“Наші чоловіки не гідні українських жінок”

— Одразу прошу вибачення, якщо переплутаю ваші імена.
— Для нас це не принципово. Люди регулярно вибачаються “Ой, я вас переплутав”, але ми завжди кажемо: якби хотіли, щоб нас розрізняли, то одягалися б по-різному чи носили б різні зачіски...
— Ми чесно зразу зізнаємося, що нас не обов’язково розрізняти. Нема сенсу плутати близнят. Близнюки — вони на те й близнюки, що вони однакові. Олександр Ірванець якось побачив мене самого на вулиці й запитав: “Капранов, мені двоїться чи ти справді один?”
— Перехожі на вулиці часто звертають на вас увагу?
— Іноді пальцями показують. Але в Рівному люди якісь виховані, вони лише озираються і перешіптуються.
— Щоправда, саме в Рівному нам вперше запропонували сфотографуватися оголеними.
— Невже погодились?
— Не зовсім. Справа в тому, що позаторік ми презентували у вас на майдані свою книгу, де на палітурці оголена жінка. Так одна пані сказала, що не купить нашу книжку, поки на обкладинці не буде нас оголених. То спеціально для неї на палітурці нової книги видно наші пупки й трішки торсу.
— Ви завжди удвох. Часто сваритесь?
— Ми сваримося постійно і ніколи. Вміємо сваритися так, щоб не доводити до розриву, до взаємного знищення. Людина свариться сама з собою, але потім усе ж мириться. Так само треба сваритися й з іншими, щоб примирення було обов’язковим. Найбільше ми сваримося, коли пишемо роман та коли у більярд граємо. Й одне й інше — конструктивна діяльність.
— Книжки виходять під спільним авторством, а як ви їх пишете?
— Ми пишемо разом. Колись ми співали на вулицях: удвох грали на трьох інструментах (банджо, гітара та скрипка). Музику кожен грає зі свого боку. Літературу теж. Кожен пише зі свого боку, домовляємось лише про що. Все одно книжка потім проходить стільки взаємних редакцій, що ми вже самі не пам’ятаємо, хто з нас яку частину написав.
— Якщо бути відвертими, книжки зараз не в моді. Ви зустрічалися з рівненськими студентами, як вони сприйняли вашу творчість?
— Ми читали лекцію в університеті. Сидять діти (ну, для нас діти), ми читаємо, вони сміються. Знаємо, що половина з них не читає книжок взагалі. Така гірка правда. Кожен другий в Україні не читає книжок. Але ми читали, а вони сміялися. Значить — є шанс, що потім у них рука потягнеться до книжки. І це добре.
— Зараз від книжок люди відучилися. Але ми не можемо не писати, не маємо іншого виходу: будуть читати, не будуть читати — ми не вміємо інакше жити. Навіть якщо завтра всі забудуть грамоту, ми все одно будемо писати.
— А хто перший читач ваших книг?
— Їх читають наші діти. Нашого сина вигнали з уроку за те, що він під партою читав нашу книжку. Це найбільша наша пиха. Якщо дитина читає, значить, це того варто.
— Вони читають усі наші книжки. Та й не тільки наші, а й ті, які ми видаємо. Приносимо їх додому на пробу. Дуже цікава їхня думка, бо це люди, яким ми довіряємо і знаємо їхні властивості.
— У вас чотири літературні дитини на двох. А от дитячої книжки ви не написали досі.
— Каємося, досі не написали.
— Зараз готуємо дитячу книжку, сподіваємось, до кінця року її видамо, обіцяти не будемо. Самі розумієте — криза.
— У всіх своїх творах переконуєте, що українські жінки — відьми. Хто ж тоді українські чоловіки?
— Тюхтії. Бо профукали таку державу... Якщо жінка відповідає за красу, то з красою у нас все гаразд. А чоловік відповідальний за державу та економіку — самі ж бачите, який стан. Повний завал. Український чоловік, на превеликий жаль, не справляється зі своїм чоловічим обов’язком.
— Жінка має право на помилку, їй багато пробачають. Жінка в політиці — це людина, якій можна говорити сьогодні одне, а завтра — інше. І безкарно. Так роблять і чоловіки, але їм можна дорікнути. Чоловіки винні, бо не гідні українських жінок. Треба робити все, щоб жінці не було соромно йти поряд із чоловіком.