки. Саме з тими краями у Григорія Зарічнюка пов’язані найнезабутніші спогади.
— Я добре пам’ятаю той день, 23 лютого, коли наш поїзд прибув на станцію Баликса… — розповідає Григорій Петрович. — Виходиш — і тобі в обличчя мороз 36 градусів! Нам аж зуби позаціплювало! Але потім звикли… Пізніше навіть не могли уявити життя без такої морозної свіжості…
Поселили армійців у маленькому вагончику з пічкою-буржуйкою та двоярусними ліжками. Але з цієї звичайної казарми армійські друзяки зробили справжню “віллу”, з посмішкою згадує начальник міліції.
— За літо нам вдалося облаштувати у вагончику цілу кухню з усіма приборами (ви ж розумієте, кухня для армійця — чи не головне). Ми зробили усередині капітальний ремонт. Навіть підлогу нову виклали з дощок… — зазначає пан Зарічнюк.
Пам’ятає Григорій Петрович свого друга Аліка, узбека за національністю.
— Найцікавіше, що Алік завжди готував тільки плов або ж ще щось з рису, — сміється він. — До картоплі ж боявся підійти, бо не знав, що з нею робити. Тому картопляні страви були на наших плечах. Готував я зі своїм найближчим другом — Леонідом Прохорчуком з Конотопа. Та найбільше армійці любили смакувати справжню сибірську окрошку…
До речі, пізніше — після закінчення строкової служби — Григорій Зарічнюк з Леонідом навіть на одну роботу влаштуються. Але коли Зарічнюк повернувся до Рівного, на жаль, зв’язок між ними втратився…
Часто Григорій Петрович згадує славнозвісні солдатські сухпайки. Головним чином тому, що ще у далекому 1980 році у цих пайках траплялися м’ясні консерви… Дубенського м’ясокомбінату. Так-так, продукцію заводу в Дубні, який сьогодні у повному занепаді, можна було скуштувати у найвіддаленіших куточках СРСР.
Служба в армії подарувала Григорію Петровичу можливість познайомитись з тайговою природою Саян. Саме там він спробував відомий золотий корінь (родіола рожева), що росте у горах.
— Часто наш прапорщик підсміювався над нами: “Ото понапивалися чаїв (із золотого кореня — авт.), то вже дівчат їм подавай!”, — згадує з посмішкою Григорій Зарічнюк.
Нині ж начальник Рівненського міськвідділу щороку 23 лютого намагається відсвяткувати на природі.
— Для мене не головне постріляти чи порибалити. Головне — побути на лоні природи. Поїсти на свіжому повітрі сальця, цибульки… Та зустріти захід сонця під мелодію гітари… — завершує Григорій Зарічнюк.